Чтение онлайн

Він сів за машинку і швидко наклацав три сторінки, на яких надзвичайно ясно виклав усю свою концепцію. З формул деяких фраз відчувалося, який несміливий був Джеллін у взаєминах з капітаном Сандером. Випинати свою думку, підкреслювати її він майже не наважився. Він заслуговував на значно більшу посаду, ніж скромне місце архіваріуса, але, на жаль, не вмів подати себе. Іноді, треба признатися, у мене просто душа боліла за нього.

— Уже північ! — гукнув він. — Доба пізня! Треба зараз іти, інакше я не застану капітана.

І справді, хоча він одразу пішов од мене і навіть узяв мою машину, коли дістався до управління, капітана вже не було.

На щастя, йому сказали, що той укупі з десятьма агентами поїхав на електростанцію, висадити яку погрожували якісь фанатики, але він велів передати Джелліну, що ще повернеться на службу, перш ніж удатися додому.

До Артура зненацька вернувся апетит, ба навіть більше — він відчув голод. Скориставшись вільною хвилиною, він вирушив до сусіднього ресторанчика, відкритого цілу добу, і замовив собі добрий обід. Капітана все ще не було, і чекати Джелліну довелося довго. Лише близько другої він почув, як під'їжджає автомобіль, і через хвилину Сандер з'явився в кабінеті.

— Що ви тут робите в таку пору? — сердито спитав він.

— У мене… — несміливо почав Джеллін. Але Сандер не дав йому докінчити.

— Досить уже з мене цього Вейтона! — кричав він. — Більше про нього й слухати не хочу! Завтра вранці Вейтона вб'ють? Чудово, хай убивають. Що міг, я зробив. Тепер хай він сам рятує свою шкуру. «Олд Бостон» ударить на ґвалт? Ну й біс із ним! Хай доб'ються, що мене звідси викинуть, хай роблять що заманеться, але щоб ніхто більше не згадував при мені прізвища Вейтона! Зрозуміло?! — Він закашлявся і вів далі: — Полковник Енсайкоу, незважаючи на погрозу арештувати його дочку, не сказав нічого. Знаєте, що я зробив? Я вирядив його з ніг до голови в мої старі лахи й посадив у камеру. Не хочеш, мій скарбе, говорити? Що ж, мовчи, синашу! Мені не хочеться, що мене потім гризло, що я тебе замордував, такого ідіота. А телеграму, яку я збирався послати, щоб арештували донью Енсайкоу, я подер на дрібні клапті. К бісу той арешт! Дівчина й так уже нещаслива, що має такого батька, і було б по-людському ще й мститися їй. Аж це ви з'являєтеся тут, свіженький, як огірочок, у таку пору й хочете говорити зі мною про Вейтона. Геть! — верескнув він. — Геть! Повертайтеся завтра вранці заявити мені, що Вейтон убитий, і я ще вас і похвалю: баба з воза — кобилі легше!

Пригнічений Джеллін рушив до дверей. Він усвідомлював, що Сандер лютує через відмову Енсайкоу і не знає вже, що робити.

— Ви все ще тут? — крикнув капітан. Артур зібрався з духом і сказав:

— Не піду звідси, поки ви не прочитаєте цього рапорту. — Тут він поклав на письмовий стіл перед капітаном три сторінки машинопису.

Сандер збирався спалахнути, але оскільки перший рядок підсунутого Джелліном тексту лунав інтригуюче, а саме: «Автор анонімок до Вейтона — сам Вейтон…», не міг утриматися, щоб не прочитати всього.

Закінчивши і не глянувши навіть на Джелліна, він глибоко замислився, потім перечитав ще раз деякі уривки рапорту.

Джеллін почував себе як учень, який показує учителеві твір, і з побоюванням очікував реакції капітана.

Сандер устав і підійшов до Артура.

— Що ж, ідея дотепна, — сказав він, — і я одразу хочу провести розвідку боєм. Гайда до Вейтона! Переб'ємо йому сон, зате прочистимо мозок, порадивши облишити кпити так з поліції.

В автомобілі по дорозі до Вейтона Сандер поклав руку на руку Артура і сказав:

— Даруйте, Джелліне, що я так вам грубіянив, але вся ця справа добряче далася мені взнаки за ці кілька днів.

Джеллін зашарівся з радості й пробелькотів:

— Пусте!

Коли приїхали до Вейтонів, вони помітили в домі великий рух. Біля брами, крім Джерріса, стояли два поліцейських, приставлених охороняти Вейтона, а також камердинер Карлтон і Метчі. Не встигли Сандер і Джеллін вилізти, як до них підбіг засапаний Метчі.

— Просто неймовірно, пане капітан! Ми згубили його з очей на якусь часинку, бо він захотів піти у ванну кімнату. Оскільки він не вертався, ми кинулися по нього. Це все сталося кілька хвилин тому! Ми почули гуркіт мотора в гаражі, пішли побачити, що там таке. Пропав автомобіль Вейтона.

Джеллін поблід.

— О Господи, — зойкнув він. — Треба негайно його шукати, капітане, інакше він учинить самогубство!!!

Зникнення Вейтона викликало нові ускладнення у справі, такій близькій до розв'язання. Значно згодом ми розмовляли про це з Артуром і не могли ніяк збагнути, чому істина, до якої ми були такі близькі, не давалася тому, хто доскіпувався до неї з такою самовідданістю й талантом. Багато говориться про поліційні методи. На мою думку, ці методи ні добрі, ні погані. Одначе я переконаний, що в більшості випадків викриття винуватця більше залежить від нього самого або від зовсім випадкових обставин, ніж від поліції. Методи нашої поліції, як я мав нагоду переконатися, беручи участь у вирішенні справи Вейтона, замість допомогти слідству, часто ускладнюють його. Допити, проведені тієї ночі капітаном Сандером, тільки утруднювали викриття злочинця. Адже коли допитують винного, то він вдається до брехні, а щоб у цьому переконатися, треба проводити нову серію нудних допитів, що викликають нові сумніви. Зате якщо допитують когось, кого вважають за винного, а він невинний, сліди зовсім губляться, а справжній винуватець дістає час, щоб організувати свою оборону і стати майже невловимим.

З психологічного погляду поведінка Артура тієї ночі, коли щезнув Вейтон, здається мені дивовижною. Капітан Сандер, як завжди безцеремонно, допитував усіх домашніх, але це не принесло жодних наслідків. Під час зникнення Вейтона всі вони спали, і тільки Матільда Чезлі сиділа з чоловіком тієї, за твердженням Філіпа Вейтона, останньої для нього ночі. Ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув. Довелося їх будити й питати, що їм відомо про зникнення Вейтона, спершу повідомивши їх, що актор пропав. Якнайретельніше оглянули гараж. Перевірили кишені висячого на плечиках комбінезона Джерріса (Джерріс мив машину), скриньки й шухляди з інструментом, навіть каністри з бензином у надії знайти якийсь слід. О четвертій ранку геть виснажений Сандер пішов спати. Не знайшли нічого.

Зате Джеллін нікого не допитував, не цікавився плямами мастила на підлозі гаража, нічого не розглядав крізь лупу. Вії вдовольнився констатацією, що в гаражі, з якого зник автомобіль Вейтона, як він зрештою і припускав, не було жодних елі дів боротьби. Одначе він не відпустив спати Метчі, а поїхав з ним до пивного бару Клей 3.

О п'ятій ранку заклад був порожній і сумний. Оркестр не грав, офіціантки снували по залі бліді з утоми, нечисленні, геть п'яні клієнти сиділи ще за столиками, задушливим, насиненим кислим запахом пива повітрям дихати було важко. Хазяїна в барі вже не було. Пішов спати. Джеллін вручив офіціантці, яка йому сказала про це, свою візитну карточку.

— Передайте її пану Макх'ю, коли прокинеться, і скажіть, що я приходив до нього о п'ятій ранку.

Вони випили з Метчі по великій склянці чаю. Джеллін поклав руку на плече сержантові й довірливим тоном сказав:

— А тепер, любий Метчі, підсумуймо те, що сталося. Інакше нам ніколи не вдасться кинути промінець на всю цю справу. Поясню вам, що б мені хотілося почути від вас ізнову: капітан Сандер і я востаннє були у Вейтонів сьогодні в обід, вірніше вчора, бо вже дванадцяте листопада. Ми повернулися туди сьогодні о пів на третю ранку, дванадцятого листопада, і виявилося, що Вейтон здимів за кілька хвилин до нашої появи. Розкажіть мені, що сталося за той час. Передусім я хотів би знати: щось незвичайне там стряслося?

Метчі сильно замислився на кілька хвиль. Тугодумом він не був, але зараз він усвідомлював; його відповідь може мати неабияку вагу.

— Щоб стряслося щось незвичайне, — нарешті озвався він, — так ні. Єдина різниця між днем учорашнім і попередніми полягала в тому, що у зв'язку з воскресінням Вейтона усю другу половину дня телефонували і навіть приходили юрми цікавих. Вейтон, звичайно, посилав усіх к дідьку, а пані Чезлі й камердинер узяли на себе клопіт виганяти цих блазнів.

— А Вейтон ні з ким не розмовляв учора, не бачився?