Чтение онлайн

— Якщо ви разом торгували, то, мабуть, були приятелями?

— Це не обов'язково.

— Чому ж ви розлучились? Може, чогось посварилися?

— Ні, так склались обставини. Коли змінився режим, торгувати стало неможливо, і з обережності ми припинили свою комерцію.

— Ну а потім? Ви ні разу не зустрічалися? — допитувалась Міка.

— Коли у вашому будинку поселився Флоріка? — швидко спитав Раду.

— Здається, років вісім тому.

— А ми розлучились з ним уже чотирнадцять років і ні разу не шукали нагоди зустрітися. Якби він мені не прислав листа, то, їй-богу, не знав би його нової адреси.

— Ким він тобі посилав листа? Двірничкою?

— Може й нею.

— Чого ж він хотів?

— Декілька раз натякав, ніби хоче довірити мені якусь таємницю, але кожного разу переводив розмову на інше. Видно, ніяк не міг наважитись.

— Слухай, милий! А ти лукавий. Не хочеш сказати, не віриш мені. Та я не серджуся, бо це природно. Адже ми тільки-но познайомились. Пізніше, коли ми станемо справжніми друзями, ти довірятимеш мені. Це буде неодмінно, бо я почуваю, яким ти дорогим стаєш для мене.

Раду ніжно глянув на дівчину:

— Дорога моя! Мені сумно, коли ти погано думаєш про мене. Клянусь, нічого від тебе не приховую. Я тобі розповів про свого дядька, про машину. Коли я був з тобою відвертий в особистому, то чому б приховував від тебе таємницю, довірену мені тим, кого вже нема на світі? Якщо роки його не змінили, то мені зрозуміло, чому він мовчав до останньої хвилини.

— Чому? — відверто зацікавилась Міка.

— Спекулюючи, Флоріка мав кошти і, мабуть, скуповував золото, а потім десь його заховав. Скупий був жахливо. Так до останньої миті й не сказав мені про схованку. Пішов на той світ і забрав з собою таємницю. Жаль! Щонайменше сотня золотих монет десь поблискує у схованці.

Міка байдуже позіхнула:

— Яка з того золота користь? Хіба тільки дивитись, як воно блищить? Економічна міліція не дасть його сплавити.

— Я знаю, де його поміняти, щоб ніяка міліція не спіймала…

— Милий, ти вже захмелів, більше не пий. Негарно для першої нашої появи на людях.

— Я не так легко впиваюся. А те золото мені знадобилося б… Коли мене посилатимуть за кордон, я б його там…

Міка здивовано глянула на нього. Проте Раду не так легко було збити з пантелику. Ще коли йому йшов шістнадцятий рік, він знав хитрішу — Катіну, вмів розгадувати її з першого погляду.

Раду нахилився до Міки й прошепотів:

— Ти мене зрозуміла, дівчинко?

Міка злегка насупилась.

— До чого ці розмови, коли золота нема! В усякому разі, прошу тебе більше не пити. І якщо хтось запросить мене потанцювати, то ти не заперечуй. Хочу танцювати, а ти сп'янів і не зможеш.

— А от ходімо — побачиш.

— Ні, ні! Коли б ти був тверезим…

— Гаразд! Танцюй з ким хочеш.

Раду вдавано нахмурився і зиркнув спідлоба на сусідні столики. В протилежному кінці залу, в компанії двох червонопиких молодиків, сидів… Фіуреску. Видно, він щось веселе розповідав, бо ті реготали, наче навіжені. Раду помітив, що Міка теж почала поглядати в той бік. Музика заграла танго, і кавалери розійшлись поміж столиками шукати собі дам. Фіуреску, пропетлявши через усю залу, підійшов до їх столика і елегантно запросив Міку. Спочатку вони танцювали мовчки, а потім Фіуреску щось говорив, бо Міка уважно слухала і посміхалась.

— Ти зовсім розкисла, — зауважив Раду, коли вона повернулась.

— Тобі так здається. Ти питимеш коньяк чи каву?

— Тільки каву. А він таки молодець!

— Хто?

— Твій партнер. Якщо я доживу до його віку, то не те що танцювати — дивитись на дівчат соромно буде.

Міка нічого не відповіла й слухала його одним вухом. Видно, щось її хвилювало. Тим часом Фіуреску зник.

— Може, ми вже підемо? — позіхнула Міка.

— Якщо тобі набридло — ходімо! Я відвезу тебе додому.

Тітка Сабіна щедро накрила стіл, розставивши на ньому безліч тарілок із яєчнею, салом, бринзою, маслинами та домашнім варенням. Раду й Богдан швидко з тим усім впорались, хоч були стомлені безсонням. Богдан повернувся з провінції за північ, а Раду прийшов додому ще пізніше, бо Міка захотіла прогулятися пішки, помилуватися гарною ніччю.

Коли Раду розповів Богданові про Міку, той зрадів, наче мале дитя.

— Виходить, якби я не збрехав про машину, то нічого б не вийшло?

— Це так. Здається, саме тоді вона й зацікавилась мною. Твоя вигадка про машину геніальна.

— Отже, Міка хоче кавалера з власною машиною. Видно, любить кататись.

— Не думаю, що їй потрібна саме машина. Вона вродлива й легко може знайти не одного багатого.

— То що ж її цікавить?

— Я їй сказав, що давно знайомий з Бомбонікою.

— Ну?

— Оце, мабуть, зацікавило її не менше, ніж машина. Проте головна причина її «закоханості» інша. Я сказав, що працюю в Міністерстві закордонних справ начальником відділу архівів. Вона здорово клюнула на цю приманку. Мабуть, подумала, що через мене матиме доступ до міністерських архівів. Невже має намір заплутати мене в своєму павутинні?

— А чому ні? Така красуня, і коли дійсно працює на Фіуреску, то в шпигунській зграї вона виконує роль агента-вербувальника.

— В такому разі моє «кохання» якраз до речі.

—І як тобі спало на думку сказати Міці про золото, подорожі за кордон?

— Натхнення, юначе, натхнення. Але тут справа не тільки в Міці. Вся ця історія мені здається якоюсь особливою.

— Нічого особливого тут нема.

— Поки ми розберемось, хай вони всі будуть укупі: Фіуреску, Ківу Бораш, Марчел Коруз, покійний Клауснер, Аспасія, Міка.

— Шестеро… Чого ж вони хочуть?

— Поки що важко сказати. Шпигуни завжди фальшивими діями відволікають увагу від справжніх своїх намірів.

— А чи не взяти їх на допит, Раду?

— Ні, це було б помилкою. Хто з них допоможе нам розгадати цей ребус — глухонімий Коруз чи, може, Міка? По-моєму, вона тут ні до чого.

— А Фіуреску?

— Цей цікавить нас найбільше. Він знає стільки, як усі інші, взяті разові. Та чи скаже він щось? Нам невідомо, куди зникла Аспасія і хто такий Ківу Бораш. Невідомо, хто з них замішаний в нападі на Саву Шутелку. Не знаємо також, хто такий Шампіньйон і той Бернхард, про якого перед смертю згадував Клауснер. Власне, не знаємо тих, за чиїм велінням метушаться Фіуреску, Коруз, Міка та інші. Отож, буде помилкою дочасно арештовувати тих, котрих ми знаємо і які діють за чиїмись вказівками. Богдан тяжко зітхнув.

— Нічого, друже, не вдієш. Треба зачекати. Задзвонив телефон, і Раду взяв трубку. Говорив полковник Жолдіш:

— Маєш якісь новини?

—Є, товаришу полковник!

— Добре, доповіси мені пізніше. Я послав за тобою машину. Через чверть години, з'явишся до комітету геологів. Ми там зустрінемося.

— У мене капітан Тудорашку, — додав Раду.

— Приїздіть обидва.

— Що там ще трапилося? — поцікавився Богдан.

— Зникла якась жінка-геолог, і ми повинні її знайти.

— Чому це ми? А міліція?