Чтение онлайн

І невідомо, як би завершився цей поєдинок, якби не Клавдія.

З вершини головного купола вдарив зелений промінь. Він вцілив у чудисько, і воно повалилося на землю.

— Ну й справи, — сказав Павлиш, намагаючися посміхнутися.

Він обернувся до Саллі.

Та мовчала. Вона намагалася звільнитися з обіймів дерева. Напевно, відступаючи від тварюки, вона притулилася спиною до стовбура і він упіймав її, наче хотів проковтнути, виссати з неї всі життєві соки.

Залишки заряду анбласта Павлиш випустив у дерево. На нього це подіяло. Стовбур зіщулився, почорнів. Саллі зробила три кроки і впала на руки Павлиша.

— Чому ти мовчала? — запитав він.

— Не хотіла лякати Клавдію, — тихо відповіла Саллі.

Підтримуючи жінку, Павлиш підійшов до триметрового чудовиська, яке нерухомо розтягнулося на землі.

— Усі хочуть нами повечеряти.

Він взяв у Саллі щуп і обережно привідкрив ним пащеку тварюки. Замість зубів в чорній ямі пащеки тяглися жовті тупі пластинки.

Клавдія вибігла з купола. Зупинилася.

— Висновок перший, — сказала вона. — Анбласт проти великих хижаків не діє, або діє не досить ефективно.

— Це зовсім не хижак, — сказав Павлиш. — Такими пластинами краще перетирати їжу, аніж рвати. Хоча, коли б воно нас перетерло, нам би було вже не до роздумів. Дякуємо, Клавдіє.

— Я весь час стежила за вами, — сказала Клавдія.

— У мене коліна тремтять, — озвалася Саллі.

— Я задоволена, що так сталося, — продовжувала Клавдія. — Це предметний урок.

— Не зрозумів, — сказав Павлиш.

— Предметний урок обережності. Ви вирішили розгулювати по цій планеті, як по Землі. Тепер ви цього не робитимете.

— Напевно, ви маєте рацію, — зітхнув Павлиш. — Допоможете перенести тушу в лабораторію?

— Я задіяла серворобота, — сказала Клавдія.

Наче почувши її слова, з люка виліз серворобот і поволі посунув до туші чудовиська.

— Що у вас на нозі? — запитала Клавдія.

Помаранчевий лишайник вкрив тонким слизьким шаром штанину скафандра майже до коліна. Перш ніж пройти дезінфекцію, Павлиш зіскріб лишайник у пробірку.

Падав дощ зі снігом, ніби зима вирішила повернутися, тому зібралися у Старого, у класній кімнаті. Ледве помістилися усі. Дітлахи сиділи на підлозі, їх хотіли вигнати, але ніхто не пішов, навіть найменші. Олегові здавалося, що всі дорослі мають тільки одну мету — висміяти Сергіїва як брехуна і фантазера. А на Олега просто не зважали. Олег не розумів, що все це — містичне побоювання, бо усім так хотілося, щоби Сергіїв побачив саме скаут. Тому аргументи проти цього були найрізкіші. Навіть дурні, на думку Олега.

Наприклад, мати чомусь сказала, що це був автоматичний супутник, залишений ще попередніми дослідниками.

В атмосфері? — відповідав Сергіїв. — У достатньо густих шарах? Та ж після першого кола супутник просто згорить!

— А висота? Ти впевнений у висоті? — запитав Вайткус. Він розчервонівся, став темніший за свою руду бороду.

— Олеже, повтори.

Олег повторив, напевно, уже вп’яте, що це був темний предмет, рухався він швидко і залишав за собою пухнастий слід.

— Висота до десяти кілометрів, — сказав Сергіїв.

У кімнаті було задушно, але двері не відчиняли, бо сліпа Христина застудилася і кашляла.

— Можливо, — сказала тітка Луїза, — що тут є дуже швидкі птахи. Казково швидкі птахи.

— Зі швидкістю тисячу кілометрів на годину? — терпеливо запитав Сергіїв.

Олег дивувався його терпінню. Йому давно хотілося закричати: ніякий це не птах, не супутник, тут, десь зовсім поруч, є люди, а ми чомусь сидимо і витрачаємо час надаремні розмови!

— Для планетарного катера, ти думаєш, він замалий? — запитав Вайткус.

— Ну типовий скаут, розумієш, типовий скаут, — відповів Сергіїв, — Я їх в житті набачився — сотні. І сам запускав.

— Отже, вони нас сфотографували? — запитала Мар’яна.

— Не думаю, — сказав Старий. — Карту планети зробили у попередній експедиції, коли сюди прилітав “Тест”. Це або біоскаут, або геологічний...

— Ну, хоча б ти віриш... — сказав Сергіїв.

— Мені би хотілося вірити, — відповів Старий.

— Отже, вони можуть нас і не помітити? — запитала Мар’яна.

— Можуть і не помітити, — погодився Сергіїв. — А можуть і помітити.

— Тільки не треба цього оптимізму, — сказала Христина. — Ніхто нас не помітить. Для того, щоб помітити, нас треба шукати. Ви що, не уявляєте собі, якою мізерною цяткою ми здаємося на обличчі цієї планети? Нікчемною, причому металу в нашому селищі так мало, що при будь-якому аналізі він видаватиметься породженням лісу і продовженням його. Ніхто нас не знайде.

— А раптом випадково?

— Скаути беруть проби біосфери, повітря, ґрунту, вони не складають карти, — сказав Старий. — Христина має рацію, шанси знайти нас мізерні. Не варто забувати, що ми постійно під хмарами.

— Але вони можуть побачити корабель, — сказав Олег. — Над ним часто буває чисте небо.

— Шанс трохи більший, — погодився Сергіїв. — Але теж невеликий.

Все, подумав Олег, вони починають погоджуватися. Вони дали себе вмовити. Ніби зробили послугу. Йому раптом захотілося голосно сказати, щоб всі почули — якби не його куля, вони б ніколи не побачили скаута; можливо, ця експедиція, яка запускає скаути, сидить тут вже півроку і незабаром збирається повертатися на Землю. І він так реально уявив собі корабель, схожий на “Полюс”, але інший, і як там ходять люди, чисті та одягнуті у красиві мундири чи скафандри, і як вони закривають контейнери зі зразками досліджень: ось і все, нічого цікавого на цій планеті немає, окрім крикливих кіз та шакалів.

У кімнаті було дуже тихо.

І несподівано пролунав тихий голос Казика. Він сидів на підлозі, разом з дітьми, а Фуміко лежала животом у нього на колінах.

— А може, вони вже відлітають?

— Хто відлітає? — запитала високим голосом Христина. — Чому ти вирішив? Вони нікуди не відлітають.

Порив вітру жбурнув на дах снігом, і дах тремтів.

Світло, що прозирало через віконця, затягнуті міхурами мустангів, було таке тьмяне, що обличчя людей розпливалися у напівтемряві, і було незрозуміло, що на них написано. Однакові сірі плями.