Чтение онлайн

— Ось вони, ось вони! — кричать.

Дивлюся — нас переслідують. Миттю зважив співвідношення сил і бачу — робити нічого, треба тікати. Ну, біжимо… Добігли до якоїсь будочки. Я, знесилений, зупинився дух перевести, серце так і колотить — втомився. Аякже… і вік, і спека. А Фукс — тому хоч би що, він легкий був на ходу. Проте, дивлюсь, і він засмучений подіями, зблід, очі бігають. Потім раптом повеселішав і так фамільярно ляскає мене по спині.

— Ну, — каже, — капітане, стійте тут. Я один побіжу, а вас не зачеплять.

І кинувся бігти, тільки п'яти виблискують.

Такого вчинку я від нього, признатися, не чекав, був прикро вражений навіть. Ех, думаю, хай буде, що буде… Єдиний порятунок — лізти на пальму. Поліз. А ця юрба усе ближче. Я озирнувся, бачу — народ дебелий, лютий, невихований. Ну й злякався, признатися. Так злякався, що навіть слабість відчув. Бачу — кінець прийшов. «Хоч би вже скоріше», думаю. Вчепився за пальму, повис, завмер і ось, чую — вони вже тут, поряд, сопуть, топчуться. І розмови чую: з розмов я зрозумів, що це за народ. Я думав, бандити, розбійники, мисливці за скальпами, а виявилось — просто жандарми, тільки переодягнені. Не знаю, чи то спека вплинула, чи якась інша причина, але губернатор, виявляється, спохватився, пожалкував про свою люб'язність і наказав нас розшукати й лінчувати на всякий випадок.

Тільки, бачу, зволікають вони з цим ділом. Хвилину жду, десять хвилин. Не чіпають. У мене вже руки стомилися, тремтять, от-от зірвусь, упаду. Гаразд, думаю, все одно кінець. Ну, й зліз із пальми… й, уявіть, незачепили. Постояв, підождав — не чіпають. Пішов не поспішаючи — не чіпають, розступились навіть, як від вогню.

Ну, тоді поплентався я знову на бульвар, сів під тією пальмою, де ми з Фуксом сиділи, й задрімав. Та так задрімав, що не помітив, як і ніч минула. А вранці, на світанку, з'явився Фукс, розбудив мене, привітав.

— Бачите, капітане, — каже, — не зачепили вас.

— Але чому, поясніть?

— А ось, — сміється він, заходить ззаду й знімає з моєї спини плакатик: череп з блискавкою, дві кістки й напис: «Не торкатися — смертельно!»

Де вже він цей плакатик підчепив, не берусь вам сказати, але треба думати, що в тій будочці, на бульварі, трансформатор стояв. Інакше звідки б…

Так. Ну, посміялися ми, поговорили. Фукс, виявляється, даремно часу не гаяв — узяв квитки на пароплав. А на пристані я показав свою перепустку, й нас відпустили без розмов. Навіть каюту дали та щасливої дороги побажали.

Ми розташувалися по-панськи й поїхали у Ріо-де-Жанейро пасажирами.

Прибули благополучно, висадились. Розпитали про все.

Виявляється, «Біду» тут, недалеко, викинуло на берег. Пошкодило, звичайно, але Лом показав себе молодчиною, все привів до ладу, поставив судно в стапелі, а сам зажив пустельником. Все очікував розпоряджень, а мені, ви самі розумієте, розпоряджатися було трудненько.

Ну, ми з Фуксом найняли місцевий екіпаж — такий собі кошик на колесах, — підхльоснули волів, поїхали. Їдемо берегом і спостерігаємо сумну, але повчальну картину тутешніх звичаїв: чоловік двісті негрів носять кофе й цукор із складу на берег і прямо мішками у воду: шубовсть, шубовсть! У морі не вода, а сироп. Кругом мухи, бджоли. Ми подивилися. Поцікавились, що це за дивна розвага така. Нам пояснили, що ціни на цукор низькі, товар дівати ніде, ну й таким ось способом поправляють економіку, піднімають рівень життя. Одне слово, мовляв, усе нормально, й інакше нічого не поробиш. Так. Поїхали ми далі й ось бачимо — наша красуня «Біда» стоїть на бережку, жде твердої командирської руки, а поряд якийсь здоровило розгулює. Справжній розбійник: капелюх, наче парасолька, на боці сікач, штани з бахромою. Побачив нас — кинувся. Ох, думаю, заріже!

Але не зарізав, ні. Це Лом, виявляється, обжився тут, нарядився за місцевою модою.

Ну, зустрілися, поцілувалися, поплакали навіть. Вечорок протеревенили: він про свої лихі пригоди розповів, ми — про свої.

А зранку вибили клиння з-під кіля, спустили яхту на воду, підняли прапор. Я, признатися, навіть сльозу зронив. Адже ж це, юначе, велика радість — опинитися на рідній палубі. А ще більша радість, що справа триває. Можна рушати сміливо в дальшу дорогу. Тільки й лишилося — відхід оформити.

Ну, це вже я взяв на себе. Приходжу до начальника порту «команданте дельбахія» по-їхньому, подав папери.

І от цей команданте, як побачив мене, одразу надувся, як жаба, й давай кричати:

— Ах, то це ви капітан «Біди»? Соромтеся, юначе: тут гора доносів на вас. Ось адмірал Кусакі скаржиться: якийсь острів ви там зруйнували, кашалота скривдили… й губернатор повідомляє: самовільно покинули порт Пара…

— Як же так, — кажу, — самовільно? Дозвольте, — і подаю свою перепустку.

А він і дивитись не став.

— Ні, — каже, — не дозволю. Нічого не дозволю. Самі неприємності через вас… забирайтеся геть!.. — Потім як гаркне: — Лейтенанте! Завантажити яхту «Біда» піском аж до повного потоплення!

Ну, я пішов. Заспішив на судно. Приходжу. А там уже й пісок привезли і якийсь чиновник крутиться, розпоряджається.

— Це вашу яхту наказано завантажити піском? То ви, — каже, — не турбуйтесь, я не затримаю, в одну хвилинку зробимо…

Ну, признатися, я гадав, що тут уже неодмінно кінець. Потоне яхта, потім діставай. Але, уявіть, і тут зумів використати обставини в сприятливому дусі.

— Стривайте, голубе! — кричу я. — Ви яким піском хочете вантажити? Адже ж мені треба цукровим, перший сорт.

— Ах, он як! — каже він. — Ну, що ж, будь ласка, ми зараз.

І знаєте, ті ж самі негри побігли, як мурашки, завантажили яхту, забили трюм, надбудови, на палубу навалили цукру, просто в мішках.

«Біда» моя, бідолашна, сідає глибше, глибше, — потім — буль-буль-буль… І дивимось — тільки щогли стирчать. А потім і щогли зникли.

Лом із Фуксом угорі дивляться на загибель рідного судна, в обох сльози на очах, а я, навпаки, в чудовому настрої. Наказав розкинути табір тут же на березі. Пожили ми три дні, а на четвертий цукор розтанув, дивимось — яхта наша спливає повільно. Ну, ми її почистили, помили, підняли паруси й пішли.

Тільки розвернулися, дивлюсь — на берег біжить коменданте з шаблею на боці, кричить:

— Не дозволю!

А поруч вистрибом давній знайомий, адмірал Кусакі, теж лається:

— Хіба це робота, пане команданте? За таку роботу, будь ласка, гроші назад.

«Ну, — я думаю, — лайтеся собі на здоров'я». Помахав їм ручкою, розвернувся і пішов повним ходом.

З Бразілії наш шлях лежав далі на захід. Але через материк, самі розумієте, не підеш, і довелося відхилитися на південь. Я проклав курс, розставив вахти й пішов. Йшли цього разу чудово. Вітерець дув, як на замовлення, з-під носа буруни, за кормою доріжка, паруси дзвенять, снасті натягнуті. Миль по двісті за добу відлічували, а самі склавши руки сиділи. Лом з Фуксом розлінувалися зовсім, дисципліна почала падати, і я вирішив зайняти екіпаж роботою.