Чтение онлайн

– Я водитиму його за руку, містере Маркгаме, поки він не зможе ходити сам, і прибиратиму стільки каменюк із його шляху, скільки зможу, а також навчатиму його уникати решти каміння – чи твердо ходити по ньому, як ви кажете, – бо коли я зроблю все, від мене залежне, то там усе одно ще багато каменюк залишиться. Дуже втішно розмовляти про шляхетний опір та випробування чесноти, але з п’ятдесяти чи навіть п’яти сотень людей, які піддалися спокусі, покажіть мені хоча б одного з доброчесністю, яка допомогла б йому чинити опір. І чому я маю приймати на віру, що мій син буде одним із тисячі? Хіба не краще готуватися до найгіршого і припускати, що він буде такий самий, як і його… як і решта людства, якщо я тільки не подбаю про те, щоб запобігти цьому?

– Доброї ж ви думки про нас усіх нас, – відзначив я.

– Я нічого не знаю про вас. Я кажу про тих, кого знаю – і коли я бачу весь людський рід (за кількома рідкісними винятками), який спотикається і рухається навпомацки життєвим шляхом, потрапляючи в пастки і ламаючи гомілки об кожну перешкоду, що лежить на їхньому шляху, то чи не повинна я використати всі засоби, щоб забезпечити йому легшу і безпечнішу дорогу?

– Так, але найнадійнішим способом буде зміцнити його перед лицем спокуси, а не забрати її з його шляху.

– Я зроблю і те, й інше, містере Маркгам. Його атакуватиме достатньо спокус, як ізсередини, так і ззовні, коли я зроблю все, що зможу, аби порок став для нього таким же непривабливим, яким він і є за своєю природою, – у мене самої, по суті, було небагато спонук до того, що світ називає пороком, проте я все ж таки зазнавала спокус та інших випробувань, які потребували більше пильності й твердості, щоб чинити їм опір, ніж я на той час мала. І я вважаю, що це визнала б і більшість інших людей, які звикли до роздумів і бажають боротися зі своєю природною розпущеністю.

– Так, – сказала моя матінка, лише наполовину усвідомлюючи її основну думку, – але не слід судити про хлопчика по собі – і, люба моя пані Грем, я хотіла б застерегти вас від цієї помилки – фатальної помилки, можна й так її назвати – самій займатися освітою цього хлопчика. Бо ви розумна в деяких речах і добре поінформована, тож можете нафантазувати собі, що це завдання вам по силі; але насправді це не так; і якщо ви уперто продовжуватимете цю спробу, повірте мені, ви гірко пошкодуєте про це, коли зло вже буде зроблене.

– Я, мабуть, маю відправити його до школи, щоб він там навчився зневажати авторитет і любов своєї матері! – сказала леді з досить гіркою усмішкою.

– О ні! Але якщо хочете, щоб хлопчик зневажав свою матір, то тримайте його вдома і марнуйте своє життя, пестячи його і догоджаючи його примхам.

– Я цілком згодна з вами, місіс Маркгам, але така злочинна слабкість не відповідає моїм принципам.

– Добре, але ви будете ставитися до нього, як до дівчинки, тож зіпсуєте його і зробите з нього справжнісінького мамія. Але я попрошу містера Мілворда поговорити з вами про це. Він розповість вам про наслідки і скаже вам, що ви повинні робити, – не сумніваюся, що він зможе переконати вас за одну хвилину.

– Немає потреби турбувати вікарія, – сказала місіс Грем, кидаючи на мене погляд (гадаю, цієї миті я посміхався з приводу безмежної певності моєї матері в переконливості вікарія), – містер Маркгам он думає, що його сила переконання принаймні дорівнює силі містера Мілворда. Я не повірю й тоді, як один із мертвих воскресне, сказав би він вам. Отже, містере Маркгаме, ви стверджує, що хлопчика не потрібно захищати від зла, а посилати на битву проти нього самотою і без сторонньої допомоги, стверджуєте, що його не треба навчати, як уникати пасток життя, а спонукати, щоб він сміливо кидався на них, стверджуєте, що він повинен радше шукати спокус, ніж уникати їх, чи не так?

– Прошу вибачення, місіс Грем, але ви надто вже швидко просуваєтесь вперед Я ще не сказав, що хлопчика треба вчити, як потрапляти у пастки життя, – або навіть навмисне шукати спокуси, щоб потренувати свою доброчесність, долаючи її, – я лише кажу, що краще озброїти і зміцнити вашого героя, ніж роззброїти і ослабити ворога, – і якби ви саджанець дуба вирощували в теплиці, ретельно дбаючи про нього вдень і вночі й захищаючи від кожного подиху вітру, то не сподівалися б, що саджанець стане таким же витривалим деревом, як те, яке виросло на гірському схилі й було відкрите для всіх вітрів і навіть не мало захистку від бурі.

– Само собою зрозуміло, – але чи будете ви використовувати той же аргумент стосовно дівчинки?

– Звичайно, ні.

– Ага, вам хочеться, щоб її доглядали, як тепличну рослину – навчали горнутися до інших за вказівками і підтримкою та, наскільки це можливо, боронили від самого знання про зло. Але чи не були б ви настільки люб’язним, щоб пояснити мені, чому ви робите поміж ними таку різницю? Може, ви вважаєте, що вона не має доброчесності?

– Безумовно, це не так.

– Добре, але ви стверджуєте, що лише спокуса породжує доброчесність, – і водночас вважаєте, що жінку взагалі не можна піддавати спокусам чи хоча б трохи знайомити з гріхом. Напевне, ви думаєте, що вона по суті або така порочна, або така недоумкувата, що не може опиратися спокусі, – і хоча вона може бути чистою і безневинною до тих пір, доки її тримають у незнанні й стриманості, та оскільки позбавлена справжньої чесноти, то навчати її гріха означає відразу робити її грішницею, і чим більше її знання, чим ширше її свобода, тим глибшою буде її розбещеність, – тоді як у шляхетної чоловічої статі є природне прагнення до добра, й що дужче піддавати його випробуванням і небезпекам, то дужче воно розвивається…

– Борони Боже, щоб я так думав! – нарешті перервав її я.

– Тоді ви, напевне, думаєте, ніби вони обоє такі слабкі і схильні помилятися, що найменша помилка, сама лише тінь розбещення зруйнує жіночу душу, а чоловічий характер зміцніє, бо його освіта належним чином завершиться невеликим практичним знайомством із забороненими речами. Такий досвід буде для нього (використавши банальне порівняння), як буря для дуба, що може розвіяти його листя, поламати галуззя, але зміцнить коріння і стовбур. Ви хотіли б, щоб ми заохочували своїх синів перевіряти все на власному досвіді, а наші дочки не повинні отримувати користі навіть від чужого досвіду. А я зараз хотіла б, щоб обоє отримали таку користь від чужого досвіду, а також від заповідей вищої влади, щоб вони заздалегідь вміли відкидати лихе та обирати добре і не потребували ніяких експериментальних доказів гріха. Я не відправила б дівчину в світ беззбройною і без щонайменшого уявлення про пастки, які будуть на її шляху; я й не подумала б стежити нею та охороняти її, щоб вона, позбавлена почуття самоповаги самодостатності, не втратила здатності чи бажання слідкувати за собою і охороняти саму себе. Що ж до мого сина, то якщо на нього чекає перспектива стати тим, кого ви називаєте світською людиною – тим, який «бачив життя» і пишається своїм досвідом, хоча цей досвід мав би послужити для того, аби з часом постатечнішати і стати корисним і шанованим членом суспільства, – то, як на мене, краще б він завтра помер! Краще б помер! – щиро повторила вона, притискаючи до себе сина і палко цілуючи його чоло.

Він уже полишив сетера і стояв біля материного коліна, зазираючи їй в обличчя і з мовчазним подивом слухаючи її незрозумілу промову.

– Гаразд! Гадаю, останнє слово завжди має бути за вами, пані, – сказав я, коли вона підвелася і почала прощатися із моєю матір’ю.

– Ви можете казати що завгодно, та я не можу лишитися, щоб слухати вас.

– Ні, це виглядає так: ви сприймаєте стільки аргументів, скільки бажаєте; а решта може говоритися на вітер.

– Якщо ви так палко бажаєте поговорити більше на цю тему, – відповіла вона, прощаючись із Розою, – то приходьте до мене в гості, і я вислухаю вас так терпляче, як вам захочеться. Краще, щоб мені читали лекції ви, ніж вікарій, тоді не так мені дошкулятимуть докори сумління, бо наприкінці розмови я скажу вам, що моя власна думка залишилась такою ж, як на початку, – і так само було б, я певна, з будь-яким іншим логіком.

– Так, звісно, – відказав я, вирішивши бути таким же провокуючим, як і вона, – бо коли леді погоджується вислухати аргумент, що суперечить її власній думці, то завжди вирішує наперед заперечити йому – слухати лише тілесними вухами, а розумові органи залишати рішуче недоступними для найсильнішої аргументації.

– Доброго вам дня, містере Маркгаме! – сказала зі співчутливою посмішкою моя прекрасна антагоністка й, не удостоївши мене жодним подальшим запереченням, легенько вклонилася і вже хотіла була йти, аж син із дитячим зухвальством зупинив її, вигукнувши: «Мамо, ти не потисла руку містерові Маркгаму!»