Чтение онлайн

Орр чекав на Майло Стрейсі, який, на думку Орра, був найхолоднішою людиною, яку він коли-небудь знав. Стрейсі прибув звідкись із Айдахо, поблизу канадської лінії, і Орр був майже впевнений, що його сформували, а не народили. У Стрейсі не було гострих країв, жодних, і Орр був переконаний, що їх ніколи не було.

«Якби ви його відкрили, — якось хтось сказав Орру, — знаєте, що б ви знайшли? Сухий лід, ось що».

Якості Стрейсі швидко оцінив чоловік, який керував OSS, Дикий Білл Донован, якого війська Першої світової війни назвали на прізвисько якогось маловідомого бейсболіста. Донован був таким же диким, як акула з бриджу, коли платили за оренду. Крім того, у нього були найхолодніші блакитні очі, які Орр коли-небудь бачив до того дня, як зустрів Майло Стрейсі. У Стрейсі було холодніше, набагато холодніше. І саме через крижані емоції Стрейсі Донован призначив його начальником Свілла.

Swill були тими випадковими місіями OSS, які були приречені на провал, але, тим не менш, були відправлені, тому що їхня невдача була невід’ємною частиною якогось відчайдушного підступу, придуманого мрійниками в будівлі на 25-й та E, Північно-Західній. Майло Стрейсі був диспетчером; явно насолоджувався своїм призначенням, якщо взагалі щось насолоджувався; і, отже, швидко піднявся в структурі влади OSS. Його дуже боялися, ненавиділи, уникали і цілковито зневажали всі, окрім Конгресу, який вважав його відповідальним, безглуздим хлопцем, який, якби йому дали хоча б пів шансу, міг би виправити всіх цих OSS pinkos, які зібрав Донован.

Стрейсі зайшов до свого кабінету, глянув на Орра, сів за стіл і, вітаючись, сказав: «Чого ви хочете?»

Ор усміхнувся своєю найдобрішою усмішкою. «Я трохи застудився, але вже майже пройшов, дякую». Він дістав із нагрудної кишені паспорт неповнолітнього Джексона й кинув його на стіл Стрейсі. «Пам'ятаєш його?»

Стрейсі відкрив паспорт, глянув на нього і сказав: «Так, я пам’ятаю. чому?»

Ор взяв руки на живіт, відкинув стілець і втупився в стелю. «Я чув, що ви натрапили на корч на пагорбі».

У Конгресі проходив законопроект, згідно з яким, якщо все піде правильно, буде створено першу національну організацію зі збору розвідданих. Визнаючи популярність Стрейсі в Конгресі, Військове міністерство з неабияким побоюванням призначило його одним із своїх головних лобістів, щоб переконатися, що військові не залишаться осторонь, коли Конгрес нарешті надумає розділити розвідувальний пиріг. «Quid pro quo» був коротко викладений Стрейсі чотиризірковим генералом. «Ви отримаєте нам нашу частину, — сказав генерал, — а ми подбаємо про вас. Можливо, місце під номером п’ять чи шість у новому костюмі»

Відповідь Стрейсі була такою ж короткою. «Номер п'ять, і я хочу це в письмовому вигляді». Генерал, не дивлячись на Стрейсі вниз, погодився.

На зауваження Орра Стрейсі відповів: «Закрутка? Я не знаю жодної заковики».

"Немає?"

"Немає."

«Клянусь моїм словом, Майло, ти справді найупертіша людина, яку я коли-небудь знав».

«Ви маєте на увазі товстий».

«Ні, не густий, хоча підійде».

"Гаразд. У нас на пагорбі невелика проблема. Але нічого, що змусить нас насратися в штани. Яке це має до нього відношення?» Він знову натиснув на паспорт неповнолітнього Джексона.

«Я не впевнений, насправді. Він хоче поїхати до Німеччини».

"Дозволь йому."

«Нещодавно він був у Мексиці. Вгадайте, на кого він там зіткнувся?»

«Я ніколи не вгадую».

«Ні, ви не знаєте, чи не так? Ну, він зіткнувся з Бейкер-Бейтсом. Наскільки я пам’ятаю, ти ніколи ним не дуже захоплювався, але що Бейкер-Бейтс робив би так далеко від дому?»

Маска спустилася на маску, яка була обличчям Майло Стрейсі. Орру здавалося, що його блакитні очі стали на відтінок світлішими, що робило їх ледь не тінню льоду, коли було добре освітлення. У нього було на диво безбарвне обличчя — не сіре, не рожеве, а якесь дивно розмазане біле. Це поєднувалося з його волоссям, яке не було ані сивим, ані світлим, а сивим, намагаючись бути світлим, або блондин, намагаючись бути сивим. Орр не був упевнений. Хоча він знав, що Стрейсі років сорок, він не виглядав так. Він також не виглядав років п’ятдесяти чи тридцяти, хоча міг би зійти ні за те, ні за інше. «Монохромний чоловік», — подумав Орр і був зачарований тим, як мало ворушилися губи, які утворювали лінію рота Стрейсі, коли вони запитували: «Де в Мексиці?»

"О ні. О боже ні. Я ніколи, ніколи нічого не віддаю. З усіх людей, Майло, ти вже маєш це знати».

"Гаразд, якщо в цьому щось є, ти в".

«Усю дорогу, звичайно».

Стрейсі витріщився на Орра. Це був погляд, від якого більшість чоловіків міг би зіщулитися, але Орр відповів на нього з усміхненою впевненістю християнина, який тримає в руках чотири туза, якого колись спостерігав Марк Твен.

«Звичайно, няню», — нарешті сказала Стрейсі. "Весь шлях."

«Добре. Бейкер-Бейтс був в Енсенаді. А тепер, який дзвінок дзвонить?»

"Коли?"

"Два тижні тому. Про те, що"

Стрейсі взяв паспорт неповнолітнього Джексона, знову зазирнув у нього, поклав його назад на стіл і сказав: «Опенгеймери».

"О Боже."

Стрейсі ще раз постукав сяючим нігтем по паспорту Джексона, і Орр уперше з легким приємним шоком усвідомив, що ніготь був підстрижений. Він зберіг інформацію для можливого використання в майбутньому. Продовжуючи стукати по паспорту Джексона, Стрейсі сказав: «Він не такий хороший; він ніколи не був».

«Я завжди вважав, що він досить хороший — звичайно, у чарівному, млявому ключі».

«Не проти Курта Оппенгеймера».

«Можливо, він просто хоче його знайти. Можливо, батько й сестра заплатять йому трохи грошей, щоб він тільки це зробив».

«Він теж не такий хороший».

«Він матиме певну допомогу, я вірю».

"ВООЗ?"

«Тепер воно стане справді смачним», — подумав Ор. Зараз він трісне, може, навіть видихне раз-другий. "ВООЗ? Ну, гном, звичайно. Ви пам'ятаєте гнома. Ти повинен."

«Плоскару», — сказав Стрейсі, і щось, мабуть, смикнулося на його обличчі біля правого ока — чи це було ліве? Орру довелося запам’ятати, яка рука, перш ніж він міг бути певним. Але було лише одне смикання, якщо що, а потім мороз повернувся і все закрив.

«Плоскару мертвий», — сказав Стрейсі.

«Маленький Нік? Ви, мабуть, думаєте про іншого Плоскару».

«Гном. Він мертвий. Він помер під Прагою в липні минулого року. Його дістали росіяни».

— Ви відправили його до Праги, чи не так?

«Я послав його».

«Після того, як використав його в Бухаресті, щоб знайти того типу Залізної гвардії та німця, того, хто виконав таку чудову роботу з «ак-ак» у Плоєшті. Він знайшов їх, коли ніхто не міг, і в нагороду ви відправили його до Праги. Він не пішов, знаєте. Натомість він зберіг гроші — все те золото, ви пам’ятаєте — і змусив одного зі своїх приятелів із військово-повітряного корпусу контрабандою переправити його назад до Штатів — до Нью-Йорка. Він пробув там близько двох місяців, а потім поїхав до Лос-Анджелеса».