Восьмой гном
Шрифт:
Саме в OSS Орр відкрив своє справжнє покликання: він був природженим підступником. Хоча йому було присвоєно звання заступника директора з персоналу, його справжня робота полягала в тому, щоб відстоювати справу OSS проти її найнепримиреннішого ворога — вашингтонської бюрократії. Як зброю він використовував свій блиск, величезний обхват, щетинисту бороду, злий язик і енциклопедичні знання майже про все. Він викликав страх у Конгресу, залякав Державний департамент, збентежив військових і обдурив їх усіх. Більшість із дивної колекції науковців, шахраїв, плейбоїв, вільників, патріотів, світських левів, дурнів, геніїв, студентів і авантюристів, які складали OSS, обожнювали його й називали Нянькою. Багатьом із них він був потрібен.
Приблизно о 5:30 Ор увійшов до бару «Віллард» і пройшов через кімнату до кутового столика, де сидів Джексон. Джексон почав підводитися й потиснути руку, але Ор помахав йому назад на місце. Він стояв, ретельно скроєний, як завжди, погойдувався вперед-назад на підборах, зручно стиснувши руки на величезному животі, оглядаючи Джексона на ознаки лінощів і гниття.
«Ти старший, Майнор», — сказав він, сідаючи в крісло. «Ти старший і худий. Занадто худий».
— Твоя борода посивіла, — сказав Джексон. "Що ви хочете пити?"
Орр сказав, що хоче скотч, і Джексон замовив в офіціанта два з них. Коли прийшли напої, Ор спробував свій і запитав: «Ти коли-небудь купував?»
«Отримати що?»
«Твоя медаль. Вони зарахували тебе до одного, знаєш. Бронзова зірка, я вважаю, за щось чудове та сміливе, що ти зробив у Бірмі. Що чудового й сміливого ти зробив у Бірмі, Мінор?»
«У мене жовтяниця».
«Можливо, це було для цього».
"Ймовірно."
«Мені доведеться це розглянути».
«Це те, що ти все ще робиш, розбираєшся?»
Орр зробив ще один ковток. «Ми ховаємось. Це здебільшого те, що ми робимо цілий день. Сховайся».
«Вони переслідують вас, га?»
«Справді. Ви, звичайно, чули».
"Я почув."
«Знаєте, вони нас роз’єднали. Військове відомство отримало розвідку та спеціальні операції. Дослідження та аналіз перейшли до держави. Нас дев'ятсот. Ви повинні були почути крики натовпу старого штату. Чи можете ви уявити Герберта Маркузе в державі?»
"Це важко. Хто ще залишився?»
«Ну, дехто тримається за свої обгризені нігті за кордоном. Давайте подивимось, Філ Хортон у Франції, Стейсі тут, Хелмс у Німеччині, Ел Улмер в Австрії, Енглетон в Італії, Зайц на Балканах, звичайно. І… о, так, Джим Келліс у Китаї».
«Що станеться?»
«Дайте нам рік, і ми знову воскреснемо, як Фенікс, якщо буде воля Бога і Джо Сталіна».
«Комуністичні орди, га?»
«Точно».
«Хто ним керуватиме — Донован?»
Орр похитав головою. «Немає шансів. Я підозрюю, що його зроблять послом у якесь жахливе й неважливе місце. Чилі чи Сіам — одне з таких місць. Я розумію, що йому потрібні гроші. А тепер скажи мені, що ти задумав, Мінор? Я сподіваюся, що це щось справді неприємне».
Джексон знизав плечима. «Я просто хочу потрапити до Німеччини, і я не хочу, щоб хтось мене турбував, коли я туди приїду».
Орр погладив свою бороду й стиснув губи. «Чому Німеччина?»
«Я думаю, що зможу там трохи заробити».
«Юридично?»
«Майже».
«Смію я запитати, що робити?»
Джексон посміхнувся і сказав: «Дуже делікатна місія надзвичайно конфіденційного характеру для старих друзів».
Орр сяяв. «О, боже, у вас є щось неслухняне, чи не так?»
"Може бути."
«Подивимося, як нам працювати? Ви можете поїхати як перший післявоєнний турист Німеччини. Ви б встигли на Октоберфест. Але я думаю, що нам краще придумати щось хоч трохи більш відверте, щоб армія могла це зрозуміти. Дай мені подумати." Орр заплющив очі. Коли він відкрив їх через кілька хвилин, він усміхався. «Наступного четверга о другій».
«Ісус».
«Здивований?»
«Ніхто про це не знає».
— Я так, — сказав Орр. «Але тоді я все знаю. Це справді була не така вже й погана гра. Я здивований, що його ніколи не виробляли».
"Я не."
«Але ось ми маємо це, бачите. Неповнолітній Джексон, відомий драматург, герой війни — я мушу відкопати ту медаль — і, давайте подивимося, що ти ще зробив?»
«Нічого».
"Неважливо. Ви вирішили звернути свій чуйний погляд на післявоєнну Німеччину і написати, я думаю, книгу; так, книга про те, що ви бачили на власні очі. Мій друг працює у видавництві в Нью-Йорку, і я можу отримати від нього листа без проблем, оскільки це не коштуватиме йому ні копійки. Після цього я просто пройду це. Дайте мені ваш паспорт"
Джексон дістав свій паспорт і передав його. Орр бездіяльно погортав його та сказав: «Досить гарна схожість».
Джексон ковтнув ще трохи свого напою і, зберігаючи голос тихим і невимушеним, сказав: «Ви коли-небудь чули про румуна, який називає себе Ніколає Плоскару?»
Продовжуючи гортати паспорт, Орр сказав: «Злий гном. Де ви про нього чули? Він працював у нас колись, знаєте, у—коли це було—'44, '45? Він був найбільш здібним. Дорогий, але дієвий».
«Що він зробив?»
Ор заховав паспорт Джексона у внутрішню кишеню, поплескав його захищено та сказав: «Ми використали його, щоб побачити, що він може зробити з нашими дико-блакитними хлопцями. Знаєте, ті, що були збиті над Бухарестом і Плоєшті. Нарешті ми відправили нашу власну команду перед тим, як туди прибули росіяни. Що ж, гном організував усе на прощання. Хлопці-мухи клялися ним. Здається, Плоскару знав усіх у Румунії — звісно, усіх, кого варто знати. Його батько був членом того, що вважалося дворянством у тій жахливій країні — графом чи, можливо, бароном, — тож гном використовував свої зв’язки, щоб переконатися, що з нашими хлопцями не сталося нічого поганого. Деякі з них фактично жили за рахунок землі на той час, коли туди прибула наша команда OSS. Літачі віддали карлику всю заслугу».
Орр підніс склянку до губ і витріщився на Джексона поверх її краю. Це був довгий холодний погляд. Коли він приніс келих, то сказав: «Все одно він був таким лихим маленьким чоловіком. Ми потрапили в жахливу сварку з англійцями через нього. Це була одна з тих кооперативних речей, які ніколи не спрацьовують. Я думаю, що вони хотіли застрелити його, коли все закінчиться, за винятком того, що його не вдалося знайти — або тих п’ятдесяти тисяч золота, які ми надали. Золоті соверени, наскільки я пам'ятаю. Він просто зник, але ми подумали, що це недаремно витрачені гроші, мені цікаво. Де ти про нього чув?»
«У барі. У Мексиці».
«Так ось де він?» – сказав Орр. «Іноді я дивувався».
«Його там немає, але хтось, хто його знав, був».
"ВООЗ?"
«Британський касир, який сказав, що його звуть Бейкер-Бейтс».
« Гілберт Бейкер-Бейтс?» Тон Орра був майже недовірливим.
Джексон кивнув.
« Гілберт Бейкер-Бейтс? Маніакальний майор. Касир! Навряд чи, Майнор. Бідний старий Гілберт тепер висхідна зірка на британському небосхилі. Хто вам коли-небудь казав, що він був касиром?»
«Той, хто багато бреше», — сказав Джексон.
OceanofPDF.com
8
Зруйнований замок, або Шлосс, лежав за милю-дві від Хехста, що робило його не більше ніж за сорок хвилин їзди від центру Франкфурта. Замок був зруйнований часом, а також парою заблуканих американських бомб. Тепер ніхто не був цілком впевнений, кому він насправді належить, хоча американці, очевидно, підтвердили свою претензію великим, акуратно написаним літерами, написом соціального вигляду, на якому було написано англійською та німецькою мовами: