Восьмой гном
Шрифт:
Далі Лія Оппенгеймер розповідала, як її брат закінчив гімназію у Франкфурті, «де він був блискучим учнем, хоч і схильний до багатьох жартових пустощів». Після гімназії він пішов до університету в Бонні, «де він розвинув глибокий інтерес до політики». Джексон витлумачив це так, що він приєднався до Комуністичної партії приблизно в 1933 році, коли йому було 19 років. З того, що Джексон чув, Боннський університет був досить важким місцем того часу, не надто приділяючи увагу радикальній політиці, хоча й розвинувся дуже жорстокий випадок антисемітизму, що, можливо, пояснило, чому Курт Оппенгеймер хотів кинути все в 1936 році та попрямувати до Іспанії та лоялістської справи.
Старший Оппенгеймер, за словами його дочки, мав повну роботу, намагаючись переконати свого сина, що Іспанія — не така вже й хороша ідея. «Неможлива політична ситуація, яка склалася в нашій країні, була яскравим аргументом мого батька», — написала вона. «Курт погодився повернутися до Бонна, щоб продовжити навчання, принаймні поки батько вирішував свої ділові проблеми, що дедалі ускладнювалися, і які він вирішив наприкінці 1936 року». Джексона цікавило, чи вдалося королю блискавок отримати хорошу ціну за свій бізнес.
На початку 1937 року Курт Оппенгеймер востаннє покинув Бонн. Чи отримав він диплом, його сестра не сказала. Але саме тоді, як писала вона, «ми втрьох вирушили з Франкфурта глибокої ночі, майже непомітно, покинувши наших численних друзів, і вирушили до Швейцарії». Протягом наступних трьох років її брат ставав «все більш нещасним, неспокійним і навіть озлобленим, особливо в 1939 році, коли фон Ріббентроп підписав злий пакт з Росією. Незважаючи на те, що Курт зберігав свої люті ідеали, він дедалі більше критикував радянських лідерів, зберігаючи, звичайно, свою стійку опозицію до режиму Гітлера».
Джексон ставав нетерплячим як до яскравої прози Лії Оппенгеймер, так і до химерної політики її брата. Він швидко переглянув решту листа. Було небагато. Після початку війни в 1939 році її брат приєднався до організації, яка переправляла євреїв до Швейцарії. Він здійснив кілька поїздок назад до Німеччини, які його сестра описала як «сповнені небезпеки, хоча мій брат витримав ці небезпечні подорожі з холодною рішучістю та тихою хоробрістю».
Джексон зітхнув і читав далі. У 1940 році, незадовго до падіння Парижа, отець Оппенгеймер вирішив потрапити до Англії, поки це було добре. Між батьком і сином відбулася те, що Лія Оппенгеймер описала як «лаконічна суперечка», але яку Джексон витлумачив як перепалку. Батько з дочкою вирушили до Лондона, залишивши старшого брата — сумне розставання, писала Лія Оппенгеймер, де «сльози текли без сорому». І це було останнє, що вони чули від старшого брата, за винятком кількох листів, які, за її словами, були «зрозуміло, що вони були стриманими за змістом, але все ж сповнені впевненості». Після цього портрет її брата Лії раптово закінчився, за винятком половини сторінки з іменами друзів і знайомих Курта Оппенгеймера в Німеччині та їхніми останніми відомими адресами.
Джексон знову зітхнув, згорнув дві сторінки й поклав їх назад у конверт. Це було не дуже досьє. Швидше, це були романтичні уявлення молодшої сестри про її ідеалізованого брата. Джексон відчув, що з таким же успіхом вона могла б написати про Червону чорницю. Ну, можливо, вона була. Він тільки побажав, щоб у неї не був такий жалюгідний стиль.
Він допив свій напій, поклав конверт у кишеню й попрямував до ліфта. На п’ятому поверсі він знайшов кімнату 514, відкрив її ключем, увійшов, підійшов до дверей, що з’єднували дві кімнати, і спробував їх. Він був розблокований. Він її відкрив. Горів нічник, На великому двоспальному ліжку міцно спав гном. Поруч із гномом лежала брюнетка років тридцяти, яка була б досить вродливою, якщо не мати розмазаної помади. Вона також спала і хропіла, хоча не настільки, щоб скаржитися. Ні на карлику, ні на брюнетці, здавалося, не було одягу.
Джексон підійшов до ліжка й нахилився, поки його рот не опинився лише за кілька дюймів від лівого вуха гнома. Те, що вийшло з вуст Джексона, вийшло напівкриком, напівревом:
«Бейкер-Бейтс хоче повернути свої гроші!»
OceanofPDF.com
5
Гном, босий і розлючений, але одягнений у насичений зелений халат, увійшов до кімнати Джексона з блиском в очах і похмурим обличчям. «Ти, біса, мало не налякав Дороті до смерті», — різко сказав він.
«Бідна Дороті».
«Вам не потрібно було кричати мені на вухо. Це змусило її плакати. Я терпіти не можу, коли вони плачуть».
— Як її прізвище — Дороті?
«Я не пам'ятаю».
«Вона пішла?»
"Вона пішла. Що це за Бейкер-Бейтс? Я не знаю жодного Бейкера-Бейтса».
«Звичайно, Нік. Гілберт Бейкер-Бейтс. Британський хлопець. Він закинув вас і вашого кулака назад до Румунії зі сотнею тисяч доларів золотом».
"Він збрехав. Це було не так вже й близько. Скоріше п'ятдесят».
«Все одно кругленька сума».
Обличчя Плоскару зникло. На його місці розповсюдилися рядки того, що Джексон сприйняв як побоювання чи навіть страх. «Він хоче повернути гроші?»
"Не зовсім. Вони списали тебе, Нік. Ти стара капелюх. Давня історія».
«Він це сказав?»
«Самі його слова».
Гном розслабився, і зморшки побоювання — чи страху — покинули його обличчя, яке знову набуло свого нормального вигляду доброзичливої хитрості. Якусь мить він розглядав Джексона. Потім, не кажучи жодного слова, повернувся і, цього разу не підстерігаючи, повернувся до своєї кімнати. Коли він повернувся, він ніс дві склянки та пляшку. — Бурбон, — сказав він. «Зв’язані речі. Зелена етикетка. Побачити?" Він підняв пляшку «Старого лісника». Джексон зрозумів, що це більше, ніж пляшка бурбону. Це була мирна жертва, пом’якшувальний дар, який допоміг би згладити частину брехні, яку сказав йому гном.
Плоскару використав графин з водою, щоб змішати два напої та простягнув один Джексону, який сидів у кріслі. Гном підскочив на ліжко й відвернувся назад. «Як він потрапив до вас — Бейкер-Бейтс?» Плоскару намагався зробити це невимушеним запитанням і майже досяг успіху.
«Він хоче вбивцю».
«Вбивця? Який убивця?»
«Який вбивця? Чому, той, який випав з уваги, Нік. Той, про який ти забув згадати. Того, кого ви описали як просто заблукалого хлопця, який заблукав з дому, чиї родичі заплатили б нам трохи грошей, щоб побачити, чи зможемо ми його повернути. Курт Оппенгеймер. Той убивця».
«Я нічого про це не знаю. Нічого».
«Відчепися, Нік».
Гном знизав плечима. «Можливо, я чув якісь дикі чутки. Можливо, пусті плітки. Але... пхх." Він знову знизав плечима — красномовне балканське знизання плечима, яке відкинуло цю думку. «Як пройшла ваша зустріч з Оппенгеймерами?»
Джексон вийняв із кишені конверт і кинув його Плоскару, який схопив його однією рукою. «Твоя частина тут, — сказав Джексон, — разом зі школярською версією Лії Оппенгеймер про її брата, відважного героя підпілля. Прочитайте, і я розповім, як пройшла наша зустріч».
— Скажи мені зараз, — сказав гном, перераховуючи гроші. «Я можу читати і слухати одночасно. У мене такий розум».
Власне кажучи, він це зробив. До того часу, як Джексон описав свою зустріч з Оппенгеймерами, Плоскару двічі прочитав есе Лії Оппенгеймер, тричі перерахував гроші й уважно вивчив чотири знімки.
«А Бейкер-Бейтс?»
«Він підібрав мене біля готелю. Ми пішли в бар, випили і поговорили про тебе. Ти йому не подобаєшся».
«Ні, — пробурмотів Плоскару, — мабуть, ні».