Чтение онлайн

— Облиш! — обірвала мене Віра й чомусь знов подивилася на годинник. Була майже рівно друга. Вона розповідала про Віктора усього п’ятнадцять хвилин, а мені здалося, неначе я там разом з ним вже кілька місяців борюся з дикими танцями “білої відьми” і власними руками гладжу пухнасту шерсть довірливих ведмежаток на дні глибоких крижаних тріщин.

— Пробач мені, я мушу глянути, що там робить Аллочка, — сказала Віра і вийшла з кімнати.

Я залишився сам. Тепер мені було соромно згадувати, як я ще вчора ходив у гості до знайомих і дивував їх льодяними торосами, пижиковою шапкою і моржевим іклом. Мені соромно було зізнатися самому собі, що й Віктора з Вірою я хотів здивувати своїми північними оповідями.

Годинник пробив двічі. Мені здалося, що в мене за спиною розчинилися двері в робочий кабінет Віктора. Я обернувся і не повірив власним очам. У дверях стояв Віктор, вдягнений по-домашньому, трохи скуйовджений, усміхнений і явно здивований моєю появою.

— Володько, пропаща душа! Тебе ось мені й бракувало!

Він стиснув мене в обіймах і кілька разів сильно труснув. Я дивився на нього, скільки було сили в моїх очах, не маючи змоги вимовити й слова.

— Ти що, на півночі онімів, чи що? — здивувався Віктор.

— Ти?.. Ти вже повернувся з Марса?

— Повернувся, повернувся! — засміявся він. — А ти звідкіль знаєш про Марс?

— Віра розповіла.

— Розумієш, я “захворів” Марсом, коли дізнався про гіпотезу професора Лебединського. Я так ясно уявив собі Марс, вкритий шаром криги, що сів писати про нього науково-фантастичну повість. Віра читає мій рукопис і, здається, також захопилася ним.

— Отже, Фролов, “біла відьма” й ведмежата — усе це тільки твоя вигадка?

— Фролов — так, а ведмежата й “біла відьма”, хто зна, можливо, вони й насправді існують…

— Навіщо ж Віра морочила мені голову цілих п’ятнадцять хвилин!

— Ти вибач її. Я просив до другої години не впускати до мене нікого. Сказав їй і Аллочці, що я на Марсі. Розумієш, треба вчасно завершити рукопис. З редакції телефонували вже кілька разів, а мене не задовольняють ті місця повісті, де описуються крижані простори Марса. Дається взнаки, що я не був на півночі. Ти не міг би поділитися зі мною своїми враженнями? — Він благально глянув на мене.

Цього разу я дав волю своїй фантазії і з захопленням розповів про тороси, оленів, морози і вулкани.

Віктор, Віра і Аллочка із заздрістю розглядали мою шубу з тюленячого хутра й пижикову шапку. Моржеве ікло я залишив Вікторові на пам’ять — мені набридло тягати такий вантаж. Тепер ікло прикрашає письмовий стіл письменника-фантаста. А повість про Марс вийшла в нього досить цікавою.

Шклод швидко пройшов до свого кабінету, кинув теку з документами в сейф і плюхнув у м’який фотель. Так псувати йому настрій міг тільки шеф. Чортів неотеса! Шклод нагнувся до письмового столу і ввімкнув селектор. Зробив паузу на кілька секунд (підлеглі не повинні знати, що він нервує) і спокійним голосом сказав у мікрофон:

— Майоре Юск, зайдіть-но до мене!

Шклод вимкнув селектор і криво всміхнувся. Так уже влаштовано керівний апарат. Імпульс, який він отримав від шефа, пройде через усіх підлеглих, перелетить через моря в Росію і, в міру віддалення від шафового кабінету, поступово згасаючи, примусить безпосередніх виконавців операції працювати трішечки швидше.

Почувся тихий звук зумера. Шклод натиснув під кришкою столу кнопку. Спрацював електромагнітний замок, і двері в кабінет розчинилися.

— Дозвольте, шеф?

— Заходьте, Юск. Сідайте. Куріть.

З хвилину Шклод мовчав. Потім, не підвищуючи тону, — кричати на підлеглих було не в його правилах, — сказав:

— Вам набридло служити в нас, Юск? Ви збираєтесь піти?

— Що ви, шеф! Я і в гадці такого не мав! Я хочу й далі працювати з вами.

— Не помічаю цього, Юск. Не помічаю, коли судити не з ваших слів, а зі справ ваших підлеглих. Чому досі ми нічого не знаємо про гігантську ракету росіян?

— Вчора одержано нові відомості. Ракета не призначена для військових цілей. її виготовили на замовлення одного науково-дослідного інституту Академії наук.

— Що за дослідження?

— Поки що не зовсім ясно. Відомо тільки, що випробування готує лабораторія професора Васильєва, який понад тридцять років працює над проблемою одержання електроенергії.

— До чого ж тут ракета? Судячи з її величезних розмірів, її призначено принаймні для польоту на Марс. Можливо, росіяни збираються привезти звідти уран для атомних електростанцій?

— Секрет щонайшвидше в тридцятиметровій головній частині ракети.

— Тридцять метрів? Ви не помилилися, Юск? Адже це висота десятиповерхового будинку!

— Ми спеціально уточнювали. Тридцять метрів діаметром. На жаль, поки що нам більше нічого не відомо.

Полковник Шклод замислився. Коли росіяни збираються запустити ракету? З якою метою? А що як вони запустять її не сьогодні-завтра? Тоді науковий експеримент росіян, як видно з усього, дуже важливий, лишається невідомим розвідуправлінню.

— Якщо вам дороге місце, Юск, то через місяць, це найпізніше, на моєму столі мають лежати вичерпні відомості про роботи професора Васильєва. Це зараз завдання номер один. Ясно?

Химерний силует чітко вирізьблювався на тлі світлого неба: шість величезних ракет, з’єднаних міцним металевим каркасом. Конструкція нагадувала стародавній шестикутний замок, тільки замість веж з кутів фортеці височіли велетенські ракети. На майданчику ще кипіла робота.

Чотири похилі ґратчасті колони з ажурним сполученням утворювали сорокаметрову вежу, на верхньому майданчику якої і монтувалась головна частина цієї складеної ракети.

До вежі вела залізнична колія. П’ятдесятитонні крани підхоплювали контейнери з платформ і переставляли їх у кузови ваговозів. Ті перевозили контейнери на відкриті бетонні майданчики.

Серед лабіринта порожніх контейнерів і підготовлених для транспортування на вежу вузлів упевнено, мов тайговий мисливець давно відомими стежками, пробирався літній невисокий чоловік. Ось він зупинився біля розвантажувального майданчика. Подивився, як підйомний кран зняв з кузова ваговоза великий контейнер і робітники відкинули дерев’яні стінки. Всередині контейнера виявилась складена з довгих пластин золота сітка з дрібними, мов бджолині соти, чарунками. Відполіровані чарунки сліпуче заблищали на сонці; мимоволі всі на хвильку замружили очі.