Чтение онлайн

— Треба спершу прибратись… Поможи мені.

Тамуючи кашель, що знову нестерпно, до болю душив йому груди, перекотив через край свого ложа, спустив на підлогу ноги, сів і нахилився всім тілом вперед — низько-низько, аж згорбився; знов нагадала про себе й надокучлива втома від лихоманки — нагадала спочатку у звислих ногах, поповзла звідти вгору, легенькими хвилями, поштовх за поштовхом розійшлася по тілі, щоб запопасти урешті й голову, і його погляд, знеможений втомою, немовби силкуючись щось дуже важливе добачити (навіть, можливо, сам'e джерело лихоманки), повільно і зморено, невідчепно-причепливо спинився на голих ногах, на їхніх пальцях, що машинально неначе за щось ухопитись хотіли й ніяк не могли вгамуватись… Ох, невже ж вони знов почнуть жити окремим, своїм власним життям — руки, ноги, чуття й відчуття? І, хоч почути від раба довірчих пояснень аж ніяк не випадало, погляд, в якому стояло запитання, благально потягся до нього, потягся сливе мимоволі, сливе проти власної волі, та вмить розчаровано й згас, бо на обличчі слуги-азіата — віку непевного, ніс картоплиною — на цій непроникній личині не відбилось нічого, що можна було б прочитати як відповідь, — нічого, сама лиш сувора покора й покірна суворість, яка терпляче, але й гордовито чекає наказу, чекає, коли ж гість цей високий віддасть його і нарешті зважиться встати. Та, схоже, саме це гість зробити й не міг, адже повсюди, не лише в його тілі, про себе нагадували суперечності й нелади, вони панували в світах, і, не усунувши їх, годі було поворухнути бодай рукою чи ногою. Хто хоче підвестися, хто хоче поквапитись на морський берег, щоб здійснити там жертвопринесення, той не повинен вершити це за таких суперечностей і внутрішніх чвар; щоб гідно, як і належить, здійснити жертвопринесення, і жертводавець, і його жертва мають бути у бездоганному стані, а він тут не мав навіть змоги переконатися, чи в скриньці усі ще є згортки, тобто чи вся до останку поема таки готова до знищення, чи, може, який-небудь згорток за ніч уже зник… Хто про це скаже? На скриньці усі ремінці, певна річ, затягнені міцно, надійно, тож ніхто її не відкривав, шкода й гадки… Та й хто ж обісмілиться ці ремінці розпустити й торкнутись жертовного дару? Суперечності й нелади в тілі, в руках і ногах, суперечності й нелади в світі… Чи повернеться єдність, чи варто на це сподіватись? Він очікував, і раб також очікував, але нетерплячки не виказував жоден. Та раптом знадвору хтось досить рвучко відчинив двері, і до покою ступили, не церемонячись, Плотій Тукка і Луцій Варій — певно, їм набридло чекати, а може, вони за дверима почули, що він вже прокинувся. Він сховав ноги знову під ковдру.

А Плотій уже від порога заходився, як завжди, гучно виливати свою щиру душу:

— Нам сказали, ніби ти занедужав і зліг; ми цілісіньку ніч, як скажені, мчали сюди, й що ж ми тут бачимо? А те, що ти нишком-тишком зібрався чкурнути з постелі! Ти завше так робиш, ще добре, що ми застали тебе взагалі… Ну, то як тобі, власне, ведеться? Дяка богам, вигляд у тебе нівроку, не згірший, ніж років десять тому, горішок міцний ти… А тепер ось у тебе знов лихоманка і кашель, ну звісно, ми таке знаємо… А якби поспитав був у друзів, то вони тебе в це несосвітенне плавання таки не пустили б! Ми почули про нього від Горація, згодом; йому ти про це не побоявся сказати, бо знав, що він тобі поперек шляху не стане; на умі в нього тільки одне: його віршики! І чого ти, цур тобі, у тих Атенах не бачив? Ну звісно, ти про це жодній душі нічичирк, щастя твоє, що Цезар устиг ще знайти тебе й вернути назад… Авґуст — він мудрий, як завше, а ти… О, тобі й море саме по коліна, як завше… Тож тепер у нас, друзів твоїх, морока: підняти тебе на ноги!

Важке його тіло шумно упало в крісло, і він умостився у ньому, наче весляр у човні чи візник на козлах — зігнувши у ліктях руки і стиснувши кулаки, а його почервоніле, заплиле жиром обличчя, все в родимках і з підборіддям подвійним, і далі променилося щирістю.

Худорлявий і сповнений гідности Луцій Варій, який узагалі не любив сідати, потерпаючи за бездоганні складки на своїй елегантній тозі, лишивсь, навпаки, стояти у своїй звичній позі: одна рука вперта у клуб, друга, під прямим кутом зігнута, повчально піднесена вгору.

— Верґілію, ми дуже за тебе тривожились.

У ньому, попри готовність до смерти, раптом прокинувся звичайний у такім стані острах недужого.

— І що ж вам про мене сказали?

І напад кашлю, що його він чекав і боявся, відразу, немовби випереджуючи відповідь, струсонув його тіло:

— Покашляй, покашляй, — заспокійливо мовив Плотій і потер свої очі, запалені після нічної поїздки. — Вранці людині потрібно прокашлятись.

А ось Луцій заспокоїв його коректніше:

— Востаннє ми чули про тебе уже добрий тиждень тому… Авґуст написав Меценатові, що застав тебе досить недужим і вмовив разом із ним повернутись, а сьогодні сенат засідає з нагоди його дня народження, і Меценат відлучитись не міг, тож ми залюбки зголосилися зустріти Авґуста, а заразом, при нагоді такій, і з тобою побачитись… Ото й усе.

Це звучало коректно і переконливо, та слова Плотія «покашляй, покашляй» заспокоювали все ж таки краще.

— Ух, — знов озвався Плотій, — протряслись цілу ніч. Це ж не сон — щоразу, як стануть міняти коней, то відразу й розбуркають… Підвід сорок, не менше, було лиш у нашій валці, а скільки ж іще понаїхало їх від учора — сотня, либонь, а то й більше…

Чи не приїхав і Плотій на одному з отих селянських возів? У нього добродушне, грубувате обличчя, як у старого селянина, і саме таким його можна — не тільки можна, а й треба! — і уявити: сидить він на возі, голова вперлася підборіддям у груди й похитується, і хропе чоловік, аж гай шумить.

— Так, я чув, як ви їхали…

— І тепер ось ми тут, — мовив Плотій, знову нагадуючи своєю позою весляра.

— Їхало багато людей… дуже багато.

— Не розмовляй, коли нападає кашель, — сказав Луцій, поправляючи складки на своїй тозі, які трохи пом’ялися в нічній поїздці. — Не можна тобі розмовляти… Хіба ти забув: лікарі завжди це тобі забороняли!

Та ні, він не забув, і Луцій казав, певна річ, доброзичливо й щиро, попри його елегантну позу; та саме ця поза завжди його і дратувала, змушуючи заперечувати!

— Дарма; якби Цезар не взяв був мене із собою до Мегари, я б не занедужав узагалі… Це все лише через цю спеку, під час святкувань сонце смалило там просто нещадно…

За цю довгу тираду кашель віддячив йому ще одним нападом, і в роті він миттю відчув присмак крови.

— Помовч, — кинув Плотій.

Та мовчати йому не хотілося, до того ж він раптом збагнув, що Плотій сидів у тому самому кріслі, де доти спав хлопчик, і з уст несподівано злетіло запитання:

— Де Лісаній?

— Ім’я грецьке, — мовив у роздумі Луцій. — А хто це такий? Ти кажеш про нього? — І показав на раба, що тим часом відступив до дверей і тепер, як і доти, чекав із застиглою міною там.

— Ні… не про нього… про хлопчика.

Плотій ураз пожвавішав:

— Виходить, ти привіз собі хлопчика-грека… О, тоді, далебі, справи у тебе не такі уже й кепські… Ти ба — хлопчик-грек!

Та хлопчик… він зник. Але на столі ще і досі стояла чаша — слонової кости, оправлена сріблом, різьблена, — і в ній ще було навіть трохи вина.

— Хлопчик… тут сидів хлопчик…

— Тоді хай вернеться… поклич його, покажи його нам!

Та як же його покличеш, коли він уже зник?! До того ж він зовсім не хоче його показувати.

— Я мав з ним туди, на берег…

— «Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю, втомлених сон підкріпляє…» — почав цитувати Луцій, але відразу й похопився: — Але сьогодні ти цього не робитимеш, любий Верґілію, з такими пристрастями потерпи вже, поки видужаєш…

— Атож, — потвердив Плотій зі свого крісла в еркері.

Про що вони кажуть? Ні, не те це, не те… Він їх уже майже не слухав.

— Де Лісаній?

Плотій обернувся до раба і наказав:

— Приведи хлопчика!

— Пане, тут немає ніякого хлопчика.

Але ж уночі від дверей, саме звідти, до нього звертався хлопчиків голос і щось шепотів йому, а тепер ось там стояв раб, і він, вдячний тому за підтримку — адже раб допоміг йому відвернути загальну увагу від того близького й далекого голосу, — покликав його до себе:

— Підійди, я хочу встати.

— Не треба, лежи, — рішуче промовив Плотій. — Скоро сюди, я гадаю, прийде уже лікар, він огляне тебе в постелі. Оці твої витівки… вони лиш на шкоду твоєму здоров’ю… Не варто вдавати, нібито в тебе якісь там нагальні справи, просто ти хочеш сховати від нас свого хлопчика.

А може, цей раб прийшов замість хлопчика? Може, хлопчик прислав свого друга, цього крем’язня, щоб він переніс жертовний дар на берег?

— Візьми скриньку. — Він почув власний голос, ту ж мить сам злякався того, що почув, і ту ж мить метнув оком на друзів — відреагують чи ні?

І справді: Плотій, хоч який вайлуватий, аж підскочив у кріслі, а Луцій, що стояв ближче, ступив до ложа, щоб, як лікар, помацати у недужого живчик.

— Верґілію, любий, тебе лихоманить, угомонися.

А Плотій звернувся до раба: