Сагайдачний
Шрифт:
Невольники, бачачи це, узяли з пожару довгу горючу платву i стали штовхати у яничарiв, мов тараном:
– Ось як їх, клятих, треба, а ви, козаки, доконайте решту шаблями.
Горюче бервено, мов язик якоїсь казкової потвори, безвпинно то стягалося, то висувалося наперед, а за кожним разом мотлошило яничарiв, котрi з криком та прокльонами падали на землю. Вiд тих ударiв трикутник розбився. Яничари розскочились, i на них напали козаки з шаблями. Тепер вже обороняв кожний сам себе.
Високий старшина скочив з недобитками пiд мур i тут став оборонятися. А видно, що мистець був на шаблi i стинав голови, мов макiвки тим, що на нього наступали. Тодi виступив поперед Марко Жмайло.
– Лишiть менi його, товаришi, хай помiримось. На хвилю припинився бiй. Кожний хотiв бачити той лицарський двобiй. Одна i друга сторона поставила свого, найстаршого борця на шаблi. Знайшов свiй свого.
Турок кинувся на Жмайла з таким завзяттям, що, здавалось, розрубає його надвоє. Та зараз показалась Жмайлова штука горою.
Марко нi раз не збентежився. Заплiв iз його свою шаблю. Короткий млинець - i шабля турка вибита, полетiла геть у воздух.
– Живого берiмо, - кричали козаки.
Та вже було пiзно, бо нестямились, як Марко рубонув турка по шиї, i голову вiдрубав одним махом.
Усi крикнули. Яничари пiшли врозтiч, i хто не вспiв скритися, той гинув напевно. До Жмайла приступив один невольник i каже:
– Шкода було його, козаче, вбивати. Хоч вiн i турок, але добра, лицарська була людина, нашим катом був хто iнший.
– Тим я не турбуюся, пропало. Вiн був би мене, певно, не пощадив, коли б менi шаблю з руки вибив.
– Як ми того потурнака Iбрагiма пiймаємо, то спалимо його живим.
– Шукаймо за ним, братики!
Невольники кинулись шукати за потурнаком, та його вже знайшли iншi.
На замковий майдан вивели невольники дужого турка в подертiй одежi. На головi у нього не було чалми, i вiн свiтив оголеним лобом. Вiн був скривавлений. Дрижав усiм тiлом. Знав, що з ним невольники зроблять.
– Сюди його давай, оцей огонь буде для нього якраз добрий.
Вели його попри Сагайдачного.
– Давай його сюди, - крикнув, - то наш бранець.
– Вiн наш, ти до його не маєш нiякого права, - кричали розбiшенi невольники i вели потурнака далi, поштовхуючи.
– Ми тобi вiдплатимо за всi нашi кривди, - вiдгрожувались.
– Сюди давай!
– скрикнув Сагайдачний i стукнув ногою. Та коли i це не помогло, вiн став бити плазом по спинах.
– Я тобi дам не слухати, собачий сину, на те ми тебе з неволi визволили?
До Сагайдачного пристало ще кiлька козакiв i так з бiдою вирвали Iбрагiма з-посеред розбiшеної товпи.
Iбрагiм став перед Сагайдачним i зараз упав йому в ноги:
– Помилуй мене та спаси, повiк тобi вдячний буду. Не пора менi зараз без покаяння вмирати, а вам, козаки, я буду ще потрiбний.
Сагайдачний поступився назад i плюнув:
– Не каляй моїх козацьких нiг твоїм потурнацьким язиком. Вставай i вiдповiдай, що тебе питати буду. Де суть каземати i льохи, де мучаться упiрнi невольники?
– Я покажу.
– Де скарбниця твого пашi?
– Покажу.
– Де зложена зброя i воєннi прибори?
– Усе покажу.
– Де палата твого пашi?
– В городi над морем. Там його статки i гарем.
– Гаразд! Тепер поведеш моїх людей i все покажеш, а коли збрешеш, то вiддам тебе невольникам, а вони з тебе живого шкуру знiмуть.
Сагайдачний прикликав одного свого сотника.
– Вiзьми кiлька десяткiв козакiв. Цей потурнак покаже тобi, де що є, поперед усього випусти невольникiв. Вони, либонь, прикованi до стiн…
– Я маю ключi, - каже Iбрагiм.
– Опiсля забрати все, що має для нас вартiсть, i перенести на нашi судна. До помочi прибери ще невольникiв. А сього потурнака бережи менi, мов ока в головi, бо ти за нього менi вiдповiдатимеш головою, його опiсля перевести на моє судно. Що з ним зробимо, то побачимо ще… Та ще пошли посильне судно до отамана, щоб сюди прислав бiльше порожнiх суден, бо на свої ми усього не заберемо… Ти, Марку, пiди з кiлькома сотнями у город, треба трохи туркiв у городi поскоботати i палату пашi вичистити… Щоб було все виконано, як я запорядив…
Тим часом Жуковi судна стояли довкруги пристанi i виловлювали втiкаючi турецькi судна. Вiн сам стояв на лiвiм крилi вiд пiвдня. Тут здобули вже кiлька турецьких воєнних суден i поставили позаду своєї лiнiї. До нього добилось посильне судно вiд Сагайдачного. Жук з великою радiстю довiдався, як гарно Сагайдачний справився. Вiн дав приказ.
– Десяток суден горi рiчкою до Сагайдачного!
Та в цiй хвилi надплила вiд пристанi одна галера.
Жук кинувся на неї з своїм байдаком, за ним пiшли другi. Вже її загачили i дерлися на стiни. Яничари стали оборонятися i стрiляли з рушниць.
Жук стояв на палубi свого судна i давав прикази.
Та в тiй хвилi захитався, розвiв руками i повалився на помiст судна.
Козаки охнули, кiлька кинулись його рятувати. У нього плила з грудей кров. Вiн проговорив тiльки:
– По менi Сагайдачного вибирайте…
I сконав.
Страшно помстили козаки свого отамана. На здобутiй галерi вирубали усiх до одного, а галеру пустили на дно.
Але славного отамана Жука вже не було в живих. Поклали товаришi його лицарське тiло на дно байдака i прикрили малиновою коругвою.
Тепер не було вже туркам пощади.
Посланi до Сагайдачного судна стали поруч з другими.
На них стали нагружати здобуте добро.
– Тепер у город, голуб'ята, - розпоряджався Сагайдачний, - лише не рушайте менi християнського добра, буде з нас того, що здобудемо на турках.
У замку метушня не вгавала, хоч не було тут кого бiльше бити. Тепер виводили з льохiв нещасних невольникiв, виносили усяке добро, двигали гармати. Байдаки пiд'їздили, забирали i виїздили на море.
Бiднi невольники, що давно не бачили свiтла, прислонювали собi очi i ходили, мов слiпi. Iншi були так обезсиленi, що треба їх було вести пiд руки.
Усе козацтво, яке тут не мало що робити, пiшло у город i стало грабити турецьких купцiв. Виносили дороге сукно цiлими поставами, шовк, адамашок, парчу, виносили золото та срiбло i насипали в байдаки.
– Гей, товаришi! Та чи здобули хоч одну турецьку галеру?
– Здобули не одну. Там сам отаман пильнує…
– Отож везiть це добро i передайте на галери. Лише вибирайте самi легшi, бо важка у Днiпрi на мiлинi загрязне, i вертайте швидше сюди. А поспiшайте, бо нам треба вертати. Турки з Царгорода незабаром наспiють…