Чтение онлайн

Сідалковський вийшов від чергового по вокзалу з таким почуттям, яке було в Робінзона Крузо після першої ночі, проведеної на невідомому острові. На душі раптом стало тоскно, як у квартирі, з якої несподівано виїхали усі гості, залишивши одного хазяїна серед умебльованих кімнат та мовчазних портретів.

Сонце зайшло за хмари, а Сідалковський вийшов з-за рогу і знічев'я побрів Володимирською вулицею до Золотих воріт. На воротах золота не було, як і до реставрації. Залишилася тільки назва, яка викликала нездорові асоціації. Сідалковський поліз у кишеню, наперед знаючи, що там нічого нема. Та, на своє здивування, засунувши два пальці в нагрудну кишеньку піджака, несподівано витяг звідти невеличку срібну монету. «Звідки?» — подумав він, пам'ятаючи, що дрібних на здачу ніколи не брав, хоч ніколи не мав і крупних. Раптом згадав офіціантку з ресторану «Україна». Це вона, здається, вчора сказала йому: «Чайових не беру. У мене чоловік багатий!» «Донечка Ротшільда», — подумав про неї Сідалковський. Несподівано у нього засмоктало під ложечкою. Він присів на лаву і чомусь уявив собі молоду й вродливу офіціантку. Вона сиділа на підвіконні в напіврозстебнутому халатику і в капронах, колір яких найбільше подобався Сідалковському, їла ковбасу і шматочки викидала приблудному псові. «Дама з собачкою, — знову подумав про неї Сідалковський. — Має добре серце, гарні коліна і напівкопчену ковбасу».

— Ви з усіма так щедро ділитесь своїми сніданками? — поцікавився Сідалковський.

— А ви такі ж самі голодні, як цей пес? — відповіла йому гостроязика офіціантка.

— Порівняння не зовсім вдале, але перша половина речення точна.

— Тоді я і з вами можу поділитися.

— Буду безмежно щасливим. Але знаєте… — Сідалковський зупинився. — Я добре орієнтуюсь у вікнах, але погано запам'ятовую двері.

— Другий поверх, квартира номер сімнадцять…

— Можете накривати стіл, — посміхнувся своєю чарівною посмішкою Сідалковський і щез за рогом будинку, оповитим плющем і щедро усіяним повзучими настурціями…

Раптом Сідалковського хтось штовхнув під бік. Він прокинувся і розплющив очі:

— Спати треба вдома…

— Або на вокзалі, — додав від себе Сідалковський, дивлячись на двох мужчин з банками зеленої фарби в руках і свіжими щіточками, безкоштовно виданими начальником жеку.

— Фарбувати будемо. Уже весна, — сказав, ніби виправдовуючись, один з них.

— Спасибі за повідомлення, — відповів Сідалковський і попрямував у готель. Його раптом потягло туди, як, бува, тягне злочинця на місце злочину.

Він відчув себе втомленим і розбитим. Тому його гарна зовнішність, як і небо, що несподівано вкрилося сірими хмарами, нагадувало слабо проявлений позитив на матовому склі. А стрункість, котра ще вчора могла прирівнятися тільки до офіцера-стройовика, тепер стояла під знаком запитання. Коли Сідалковський горбився, йому до двох метрів не вистачало аж двадцять сантиметрів, але коли випрямлявся — всього дев'ятнадцять. На сонці мав плечі по околу — сто тридцять сантиметрів, у тіні — сто двадцять п'ять. При зігріванні штучним теплом: грубкою, електрокаміном, батареями парового опалення — всього шістдесят вісім, але в діаметрі.

— З такими даними люди могли народжуватися тільки на Поділлі, — не без гордості казав про себе Сідалковський.

Тепер він поспішав до готелю. Втім, міг цього й не робити: там його вже ніхто не чекав. Делегації поїхали у «Фіндіпош», щоб на місці познайомитися з «Третьою теорією» Ховрашкевича та його новою концепцією. А Славатій Мурченко помчав кілька хвилин тому в райком комсомолу, де йому пропонували посаду завідуючого сектором обліку замість молодшого наукового співробітника «Фіндіпошу».

Так що того дня Сідалковському не вдалося здійснити своєї маленької ранкової мрії — лягти в номері готелю і заснути сном курсанта першого року навчання. Оливкові очі Тамари, які так сподобалися у перші хвилини їхнього знайомства, а згодом розчарували Сідалковського, ми на деякий час залишимо в спокої. Але скажемо так: усе, що з'явилося напочатку нашого роману, згодом обов'язково вистрілить, навіть те, що на перший погляд здається незарядженим. Сідалковському подобалися, до слова сказати, саме такі очі, бо він тоді ще не читав повідомлень у пресі, що Європа уже давно перейшла на зовсім інші, а такі, як у Тамари, місяців зо три тому вийшли з моди. Але давайте все по порядку.

Він дістав з кишені десять копійок і підкинув їх на долоні.

— Життя з грішми, навіть малими, значно краще, ніж зовсім без них, — сказав він і підійшов до продавщиці з великим плетеним кошиком, наповненим пирогами. Ще раз оглянувся, як оглядається симпатичний гангстер перед початком нападу на пивний бар, — людей, здається, поблизу не було.

— Беріть пончики, — лагідно запропонувала жіночка у міні-халатику.

«Або не виконує план, або почався місячник культурного обслуговування», — подумав Сідалковський і підійшов ближче.

— З чим ці жовтогарячі красені?

— З повидлом, рисом, горохом, капустою. Які вам смакують?

Сідалковському смакували всі, але на всіх у бідного Нобеля, помноженого на Креза, не вистачало грошей. Часу на роздуми й на вибір — теж: до кошика наближалася зграйка веселих студенток, яка найактивніше допомагала лоточницям перевиконувати план.

— Два, будь ласка, — випалив поспішно Сідалковський. — Здачі не треба.

— А вони по п'ять копійок, тут без здачі. Вам з чим? З капустою чи з горохом?

— Беріть з капустою, допомагає кращому травленню і нормальному функціонуванню шлунка, — заскрекотіло дівча з носиком, схожим на кнопку електродзінка.

«Приніс чорт цих цинічних медичок, — подумав Сідалковський, — а мама тягне гуму. Давала б, які є. Ніби мені не все одно. Мій шлунок може перетравлювати навіть імпортні пляшки, аби їх тільки не жувати».

— То які вам давати?

— З горохом…

З'ївши пиріжки, Сідалковський безтямно почвалав до дошки оголошень. Настрій у нього впав, як ртутний стовпчик на термометрі. Повідомлення, написані від руки і видрукувані на машинці, вивчали кілька чоловік. Жінка з господарською сумкою-кошиком, з якої, наче зачіски на тім'ї в індійців Північної Америки, стирчало зелене огудиння ранніх овочів. Поруч неї стояло молоде дівча і дідусь-пенсіонер з гарними професорськими вусиками, який обурювався з безграмотності оголошень.

— Отак писати! Ви тільки погляньте, добродію, як вони, невігласи, калічать рідну мову, — звернувся він по-старомодному до Сідалковського. — Ви тільки послухайте: «Хлібозавод на постійну роботу запрошує жінок для виготовлення хлібо-булочних іздєлій та слюсарів. Звертатися у відділ кадрів». Ви десь щось подібне, добродію, зустрічали? Пробачте, ви хто за фахом?

Таке звертання Сідалковському сподобалося. Так до нього ще ніхто не звертався, і, незважаючи на слабеньке підживлення власного шлунка, він люб'язно йому відповів:

— Історик. Розвідник глибоких надр минулого…

— Дуже приємно. Я філолог, кандидат філологічних наук на пенсії.

— Ай-я-яй, — похитав головою Сідалковський, не спускаючи очей з оголошення, як безквартирний з кооперативного будинку. — І так не поважати нашу співучу мову, — механічно закінчив він, аби тільки відв'язатися від старого.

Та старий ентузіаст старого гарту, як назвав його в думці Сідалковський, очевидно, давненько не знаходив такого співбесідника, який хоч як-небудь реагував би.