Чтение онлайн

– Спробуй віднайти місце, у якому тобі буде затишно, в якому б найменше огортало прагнення сили! – промовив він. – Не думай ні про що, лише про задоволення, яке зовсім не повинно стосуватися сили.

– Добре, – згодився.

Але як не намагався, у мене не виходило. Ми просиділи на озерці днів зо три ось так медитуючи, але ніякого місця, де б мене не переслідувала у думках сила, не знайшов. Проте я відчув, у чому полягає задоволення від медитації – ти лише наодинці з собою прагнеш віднайти свою сутність! Берелі казав, що поки не віднайду цього «безсилового» місця спокою, ми не будемо продовжувати. Тому так кожного разу по днів три протягом цілих двох місяців ми чи то медитували на гілці сосни, чи посеред озера, чи в підвалі його замку, чи навіть просто у льодяній воді озерця, занурившись у неї з головою. У воді чомусь було сконцентруватися найлегше: хоч ми й не дихали, але роздуми не залишали нас, вони ставали більш глибокими. Крім того, Берелі розповідав мені, що найкраще в безсмерті те, чого ти не помічав, коли був живим. «Наприклад, їжа для нас тепер не основне джерело енергії, але лише зараз можна насолодитися кожним шматочком обіду, не поспішаючи. Можна відкривати для себе кожного дня дещо, що ти не помічав, будучи смертним… Павука, який звив собі сітку в кутку кімнати. Можна спостерігати, як квіти вітають ранок й тягнуться до сонця, як падає роса, як пташки в’ють гніздо… Як вміють радіти люди й як вони вміють страждати. Саме тепер ти ніколи не втомлюєшся пізнавати світ, тобі дана така можливість, тому гріх нею нехтувати!» – казав учитель.

Я почав наслідувати Адама: отримував насолоду від снів, у які поринав ледь не кожні три дні. Бувало, ляжу на сніг та й качаюся по ньому, як маленька дитина. Заплющую очі й уявляю, як літаю між хмарами. Чого тільки не уявляв. Мене усе дуже цікавило, ніби я шестирічний хлопчик з купою питань про природу, людей, різні незрозумілі явища. Та Адам, так би мовити, знову повернув туди, звідки почалося моє безсмертя.

Одного дня ми з Берелі медитували на озері й зробили невелику перерву. Він неохоче розпочав свій монолог:

– Я знаю про вартових усе, ледь не кожне ваше життя, тому буде справедливо, якщо ви знатимете про хоча б одне моє. Я розповідав про нього попереднім шістьом учням, тому й тобі маю розповісти.

– Ти мене заінтригував!.. Так тяжко зітхнув! Тобі неприємно про це розповідати? Чи, я так гадаю, історія буде невеселою?

Побачивши, як обличчя вчителя зблідло, я замовк від раптової незручності.

– Невеселою… Я народився в місті, в якому живу на даний момент, але було це більше тисячі років тому. У той час люди не мали таких можливостей, як зараз, не було високих технологій, не було ще й навіть електрики. Був жахливий поділ людей на різні стани, класи... Єдине, що не змінилося в людях від тих часів, це почуття незасміченого кохання. Кохання… Кохання – це найпрекрасніше, що є у житті смертних, воно зігріває в скрутну хвилину, воно жевріє в серці, коли все навколо стає похмурим. Батько мій був одним з королівських лицарів, мати – дочкою знатного пана. Мені було призначено стати писарем при дворі багатого дворянина. Я найсумлінніше навчався, докладав невимовних зусиль, щоб мати все, що запланував мені батько. Закінчив навчання у дев’ятнадцять років. Я працював тим… Нікчемним писарем. Був сонячний день. Мені потрібно було купити нові чорнила для роботи. Виходячи того дня з канцелярської крамнички, я й не думав, що прекрасне почуття охопить зненацька. Біднячка набирала воду з криниці, а я підійшов до неї – так вона мене чарувала своєю дитячою сором’язливістю, наполіг на своїй допомозі. Вона зашарілася, але люб’язно прийняла мій намір… – голос Адама робився все тихішим, а очі дивилися кудись у безодню. – Так зародилася наша любов. Кожного дня після моєї роботи ми зустрічалися у романтичному місці, як от під яблунею, чи то за містом у ліску. Ми не могли насолодитися нашими ніжностями. Ми вирішили тікати з городу, в якому наші стосунки не мали продовження через походження роду кожного. Мали це зробити таємно, щоб ніхто не довідався. Час було призначено – ніч влади молодого місяця, середина зими. Але я не знав, що народжуся заново за день до тієї ночі. Безсмертя отримав, коли спускався з міського базару: я послизнувся на замерзлій калюжі і вдарився головою об землю. Тоді ще не помічав, що моє серце вже не билося. Всі мої попередні життя не давали ще про себе знати, не пригадувалися. День втечі настав. Досі, маючи принцип шанувати своїх батьків, я не втримався, розповів їм про свій план, який не можна змінити. Вони розлютилися, вони так довго виховували мене не для того, щоб я змарнував своє життя на «селючку», вони закрили всі двері й сказали, що не відпустять нікуди, зачинять у кімнаті дев’ятнадцятирічного хлопця до тих пір, доки він не схаменеться, одумається. У кімнаті нас було троє. Пам’ятаю, як лють огорнула мене вперше. Я почав кричати на батьків, казав, що вони не можуть зупинити мене. Сварка перейшла у протистояння двох армій – мама з татом і я. З криками «Як ти смієш так чинити?» й сльозами на очах мати дала мені ляпаса… Ось тоді вперше не зміг себе контролювати, батьки не дозволяли зробити того, що безумно хотів, зробити те, що я поставив собі за мету, за найпершу ідею. Я схопив маму за шию і за долю секунди зламав її однією рукою. Відпустив її… Бідолашна впала на землю. Підбіг батько й схилився над її тілом, яке вже не дихало. Не встиг він підвести свої очі на мене, як я різко вдарив його кулаком по голові… На землі вже лежало два трупи… Я навіть не задумався над тим, що скоїв. Взяв сумку з зібраними для втечі речами, відправився на місце зустрічі з коханою. Побачивши її образ, щосили біг, аби обійняти мою безцінну красуню. Я схопив її так міцно, що в неї затріщали кістки. Вони зламалися. Судини розірвалися від тих моїх обіймів. Вона померла. Я відпустив її невинне тіло й години дві роздивлявся ті криваві рани, які не могли вже загоїтися… Не відчував у той момент абсолютно нічого. Розуміння, що зі мною щось не так змусило мене бігти хоч кудись, подалі звідси. Так я натрапив на силует одного безсмертного. Він пояснив, хто я і на що здатен… Саме з того моменту я почав шукати спосіб не давати силі владу над собою й досі не знайшов цього ідеального методу.

На цьому Берелі закінчив свою розповідь, а я ще довго не міг вгамуватися: «Як це можливо – вбити найрідніших тобі людей і не відчути нічого?.. Якщо в нас, в безсмертних, немає почуттів, то може ми не люди?... Тварини? Невже ми становимо загрозу для смертних?.. Тоді як ми можемо їм допомагати?.. Як нелюди можуть допомагати людям? Як можливе наше співіснування?» Думок в голові все більшало, особливо таких, які спонукали запитати в Адама, як він гадає, що здолало в ньому здібність відчувати і чому він живе у місті, яке вічно нагадуватиме йому про цю страшну болючу подію. Та я не ставив йому ці питання – не хотів напосідати. Натомість мовчав, а він лише похилив голову, дивився у землю. Я з усіх сил намагався відчути жаль до нього, до того, що він пережив… Але не відчув. Вперше, будучи безсмертним, у мені прокинувся якийсь смуток, але чи був то він. Це почуття було штучним, ніби воно виникло, бо так було потрібно в даний момент.

Минали місяці, а я щодуху намагався знайти місце, яке відволіче від думок про силу… Я знайшов його, принаймні гадав, що знайшов. Була весна. Занурившись прохолодного вечора повністю у свій сон, я побачив щось надзвичайно ніжне, завжди веселе й безтурботне. Побачив місце сповнене приємними несподіванками та здивуваннями, втіхою та пустощами. Кожен з нас там був. Був час, коли наслідки наших дій сприймалися як непосидючість чи звичайна дурість. Дитинство... Уві сні я поглянув на себе маленького, ще такого необізнаного, мені було чотири роки. Я літав у казках між злими драконами і добрими чарівниками, мружився, коли дракон дихав полум’ям та радів фокусам чарівників. Раптом я, такий беззахисний, опинився в цілковитій темряві. Я зник, більше не з’являвся в чарівному світі, де всі оповіді закінчується бенкетами, невимовним щастям їх героїв. Я зник з оселі мрій, та про це ніхто не знав. Ніхто не турбувався про мене, а я так хотів, щоб хоча б хтось звернув увагу, щоб хтось пригорнув мене і сказав, що поверне у той світ назад. Роздумуючи над своїм сном, знайшов у ньому непрозорий натяк. Вбачав у маленькому собі кожну людину на землі, яка живе задля здійснення своїх мрій. У неї ніхто не має права забрати її найдорожчий скарб – життя. Її ніхто не має позбавляти можливості бути щасливою, позбавляти найціннішого – почуттів.

Як вартовий, у майбутньому я буду допомагати людям. Вважав, що буду їх захищати, берегти від недуг. Марив цією думкою про захист, і жага сили залишала мене. Не зовсім залишала, вона десь вдало ховалася, аби не зникнути взагалі з моєї голови. Наступного дня ми медитували з Адамом у підвалі, і я, переконавшись, що моє місце спокою (де мене не чіпає сила) це уявлення себе дитиною, яка почувається так чудово й затишно у світі казок, я порушив сеанс самозаглиблення Берелі, викрикнувши:

– Я знайшов!

Він розплющив очі і запитав:

– Що?

– Місце, у якому мені затишно й думки про силу відходять на дуже далекий задній план.

– Справді?

– Так! Коли уявляю його, то переймаюся іншим… Звільняюся від манії могутності.

– Ти впевнений у цьому? – знову перепитав Берелі.

– Так! Це місце таке безтурботне, змушує замислитися над пошуком самого себе, у ньому я не почуваюся розгубленим. У ньому мушу існувати, бо не хочу його залишати!.. У ньому ніби не маю іншого вибору.

– То це чудово! – вигукнув Берелі. Він підвівся. Підійшов до свого ящика з інструментами. Перебираючи в ньому ключі, промовив далі:

– Тобто це твій ідеал, твоє найдорожче бажання?

– Так!

– Чи зможеш ти згадати про нього, коли виникне нагальна потреба застосувати силу?

Я замислився і з невпевненістю промовив:

– Думаю, що так…

– О… То ти лише думаєш?

– Ні, зможу! – набравшись рішучості, сказав я.

– Добре, тоді сиди на підлозі там, де сидиш, не підводься, не рухайся й спробуй не опиратися ні за яких умов, добре?

– Гаразд, – здивовано промовив.

Адам витягнув молотка й кілька здорових гайкових ключів з ящика. Він наближався до мене, я б сказав, навіть підкрадався, у його очах горів якийсь запал, то було щось на кшталт погляду хижака, який прямує до своєї жертви. Своїм інстинктом сили я відчув з його боку ворожість і вже хотів підвестися й приглушити в ньому його зверхність. Але не зробив цього… Я зрозумів!.. Це було випробування, на якому я мав показати, що дійсно знайшов у собі дещо, що відволіче мене від сили. Я спершу отетерів, а потім почав думати про політ у країну мрій, про веселих чаклунів, почав заспокоюватися.

Перший удар по голові Адам завдав молотком. Інструмент від зустрічі з моєю довбешкою лише розлетівся на друзки. Звичайно, від потужності удару я вже валявся на землі, а не сидів. Болю не відчував, шкіра не посиніла, не зазнала жодних змін, тому єдине що стривожило мене – думка про відплату, якої я хотів завдати за таке зухвальство, за те, що хтось посмів зі мною так себе поводити. Я знав, що то в мені промовляє сила, тому ще дужче пірнув у «свій світ дитинства». На моєму обличчі спостерігалося, як тяжко мені дається боротьба з інстинктом. З інстинктом – не з Адамом. Я мружився, кривився, заплющував і розплющував очі. З усіх сил намагався не піддаватися провокаціям Адама, але він, вочевидь, поки не мав жодного наміру приглушити своє бажання перевертати мене на землі ногами й гамселити залізними ключами. Коли всі ключі вже зламалися, Берелі схватив мене однією рукою за ліву руку, іншою за ліву ногу і жбурнув у стіну. Дякувати, що місіс Крекворк мала сьогодні вихідний і не перебувала у замку, бо подумала б, що в підвалі почався землетрус. Я відчував, як в Адамові накопичується ще більше ворожнечі. Не відповідати силою на його силу ставало все важче. Він схопив мене рукою за горло і дивився мені в очі з жагою розірвати мене, а я боровся зі своїми думками про силу, які прагнули увірватися в «світ мого дитинства». Берелі поставив мене на ноги й ударом своєї ноги мені у груди відправив знайомитися з іншою стіною підвалу. Я впав обличчям додолу і вже не ворушився, як зовсім раптово припинив відчувати агресію з боку Адама. На мить здалося, що я подужав своє прагнення сили, бажання помсти на стільки, що вже й не відчуваю його з боку Берелі. Але як виявилось, Адам самотужки зупинив своє прагнення відчайдушно гамселити мене. Ось так невимушено взяв і зупинив, за долю секунди він перетворився з навіженого, оповитого думкою про силу, на спокійного хлопця. Він підійшов, допоміг підвестися й промовив:

– Це було неперевершено. Дивовижна витримка. Тепер вірю тобі, ти насправді знайшов свій закуток…

– Так розумію не було іншого способу переконатись у правдивості моїх слів! – перервав його, струшуючи фарбу з одягу, яка прилипла після поцілунку зі стіною.

– А чому б і ні. Це просто й легко, – посміхнувся.

– Подивись на що перетворився твій підвал!

– Нічого, в мене так багато часу зробити ремонт… Вічність! – зухвало промовив він. – Ну що ж, думаю тепер ти готовий жити серед людей.