Чтение онлайн

Коли все було готове, вождь гномів та його вояки згуртувалися довкола Ерагона й Сапфіри з Арією. Браму обережно відчинили — жодного звуку не видали змащені мастилом петлі — і подорожні вирушили в путь.

Тарнаг видавався безлюдним. Вулиці міста були порожні. Мешканці спали у своїх будинках і бачили сни. Декілька гномів, з якими наші мандрівники зіткнулися дорогою, мовчки зиркнули на них і з острахом відійшли вбік.

Біля воріт кожного ярусу охорона мовчки дозволяла їм проходити. Незабаром утікачі залишили місто позаду й почали просуватися спорожнілими полями в передмісті Тарнага. Проминувши їх, вони наблизились до кам'яної пристані, де на них очікували прив'язані там два плоти. Троє гномів сиділи навпочіпки на одному з них, а четверо — на другому. Усі вони підвелися, побачивши прибульців на чолі з Ундином.

Ерагон швидко допоміг гномам зійти на землю й зав'язав очі Сніговію, потім потягнув його на другий пліт, де опустив на коліна й міцно прив'язав. Тим часом Сапфіра зісковзнула з причалу в озеро й заходилася плавати вздовж берега.

Ундин узяв Ерагона за руку.

— Тут ми маємо розпрощатися, — сказав він. — З тобою підуть мої найкращі люди. Вони супроводжуватимуть тебе аж до Ду Вельденвардена.

Ерагон спробував було подякувати, та Ундин тільки похитав головою.

— Не варто, — сумно всміхнувся він. — Це мій обов'язок. Я шкодую, що твоє перебування тут було затьмарене сутичкою з Аз Свелдн рак Ангуін.

Ерагон вклонився, потім ступив на перший пліт разом з Ориком та Арією. Швартові кінці були відв'язані, тож гноми відштовхнули пліт від берега довгими жердинами. Надходив світанок, і обидва плоти несло в напрямку гирла ріки Аз Раньї, а між ними пливла Сапфіра.

«Отже, Імперія вдерлася до наших осель», — міркував Роран, слухаючи мученицький стогін поранених разаками й вояками в битві попередньої ночі. Він тремтів від страху й люті, його тіло трусилося, мов у лихоманці, обличчя палало, дихання було уривчасте. Хлопець почувався так, ніби разаки знищили все святе, що пов'язувало його з цим краєм.

Залишивши ворожку Гертруду піклуватися пораненими, Роран подався до оселі Хорста, оглядаючи загорожі, встановлені між будинками: дошки, бочки, каміння, уламки возів, знищених вибухом разаків. Усе це виглядало до болю жалюгідно як на диявольську силу нападників.

Люди блукали Карвахолом, мов очманілі, не в змозі оговтатись від потрясіння, горя й утоми. Роран теж добряче стомився, більше, ніж будь-коли. Він не спав з попередньої ночі, а руки й спину пекло від болю.

Зазирнувши до Хорстового будинку, Роран побачив Елейн. Вона стояла на порозі їдальні, прислухаючись до розмови, яка долинала з вітальні. Угледівши юнака, жінка жестом запросила його увійти.

Після того як вони відбили напад разаків, старійшини Карвахола зібралися, аби вирішити, що його робити далі й чи варто карати Хорста та його прибічників за початок війни з Імперією. Цей гурт засідав більшу частину ранку.

Роран зиркнув на поважні збори. За круглим столом сиділи Бірджит, Лоринг, Слоун, Джедрик, Делвін, Фіск, Морн та ще кілька осіб. Хорст головував.

— …А я вам кажу, що це було нерозважливо! — гукав Кісельт до присутніх. — Вони не мали права наражати всіх на таку небезпеку!

— Ми вже це обговорювали, — відмахнувся Морн. — Що зроблене, те зроблене. До того ж, Квимбі був моїм другом, як і вашим другом, тож я здригаюся від самої думки про те, що ці монстри зробили б із Рораном, якби ми його видали. Утім, я хочу знати, як нам вийти із цієї скрутної ситуації.

— Треба просто вбити їх усіх! — прогарчав Слоун.

— А що далі? — спитав Морн. — За ними прийдуть інші, хіба не ясно? Навіть якщо ми видамо Рорана, це вже нічого не дасть. Мабуть, усі чули, що сказав той разак? Вони знищать усіх, якщо ми захищатимемо хлопця, і перетворять нас на рабів, якщо не будемо. Ви собі як хочете, а я краще здохну, ніж стану рабом. Ні, ми приречені…

— Але ми можемо поїхати звідси, — озвався Фіск.

— Нам нікуди їхати, — відгукнувся Кісельт. — Ми притиснуті до Хребта, солдати перекрили дорогу, а довкола Імперія.

— Це твоя провина, Хорсте! — загорлав Тейн. — Вони спалять наші домівки, повбивають наших дітей, і все через тебе!

— Чи ти не здурів бува, чоловіче? — визвірився коваль. — Чи ти дозволиш їм зжерти себе, не пручаючись?

— Так, якщо нічим уже не зарадиш, — похнюпився Тейн. Він глянув на всіх присутніх, помітивши у дверях Рорана. Решта також роззирнулися й похмуро запросили хлопця увійти.

— Чим я можу допомогти? — ступив уперед Роран, відчуваючи на собі важкі погляди односельців.

— Я гадаю, — сказав Джедрик, — що видача тебе Імперії нам не зарадить. Навіть якби ми вчинили так, разаки б не змирилися з бунтом. Єдине, що ми можемо, — це приготуватися до наступного нападу. Хорст приготує зброю, якщо матиме час, Фіск зробить щити. На щастя, його майстерню не спалили. Також комусь треба наглядати за нашими оборонними загорожами. Ми хотіли б доручити це тобі.

— Я зроблю все, що від мене залежить, — кивнув Роран.

Поруч із Морном стояла Тара, вивищуючись над своїм невисоким на зріст чоловіком. Вона була огрядною жінкою, в її волоссі проглядала сивизна, а силу в руках мала таку, що легко скручувала голову курці або рознімала двох розбишак.

— Ти вже зроби там усе добре, Роране, — мовила вона, — а то цьому похоронові не буде кінця. — Потім вона обернулася до Хорста й додала: — Насамперед треба поховати померлих. А дітей варто відіслати, скажімо, на ферму Коулі до Північної Бухти. Ти теж маєш піти з ними, Елейн.

— Я не залишу Хорста, — занепокоїлась жінка.

— Це не місце для жінок на п'ятому місяці вагітності! — гримнула Тара. — Ти втратиш дитину, якщо будеш бігати так, як зараз.

— Але мені буде ще гірше, коли я не знатиму, як ви тут, — заперечила Елейн. — Я вже виносила двох синів, тож залишатимусь, як і ти, як і решта жінок Карвахола.

Хорст обійшов довкола столу й ніжно взяв Елейн за руку:

— Хоч де б ти була, ми все одно залишатимемось разом. Але діти таки мають поїхати. Коулі подбає про них. Утім, спочатку ми мусимо переконатися, що дорога на ферму вільна.

— І ще одне, — хрипко гукнув Лоринг, — жоден із нас не повинен втягувати в це ще й людей з долини. Окрім Коулі, звісно. Вони не зможуть нам допомогти, тож не варто наражати їх на небезпеку.

Усі погодилися, що він має слушність. Після цього збори згорнули, і люди розбрелися Карвахолом. Невдовзі вони знову зібралися — разом з багатьма іншими селянами — на маленькому цвинтарі за будинком Гертруди. Дев'ять трупів, закутаних у саван, лежали біля виритих могил. На грудях кожного була гілочка болиголова, а на шиї — срібний амулет.