Чтение онлайн

— Але ж я не знала… Мені ніхто не сказав, що в нас гість.

— Добре, добре. Тепер ви знаєте. Обідати ми будемо через півгодини.

За обідом дон Хайме був у піднесеному настрої, тобто, кажучи іншими словами, то неймовірно бундючився, то неймовірно галасував і раз у раз оглушливо реготав.

Дон Педро майже не завдавав собі клопоту приховувати, що хазяїн йому не подобається. Він тримався з ним дедалі холодніше й гордовитіше і звертався майже виключно до його дружини, з якою той щойно повівся так принизливо.

— А в мене є для вас звістка, — звернувся він до неї, коли подали десерт. — Від вашого двоюрідного брата Родріго.

— Авжеж, — глузливо мовив її чоловік, — донья Ернанда буде рада мати від нього звістку. Вона завжди виявляла особливу цікавість до свого двоюрідного брата Родріго, а він — до неї.

Донья Ернанда почервоніла й опустила стурбовано очі. Дон Педро швидко й невимушено прийшов їй на допомогу.

— Цікавість одного до одного в нашій родині — звичайне явище. Кожний, хто носить прізвище Кейрос, має до всіх інших Кейросів певні обов'язки і повсякчас готовий їх виконати. — Кажучи це, дон Педро дуже пильно дивився в очі дона Хайме, ніби запрошував його збагнути, що його слова мають глибший зміст, ніж це здається на перший погляд. — Саме це й лежить в основі того, що я збираюсь розповісти вам, кузено Ернанда. Як я вже повідомив його вельможність, на корабель, на якому дон Родріго і я вийшли з Іспанії, напав жахливий пірат капітан Блад. Корабель було потоплено, а нас обох узяли в полон. Та, як бачите, мені пощастило втекти.

— Ви нам про це ще не розповіли. Як вам пощастило це зробити? — перебив його губернатор.

Дон Педро зневажливо махнув рукою.

— Не таке вже це велике діло, та я й дуже швидко втомлююсь від розмов про власну персону. Однак якщо ви наполягаєте… Ні, колись іншим разом. А зараз я хочу розповісти про Родріго. Він — бранець капітана Блада. Але не хвилюйтесь дарма.

Ці заспокійливі слова пролунали в найдоречнішу мить. Донья Ернанда, яка слухала його затамувавши подих, побіліла, мов крейда.

— Не хвилюйтесь. Родріго в доброму здоров'ї і в безпеці. До того ж із свого власного досвіду я знаю, що цей Блад, хоч він і страшний пірат, не позбавлений рицарських ідеалів. Якщо не брати до уваги його піратства, то він людина честі.

— Не брати до уваги піратства? — оглушливо зареготав дон Хайме. — Їй-богу, це просто смішно. Ви говорите парадоксами, доне Педро. Чи не так, брате Алонсо?

Худорлявий чернець машинально усміхнувся. Донья Ернанда, бліда й нещасна, злякано чекала продовження розповіді. Дон Педро насупився.

— Парадокс не в мені, а в капітані Бладі. Цей диявол, цей розбійник ніколи не вдається до безглуздої жорстокості і завжди дотримує свого слова. Тому я й кажу: не бійтеся за долю дона Родріго. Він уже домовився з капітаном Бладом про свій викуп, і я взявся цей викуп роздобути. Тим часом поводяться з ним добре, навіть шанобливо, між ним і капітаном Бладом, що взяв його в полон, виникло навіть щось схоже на дружбу.

— Хай йому чорт, цьому я охоче вірю! — вигукнув губернатор, а донья Ернанда, з полегкістю зітхнувши, відкинулась на спинку стільця. — Родріго завжди був ладен спілкуватися з волоцюгами. Чи не правду я кажу, Ернандо?

— Я… — обурено спалахнула була донья Ернанда, але зусиллям волі стримала себе і закінчила майже спокійно: — Я ніколи цього не помічала.

— Ніколи цього не помічали? Часом я питаю себе, чи ви взагалі що-небудь помічаєте? Ну-ну, отже, Родріго треба викупити. А який же визначено викуп?

— Ви хочете внести свою частку? — вигукнув дон Педро, і в його голосі почулись дружелюбні нотки.

Губернатор підскочив, неначе його хтось штрикнув, обличчя набрало похмурого й розгубленого виразу.

— Ні, ні! Це справа лише родини Кейросів! Усмішка зникла з уст дона Педро. Він зітхнув.

— Ваша правда. І все ж… Я передчуваю, що ви якусь частку внесете, поки ця справа закінчиться.

— І не сподівайтесь, — засміявся дон Хайме, — бо вас чекає розчарування.

Невдовзі вони встали з-за столу й розійшлися по своїх кімнатах відпочити після обіду, що було конче необхідно через велику спеку.

Зустрілись вони знову тільки під час вечері, яку було подано в тій же кімнаті, тепер освітленій дюжиною свічок у важких срібних свічниках, вивезених з Іспанії, Було порівняно прохолодно.

Губернаторова радість від одержаної ним нагороди, здавалося, збільшилася ще й тому, що він мав час роздивитись її як слід. Він повеселішав, почав жартувати, але все одно не переставав глузувати з доньї Ернанди. Навіть більше — зробив її об'єктом своїх глузувань, підохочуючи обох чоловіків сміятися з вад своєї дружини, на які він звертав їхню увагу. Проте дон Педро не сміявся. Він залишався надзвичайно серйозним, у його погляді навіть з'являлося співчуття, коли він дивився на трагічно-терпляче, страдницьке й гарне обличчя цієї жінки, якій не поталанило в житті.

У важкій чорній єдвабній сукні, що різко контрастувала із сліпучою білістю її шиї й плечей, вона виглядала особливо тоненькою й тендітною, а її блискуче, гладенько зачесане волосся підкреслювало блідість ніжного личка. Вона була схожа на маленьку статую з чорного дерева й слонової кістки і здавалась дону Педро холодною і позбавленою життя, поки після вечері він не опинився з нею наодинці в глибокій, зарослій жасмином лоджії, яку провівав прохолодний нічний бриз.

Його вельможність подався писати королю листа з подякою і прихопив собі на допомогу ченця. Гостя ж він полишив на свою дружину, не проминувши нагоди поспівчувати йому з такої необхідності, і вона повела дона Педро з будинку. Надворі стояла запашна тропічна ніч, і донья Ернанда, ступаючи поряд з доном Педро, нарешті повернулася до життя. Затамувавши подих від хвилювання, вона запитала:

— Чи ж правда все те, що ви розповіли нам сьогодні про дона Родріго Кейроса? Що він у руках капітана Блада, не поранений, у безпеці й чекає викупу?

— Щира правда від слова й до слова.

— Ви… ви можете поручитися в цьому? Дати слово честі джентльмена? Я не можу не вважати вас джентльменом, адже ви виконуєте доручення короля.

— І тільки з цієї причини? — спитав дон Педро трохи ображено.

— Ви можете дати слово честі? — наполягала донья Ернанда.

— Без найменших вагань. Даю слово честі. Але чому ви берете під сумнів мою розповідь?

— Ви дали для цього підстави. Ви не в усьому правдиві. Чому, наприклад, ви сказали, ніби ви мій двоюрідний брат?

— Отже, ви мене не пам'ятаєте?

— Я добре пам'ятаю Педро де Кейроса. Роки могли додати вам зросту й стрункості, сонце могло вкрити засмагою ваше обличчя, під чорною перукою волосся у вас може бути білявим, хоч, з вашого дозволу, я маю щодо цього великий сумнів. Але що, питаю я себе, змінило колір ваших очей? Адже очі у вас блакитні, а в Педро були темно-карі.

Якусь хвилину він мовчав, неначе щось обмірковував, а вона стежила за його суворим і гарним обличчям, освітленим світлом, що падало з вікна. Він уникав її погляду. Його очі ковзнули по морю, що тьмяно світилось під яскравими зорями, відбиваючи мерехтливі вогні кораблів на рейді, потім зупинились на світлячках, що літали серед кущів, переслідуючи метеликів, але ні разу дон Педро не глянув на маленьку жінку, що стояла коло нього.