Чтение онлайн

— Жаль, що вийдуть на волю карателі…

— Далеко ця братія не втече! У тебе все?

— Ні. Недавно в нас був староста і розповів, що колись він чув від панського лакея Федора Пампушки, ніби в тій кімнаті, де намальовано портрет козака Мамая, є панська скарбниця, а в ній заховано золото. І скарбниця та під портретом, у стіні тайник замасковано.

— Це цікаво! — озвався лейтенант. — Золото зараз нам потрібне!

— Іване Петровичу, — попросив Вершину Юрко, — а можна той тайник відкрити при мені?

— Тільки спершу ми повинні вдало розіграти втечу есесівців. Через кілька днів зустрінемося і докладно поговоримо. Мені потрібна буде твоя допомога, поведеш мене на екскурсію.

Вартовий привів Юрка до льоху, де сиділи полонені карателі. Після допиту туди приводили й інших есесівців. Невдовзі двері відчинилися, вартові вивели полонених на подвір'я, наказали роздягатися і копати яму. Старий партизан виніс з комори кілька заступів, кинув їх на землю. Лернер стояв перед партизанами, спокійний і незворушний, презирливо посміхався. Він покликав Юрка і наказав:

— Скажи цим лісовим бандитам, що я офіцер німецької армії і перебуваю, як полонений, під охороною міжнародної конвенції. Ніхто не має права чіпати мене і моїх солдатів без суду і слідства.

Юрко переклав все, що сказав Лернер, і бородатий партизан, втупившись поглядом у Юрка, перепитав:

— Каже, під конвенцією? Ах ти, гад смугастий! А яка конвенція дала йому право палити живцем людей? На дітей підняти руку!

— Що там їх слухати! — зневажливо кинув той партизан, що приніс лопати.

Дали кожному заступ у руки, наказали:

— Копай!

За годину, коли вже почало темніти, яма була готова. Партизани наказали полоненим іти в льох, зачинили за ними важкі дубові двері.

Юрко сів на купу клепок, біля нього примостився Скрипаль.

— Значить, все… — зітхнув він. — Я думав, хоч тебе Вершина помилує, підлітка… Не помилував!

У льоху було холодно. Лернер сидів на бочці, підібгавши під себе довгі ноги. У кутку стояли мішки з картоплею, і Юрко витрусив з одного картоплю, взяв його, підійшов до Лернера:

— Пане Лернер! Я знайшов мішок, накиньте собі на плечі, може, трохи зігрієтесь.

Лернер байдуже накинув на плечі мішок. З-за дверей долинала розмова вартових:

— Люди сплять, а ми сидимо біля цих мармиз. Давно можна було б їх у розход пустити і не мати клопоту. Ні, треба судити! Давай вип'ємо.

— А в тебе є?

— Пляшка спирту.

— Нема чим закусити.

— Рукавом…

— Чуєш, п'ють, — заздрісно озвався Скрипаль. — А тут хоча б чарку перед смертю.

За дверима заспівали:

Пили горілку, пили наливку…

Юрко підійшов до вікна, побачив всіяне зорями нічне небо. Просунув між сталевим пруттям голову, повернув плечем і відчув, що ще один ривок — і він буде на волі. Скрипаль теж підхопився з місця, підійшов до вікна, схопив хлопця за руку, прошепотів:

— Почекай! Хай заснуть! А тоді вилізеш і відчиниш двері. На них нема замка, я бачив. А вартових — клепкою по голові. Після випивки вони й не писнуть!

— Треба спитати штурмбанфюрера, як він думає.

— Спитай.

— Пане штурмбанфюрер, — підійшов до Лернера хлопець. — Тут вікно, воно досить широке, я можу вибратися крізь нього з льоху. Пан Скрипаль наказує мені пролізти крізь грати і відчинити льох. Він певен, що вартові п'яні і нічого не почують.

— Можна спробувати, — ожив есесівець, — все одно нам нема що втрачати. Це буде велике щастя, якщо нам вдасться вибратися з цього кам'яного мішка.

Лернер підійшов до вікна, помацав грати:

— Ти зможеш пролізти. Тут лежать дубові клепки. Ми подамо одну тобі, і ти вдариш вартових ось в це місце, — Лернер доторкнувся до Юркової голови холодними пальцями, — і не думай втекти сам…

— Пане штурмбанфюрер, — ображено озвався Юрко, — як ви можете таке подумати? Зроблю все, щоб урятувати солдатів фюрера!

— Не зволікай! Зараз дорога кожна хвилина. Вартові, здається, поснули! О п'яні свині! Зразу ж бий їх по голові.

Юрко просунув голову крізь грати, повернув лівим плечем, трохи просунувся, обіперся рукою об землю і поволі вибрався з льоху. Скрипаль подав у вікно важку клепку.

Хлопець навшпиньки підкрався до вартових, вони спали, притиснувшись спинами до стіни льоху. Один з них заворушився, щось пробелькотів і знову затих. Юрко поклав клепку на землю, навпомацки знайшов засув, відсунув його і тихо прочинив двері. Вони рипнули. Скрипіння розпороло нічну тишу. Першим вибіг з льоху Лернер, він схопив гвинтівку, яка лежала біля вартового, підняв її і з силою опустив на голову п'яного охоронця. Потім тихо наказав:

— Виходити! Швидко! Всім у сосновий лісок!

Фашисти, як білі привиди, вислизали з льоху, по одному перебігали дорогу і ховалися в сосновому ліску.

Лернер пошепки спитав Юрка:

— Ти знаєш дорогу до Відрадного?

— Знаю, і пан Скрипаль знає.

— Треба швидше тікати, поки не перевірять варту.

Юрко тихо покликав Скрипаля:

— Пане старший поліцай, мені здається, що найбезпечніша дорога через Грибарі! Партизани подумають, що ми пішли через Затулинівку, і кинуться туди. А ми тим часом опинимося в пущі і лісовими стежками вийдемо до села. Як ви гадаєте?

— А що тут гадати? — пошепки озвався Скрипаль. — Треба йти на Грибарі, я там усі ходи й виходи знаю, рано будемо дома!

Скрипаль пригнувся і впевнено пішов по ледь видимій у нічній імлі стежині, нечутно ставлячи ноги на піщану, зволожену росою землю. За ним поволі рушив Лернер, поруч Юрко, а потім есесівці. Фашист оступався, стогнав, пошепки лаяв колючки, корчі, російські дороги. Раптом він зачепився за корч і впав.

— Скажи, хай не стогне, — сказав Скрипаль, — бо не всі партизани сплять.

Юрко переклав.

— Не можу! Підошви аж горять! Я ніколи не ходив босим, — поскаржився Лернер.

Юрко зняв з себе сорочку, роздер її, обмотав Лернеру ноги:

— Треба йти, пане Лернер! Уже недалеко… А там очерети. Пуща…

Лернер пішов скоріше. Він спирався на гвинтівку, часом стогнав, але перебирав довгими ногами і не відставав від Скрипаля.

Швидко проминули Грибарі, завернули на берег річки й вийшли до великого болота. Під ногами хлюпала вода, приємно лоскотала натруджені ноги. Над болотом снувався білий туман, кучерявими клубками купчився понад сонною річкою.