Чтение онлайн

В школі невольниць було тихо, хоч мак сій. Учитель Абдуллаг відітхнув і говорив дальше:

– Довго і завзято постом і молитвою буде боротися Велика Султанка зі своїм гріхом, поки не піддасться силі шайтана – у святу ніч Рамазану… І затермосить вихор брамами сераю і вікнами гарему, а в серці султанки зійде гріх гордості, і засміється шайтан у садах султанських і в мармурових палатах падишаха. А потім кара Божа так певно надійде, як йде пустинею напоєний верблюд. Бо Аллаг людині багато позичає і довго чекає і нічого не дарує, даром не дає…

Настуня задумалася, але не над жінками падишаха. Ум її, котрий Річчі зацікавив державними справами, звернув увагу на щось зовсім інше, і вона сказала:

– Ще одно! Чи не предсказано, що буде дальше з державою великого султана?

– Все… що призначене… єсть і предсказане дрожачою душею віщих людей, – відповів Абдуллаг. І додав якби з сумом:

– Коли доповниться круг віків на повіках вічних очей Аллага, тоді нарід Османів поверне відки прийшов, сповнивши по наказу Божім своє призначіння на безбожних нессараг. [55] А вертати буде знов на схід сонця під проводом кривавих ватажків своїх без роду і без плоду, лише з огнем в зубах…

Помовчав хвилю і закінчив:

– Як кожда людина, так і кожде плем’я має свій кісмет, [56] твердий і невмолимий, котрого не об’їде ні конем на землі, ні судном на морю…

Говорив так певно, мовби читав зі святої книги Корану. Ні на одну мить не проявився неспокій в очах його. Всею поставою і всім виразом обличчя говорив, що буде те, що має бути. І навіть Сулейман Великий не здержить кроків Призначіння. «Кісмет» ішов…

Рух, викликаний вісткою про смерть старого султана і вступлення на престол нового, не вгавав, а кріпшав з дня на день. Рух в пристані став великанський. З глибин Криму приганяли на торг великі маси коней, худоби і невольниць. Попит за ними був сильний. Бо всякі достойники заосмотрювалися в сей товар, щоб робити дарунки ще вищим достойникам: запопадали їх ласки при сподіваних змінах; хотіли вдержатися на своїх становищах або одержати при тій нагоді вищі.

Наука в школі невольниць майже зовсім перервалася, бо щодня приходили вельможі й багаті купці, яким у ріжних одягах або й напівнаго показувано весь жіночий товар. Раз мало не купив Настуні якийсь анатольський баша. Купно розбилося тільки із-за високої ціни, з якої не хотів генуенець опустити ні шеляга.

Не переривано тільки науки, якої вчили жінки. Сю науку вбивано в голови невольниць з іще більшим натиском. Скоро повторювано з ними особливо науку густовного одягання й добирання красок в одягах та в уряджуванню кімнат, в укладанню кашмірських шалів та дорогих серпанків з Моссулю й Дамаску. Поведення з невольницями стало надзичайно суворе: за найменшу неточність били їх батогами, докладне обвиваючи тіло перед биттям, щоб не поранити. Харч був багатий, як ніколи.

Серед такого руху, де кожда кождої хвилі могла сподіватися зміни своєї долі на гіршу, майже без вражіння здійснилося прочуття ляцької шляхтянки. Всі її товаришки дивилися якось безучасно на те, як її одягали.

Всі вже знали, що приїхав старий, знемощілий баша. Настуня при пращанню шепнула їй на потіху:

– Він купує тебе не для себе, а на дар для когось. Може, й молодому мужчині дістанешся.

– Ой ні, – відповіла жертва. – Він уже над гробом і в нікого ласки не запопадає. Для себе купить мене! А може жити ще довго…

З’явилися і вірменин, і старий Ібрагім та й разом з генуенцем прийшли, ще раз упімнули свою жертву, щоб старалася сподобатися старому баші.

– Бо інакше буде дуже зле, – сказали їй торговці, щоб залякати й інших.

Нещасна жертва, пам’ятаючи попередні знущання, зараз піднесла голову й почала крізь сльози кидати огнисті погляди та живо рухатися так, як її вчили. За годину їхала в критій колясі зі старим трупом до пристані як його власність.

Настуня з жалем пращала очима свою землячку, бо сама не знала, що з нею буде завтра.

– Бідна Ванда Вєлєжинська вже має чоловіка, – шепнула Настуня до своєї товаришки Кляри. Та не відповіла ні словечка, така була стурбована.

Кляру призначили в оден ряд з Настунею – невідомо, куди…

Генуенець, Ібрагім і вірменин ходили по огороді й над чимсь радили. Невольниці з запертим віддихом слідили з вікон кождий їх рух, кождий вираз їх облич. Знали, що ті торговці рішають тепер про їх долю, але не знали, що рішать.

Ще того вечера повідомили їх, що завтра рано повезуть на продаж цілу школу. Куди, не сказав ніхто. Але всі додумувалися, що морем і правдоподібно в Царгород, бо там найбільший попит. Сам Ібрагім повезе їх, оповідали. Все одно – опиняться на авретбазарі. [57] Се знали.

Настуня не спала майже цілу ніч. Не спали й її товаришки. Споминали минувшість, вгадували будучність.

Раннім ранком принесли їм гарні одяги й наказали старанно одягнутися. Недовго тривало – і цілу школу рядами поведено до пристані та човнами перевезено на велику галеру. Доглядав їх чемно старий Ібрагім і то разом з вірменином. Настуня згадала перші хвилі свого полону. Оба були ласкаві для своїх жертв. Очевидно, не знали ще, де котра з них попаде і чи не пригодиться коли в життю. З обома торговцями їхав також брат генуенця.

Галера довго стояла. Мабуть, ждала ще на когось. Рушила щойно під вечір.

Настуня з жалем подивилася на місто й будівлю, де пережила стільки нових для неї думок, мрій і почувань.

Якийсь холодний сутінок клав свої ніжні пальці на тихі води моря, на його легкі хвилі й на заплакані очі молодих невольниць.

Яка доля ждала кожду з них? Одну ждала лучша, другу гірша – аж до страшних домів розкоші у Смирні та Дамаску, в Марокку й Самарканді… Але болю душ не можна порівняти. І тому однаково клав свої ніжні пальці вечірній сутінок на заплакані очі невольниць. Нараз – невольниці сумно заспівали на пращання… Заспівали, як птиці заскиглили… Береги Криму і страшний город Кафу з жалем пращали. Така вже вдача людей: вони жалують того, що було, хоч воно було б недобре, бо бояться того, що буде – невідомого.

Хоч вони були дуже втомлені, бо не спали минувшої ночі, але й сеї заснути не могли. А як темна ніч покрила чорним оксамитом безмежну поверхню моря, жах почав ходити по чорній галері і не дав заснути ні везеним на торг невольницям, ні їх властителям. Оповідали собі про напади морських розбишак, про страшного Хайреддіна з рудою бородою, котрий не шанує навіть галер високих достойників. Оповідали про чайки козацькі, що несподівано нападають на морю й підпалюють турецькі галери.

Настуня мріла про такий напад, хоч дуже боялася вогню на воді.