Чтение онлайн

Супроводжали їх козаки, то й безпечно було.

Петро не радий був з того, що не о. Дем'ян, лише хто iнший бачитиме його роботу i ревнiсть до церкви, але годi було переломити упiр сотника, котрий, як i всi запорожцi, не любив Наливайка за те, що козацтво зрадив i проти них воював.

Можна собi уявити, як зрадiв Петро, побачивши о. Дем'яна неждано. Вiн цiлував його по руках. О. Дем'ян поцiлував його в голову. Зате Марко не хотiв зразу показатися. Вiн почував себе винуватцем, i о. Дем'ян зараз того догадався.

–  Скажи Марковi, я знаю, що вiн тут є, що як посвятимо церкву, то нехай прийде до мене висповiдатися.

А тепер Петро нагадав свою турботу, як тут сказати сотниковi, що приїхав о. Наливайко. Сотник готов пiдозрiвати його про який пiдступ, про непослух проти його волi.

"Нехай дiється воля божа, коли так бог запорядив, я тут нi при чiм…"

Сотник тiльки що вернувся до редути з поля. Вiн зрадiв, побачивши о. Юрка. В тiм молодiм догадувався попа до своєї парохiї, на о. Дем'яна дивився, як на незнайомого.

–  Чого ж ти, пане сотнику, так недовiрчиво на мене дивишся?
– каже о. Дем'ян.

–  Зложилося так, що я якраз був у нашого спiльного приятеля, як приїхав твiй пiсланець, а що я знаю добре Петра i його побратима, то я з власної охоти приїхав сюди. Чи не радий такому гостевi?

–  А хто ж ти, отче, будеш? Звiдкiля знаєш мого осавула Петра Конашевича?

–  Давно його знаю, ще зi школи Острога.

–  Коли ти, отче, Наливайко, а здається, що так воно й буде (о. Дем'ян притакнув головою) - то нiгде правди дiти, я тобi не радий, i краще, щоб ти був не переступав порога моєї редути. Iм'я Наливайка на Запорожжi серед низового лицарства зненавиджене, а Северин - то, либонь, твiй брат.

О. Дем'ян вiдразу догадався про що йде.

–  Заспокойся, пане сотнику, а побачиш, що справа мого брата виясниться.

–  Виясниться тодi, як його козаки, пiймавши, живого у землю закопають. У нас така кара, коли козак товариша вб'є, а вiн убив їх бiльш сотнi… А поки те, я не хочу, щоби якийсь Наливайко у мене священнодiйствував… Коли ця твоя штука, пане осавуле, то ми i з тобою порахуємось, - каже, дивлячись грiзно на Петра.
– Ти хитрий з бiса, але я не позволю нiкому на носi собi грати!..

Петро стояв, не знаючи, на котру ступити, - вiн такого гнiву в сотника Чуба не видiв ще.

Тепер вмiшався о. Юрко:

–  Iване! Брате мiй! Прийми мої запевнення, як твого приятеля, що пан осавул тут нi при чiм. Мiй друг отець Дем'ян приїхав до мене припадкове в духовнiм дiлi. Менi здається, що по давнiй дружбi ти менi повiриш, а щодо твоєї неохоти до отця Дем'яна, то розтолкуйте рiч, як на статечних людей пристало, а все виясниться.

–  Не треба менi нiякого вияснення, бо саме дiло за себе говорить, - каже сотник.

–  Поперед усього брат за брата не вiдповiдає…

–  Навпаки, - обзивається о. Дем'ян, - я на той раз за мого брата Северина вiдповiдаю.

Сотник поглянув грiзно на о. Дем'яна i хапав уже за пiстоль. Положення ставалося грiзне. О. Дем'ян пiдвiв руки догори i каже:

–  Можеш мене вбити, я в твоїй владi, але поперед послухай: я виправив Северина в похiд з князем, щоб рятувати Косинського вiд неминучої смертi, бо я знав, що дiло Косинського впаде. Я знав, що Косинський не буде себе щадити, буде мiж першими, i коли не поляже лицарською смертю, то попаде в руки князевi. Я знав, який був князь лютий на Косинського, i знав, що як пiймає його, то вiдрубати голову прикаже. А Северин мав до того не допустити, i так воно й сталося. Северин його випросив. Косинського пустив князь на волю, те, пане сотнику, сам здоров знаєш. Я тебе впевняю i моїм словом ручаю, а й побожитися можу на Євангелiї, що так було. А що Косинський, попiкшися раз, згорiв у тiм самiм огнi, то нi я, нi Северин тому не винен, лише його необережнiсть i нерозважливiсть. Косинського ти мусив знати добре…

Сотник Чуб слухав уважно i м'як, як вiск. Гнiв його минався.

–  Коли ти, отче, правду говориш, то дай тобi боже здоровля, що ти менi дiло пояснив. Велика шкода, що нiхто того на Запорожжi не знає. А може, й знає, а нумо зараз розвiдаємо. Закличте сюди тих двох козакiв, що з Косинським були.

Та цi два нiчого не знали, чи пiд П'яткою був Наливайко, бо лише так у вiйську Косинського говорилося. Вони бачили, що з княжим вiйськом були якiсь козаки, та Наливайка, а вони його знають, не бачили.

Хоч вони слiв о. Дем'яна не могли потвердити, але й не перечили тому, а добрячий сотник повiрив. I зараз вигладилося його лице, а вiн каже:

–  Ну вибачайте за прикре слово, i будьте гостями, у хату просимо…

Попа з попадею вiдвели зараз у попiвство на село, а обидва протопопи зажили в сотниковiй хатi в редутi. З цього усього Петро найбiльше був радий.

Посвячення церкви назначили на найближчу недiлю. За той час гостi оглядали нову оселю. Водив їх всюди Петро i пояснював, а вони з дива не могли вийти над цими порядками, якi тут Петро позаводив.

Прийшла вижидана недiля. Посвятили церкву, а опiсля по службi божiй звiнчано шiстдесят пар слобожан. Та при кiнцi вiдбулося водосвяття перед церквою i о. Дем'ян виголосив до народу проповiдь. У нiй згадав вiн i Петра:

–  Люблю тебе, Петре, як рiдну дитину, полюбив тебе вiд першої хвилi, як ми стрiнулись, i я проглянув наскрiзь твою щиру душу. Провидiння показало тобi дорогу, яку ти вибрав, i якою пiдеш. Йди усе твоє життя туди в страсi господнiм, а зайдеш дуже високо. Тебе жде велике завдання мiж українським народом, мiж козацтвом, а коли господь тобi й далi благословити буде, то в твоїй руцi опиниться гетьманська булава. Тодi ти пiзнаєш, яка вона важка. Та тобi не вiльно буде її кинути, бо тим закопав би ти талан, який тобi господь дав. Коли на своїй гетьманськiй шапцi заткнеш чаплине перо, не здiймай її нi перед ким, хiба перед православною церквою та козацьким товариством. Не корись нiкому, хiба богу та українському народовi. Бог тебе вибрав, як онодi Мойсея на проводиря народовi, з якого ти вийшов. Бог тобi помагати буде на славу вольного козацького народу…

I коли о. Дем'ян говорив про чаплине перо, сталося таке, що саме в цю хвилю залопотiло в повiтрi й надлетiла чапля. Вона летiла низько, не лякаючись людей.

Усi не могли з дива вийти, що це сталося в тiй самiй хвилi. Усi брали це за пророцтво i аж ахнули з дива.

В тiй хвилi подобав о. Дем'ян на якогось святого. Цей старий, згорблений чоловiк, сухий, мов аскет, випрямився i говорив з жаром, а слова виходили з його уст, мов полум'я.

Петро стояв зворушений. Його налякали слова о. Дем'яна, бо так високо, аж до гетьманської булави вiн i думкою не сягав. Петро впав навколiшки, закрив лице долонями i заплакав. Вiн сам повiрив, що таке мусить статися… а гетьманська булава вельми важка, i вiн не вдержить, опустить її, а тодi треба буде перед Богом тяжко вiдповiсти, коли почує слова: "Рабе лукавий, проч вiд мене!" Йому стало так лячно, що аж морозом його пройняло.

Того дня справив Чуб народовi великий бенкет. Виточили з льоху кiлька бочок меду, i народ веселився.

Сотник говорив весело:

–  Шiстдесят весiль, то не що-будь. А тепер як стануть мене усi в куми просити, то, їй-богу, не подолаю того.

Петро побув у Чубовiй редутi ще два роки. За той час татарва не зачiпала їх. Раз тiльки вкрали татари чубiвським слобожанам табунець коней. Та не мали з того пожитку, бо не вспiли перебратися на той бiк Бога, як їх Петро догнав з козаками, розгромив, а табун вiдбив.