Чтение онлайн

Вiн здiйняв шапку i став вигукувати:

–  Пугу, пугу!

То була ватага Недолi.

Харциз пiд'їхав ближче.

–  Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрiнувся…

–  Ти звiдкiля?

–  Я з татарської неволi втiк. П'ять лiт мене поганцi мучили, та вдалось менi на татарському краденому конi втекти. Десять днiв степом їхав та хiба сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братцi,.що-небудь їсти.

–  Ну, гарно, - каже Недоля, - будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.

Козаки подали йому кiлька сухарiв та сушеної риби. Вiн, не злазивши з коня, заїдав, аж трiщало. Козаки почали до нього пильно приглядатись. Особливо Непорадний оглядав його на всi боки.

–  Добрий у тебе кiнь, небоже, звiдкiля ти його взяв?
– питає Непорадний.

–  Татариновi вкрав, прости Боже грiха, - каже харциз, усмiхаючись.

–  Пане сотнику, - каже Непорадний, - вiн бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втiк, i сiдло те саме. Харциз поблiд.

–  Про якого хлопця, - каже, - ви говорите? Я нiчого не знаю.

–  Ось зараз будеш знати, чортiв сину, - крикнув Непорадний i вмить закинув йому петлю на голову.

Харциз став оборонятись, та вiдразу кинулось на нього кiлька козакiв. Його стягнули з коня i зв'язали.

–  А дивiть, хлопцi, - каже один, - i Петровi пiстолi має.

–  Признайся, душогубе, де ти хлопця дiв?
– гримнув Недоля.

Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом i оглядали.

–  Хлопцi, нам ночувати пора. Розпалiть вогонь, а вiдтак припекти його залiзом, поки не скаже 'правди.

До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козакiв.

Вiн заговорив до нього кiлька слiв по-татарськи.

Харциз мовчав.

–  Я його знаю, - каже татарин до сотника.
– Вiн потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим. Харциз поблiд ще бiльше, тепер йому амiнь.

–  Егеж, це той Карий! Його цiла Заднiпрянщина знає, жiнки дiтей ним лякають… Ось ти, небоже, знав, де охорони шукати!..

–  Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив?
– питає Недоля.
– Я з тебе шкуру зняти накажу.

–  Я продав його татарським крамарям.

–  Панове молодцi, в сiдлi ще захованi є грошi, так як були.

–  Панове товаришi, - питає Недоля, - зробiмо над цим безбожником суд. Вiн вiдрiкся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братiв своїх, продавав християнськi дiти поганцям. Що йому за це зробити?

–  Смерть!
– гукали козаки.

Вони готовi були кинутися на нього й розiрвати на шматки.

–  Чуєш, Гусейне, - каже Недоля до татарина, - вiзьми його i скарай на голову.

Татарин махнув ножем i вiдрiзав голову харцизовi. Тодi взяв Карого за ногу й поволiк у степ.

Проклiн Павлусiв здiйснився.

Павлусь заспокоївся. Вiн сидiв на татарськiй арбi, пiдiгнувши колiна пiд бороду i задумався, що йому тепер робити. Татарин пiдсунув йому кусок паляницi й кухоль молока. Павлусь був дуже голодний. Вiн з їв паляницю i випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.

"Може воно так лiпше", подумав Павлусь, "що я мiж татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду".

–  А куди ви їдете?
– осмiлився запитати Павлусь.

–  Ми їдемо в Крим, i ти їдеш з нами. Як будеш добрий, то й тобi буде добре.

Татари видавались Павлусевi якимись добрячими людьми, не такими, як тi, що Спасiвку грабили. Це були крамарi, такi самi, як тi, що не раз у Спасiвку заходили.

Хлопець повеселiшав i почав татар цiкаво розпитувати про все. Вiн їм подобався. За кiлька днiв вiн освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому i вчився запопадливо татарської мови. Вiн був понятливий, i татари не могли надивуватись тому. Iншi бранцi були якiсь неприступнi, дикi, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарськi слова, послугувався ними в розмовi.

–  Ти вiд нас не втечеш?
– питає його раз найстарший татарин iз сивою бородою.

–  А куди менi втiкати? Без коня, без зброї? Менi мiж вами добре. Я й не знав, що мiж вами такi добрячi люди бувають…

–  Ми купцi. Ти лишися з нами, прийми нашу вiру.

–  Я ще не знаю, яка ваша вiра. А хiба ж мiж вами хрещених нема?

–  Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.

Павлусь плюнув би татариновi в очi за таку зневагу християнської вiри.

–  Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потiм…

–  Добре, добре!- говорив татарин - Коли станеш мослемом, то й вiльний будеш, а потому можеш до великої почести у нас дiйти… ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгородi…

–  А що це падишах?

–  Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, знаєш?

–  Того не знаю. У нас в Українi немає царiв, а є гетьман, а на Сiчi кошовий отаман…

–  То ще бiльший. Вашого гетьмана, можуть скинути i вибрати другого. А в нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним буде…

–  А кiлько ви за мене заплатили тiй собацi?
– питає iншим разом татарина.

–  Двадцять золотих.

–  Ов, так мало!
– каже Павлусь, смiючись.

–  - А ти вартий бiльше?

–  Я був би вам дав за себе вдесятеро стiльки.

–  Хiба ж у тебе є грошi?

–  Тепер нема, але були в сiдлi; той собака харциз забрав разом iз конем.

–  Чому ти нам не сказав цього? Ми були б вiдбили…

–  Може, я колись з ним стрiнуся… Як вiн зветься?

–  Ми його звемо Карим.

–  А чи у вас, татарiв, продають теж?

–  Нi, не можна людей своєї вiри продавати; за це велика кара.

–  От бачите, а вiн свою вiру продав…

–  Вiн не має вiри. Ми знаємо його. Вiн з нами торгує.

"Такi то й ви", подумав Павлусь, "що з злодiями крамарюєте!".

Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарi i запитав раз про те татарина.

–  Добрих хлопцiв нiхто не продає, а держить собi.

Павлусь не хотiв з цими купцями розставатися. Вiн гадав, що з ними їздитиме по цiлому Криму та так i сестру вiдшукає.