Чтение онлайн

І знову озвалася Плотія:

— О мій Верґілію, я приходжу до тебе не з пам’яті, і навіть коли ти мене впізнаєш, все’дно щораз бачиш уперше.

— О, ти — мій дім і моє вороття, дім, до якого нема вороття…

— Дім свій, своє вороття ти знайдеш тоді, о Верґілію, як досягнеш мети, а до неї тобі ще потрібно дійти, — урвав його раб і подав кострубатого, окутого міддю ціпка. — Не гоже тобі тут сидіти на місці і впадати у спогади — теж уже зась. Бери ось ціпка, та міцніше тримай його, і — в дорогу!

Це була владна вимога, і якби він її виконав, то з ціпком у руках дійшов би до тієї долини похмурої, де в глухих заростях із землі вибиваються золоті парості; то був, далебі, мов суворий наказ, і його б довелося беззастережно послухатись, але той ціпок якимсь дивовижним чином нараз опинився у легких руках Плотії, недоступних для раба, й це було також неначе той перший нестямний захват, коли вперше пізнаєш жінку й коли тебе вперше пізнає жінка.

— О Плотіє, доля твоя — це доля моя, бо в ній ти мене пізнаєш!

— Ілюзія! — кинув стурбовано раб, зробивши непевний порух — так наче із наміром відняти ціпка у Плотії. — Усе це ілюзія. Бо доля цієї жінки — минуле, а твоя доля, Верґілію, — майбутнє, і той, хто минулим обтяжений, долі твоєї аж ніяк не полегшить.

Вагомо лунала така засторога, вона дисонувала з цією світлою, квітково-радісною зустріччю, завдаючи його серцю глибокої рани: дві долі — чоловічу майбутню й жіночу минулу — він, попри всі свої прагнення щастя, поєднати ніколи не вмів, і ось ці дві долі знову постали як перешкода між ним і Плотією. Де істина? У раба, у Плотії?

І промовила Плотія:

— Верґілію, я припоручу свою долю тобі, щоб творив ти минуле; нехай у тобі воно стане нашим майбутнім.

— Ілюзія! — знов кинув раб. — Ти — жінка; не за одним отаким калікою з костуром ти блукала по світу!

— Ох! — зітхнула Плотія, пригнічена таким суворим, таким жорстоким докором.

Раб скористався її короткою, ледве помітною втратою опору, заволодів ціпком і розітнув ним крону над головою навпіл; у прогалину вдарило нестерпно-різке, полуденно-яскраве сонячне світло. Щоправда, цим самим раб і сполохав мавпочок, які у тій кроні похітливо втішалися рукоблудством; з пронизливим криком вони розбігалися врозтіч, і до покою завдяки цьому знов повернувся піднесений настрій цього врочистого дня; уздрівши зненацька заскочених мавпочок, усі розсміялись, а лікар у бік перепуджених світлом тваринок повернув кишенькове люстерко, немовби бажаючи ще раз піймати у нього тих сіромах чи бодай познущатися з них, бо поки вони перелітали із гілки на гілку, він цитував:

Нарешті і Плотія піднеслася духом і ще ревніше притисла долоні свої до його, а погляд звела догори, звідки ринуло світло.

— Це світло… з ним я чую поему твою, Верґілію.

— Мою поему? Вона — теж минуле…

— Я чую те, що не стало ще піснею.

— Ох, Плотіє, невже до снаги тобі розпач почути? Розпач — то все, що так і не стало піснею, так і не стало дією, то — лише пошуки без мети і надії, а пісня — всього-на-всього марність тих пошуків.

— У собі ти шукаєш морок, який творить тебе своїм світлом, і в тобі житимуть вічно надії, й вони завжди збуватимуться, якщо будеш ти поруч зі мною.

Зненацька і швидкоплинно явилось непроминуще майбутнє, зненацька занурилось віддзеркалене світло у віддзеркалене світло. Поклались долоні його на її перса, і від доторку цього пипки в неї напружились (чи не сама вона ті долоні на себе й поклала?), і він, полонений ніжним теплом її тіла, наслухав її слів:

— Що не співає в тобі, те недоступне поемі; від того, що створено, величніше те, що творить, зокрема і самого тебе; недоступно далеке воно від тебе, бо воно — це ти сам; та як зі мною ти поруч, то поруч ти і з собою, і так ти всього доступиш.

О ні, творила рука його не лише її образ, не лише її перса, а й невидиме серце її, у пестощах ніжних зігріте. І він поспитав:

— То ти — це та форма, якою я став? Ти — форма мого становлення?

— Я — в тобі, але ти все одно проникаєш у мене; у мені твоя доля зростає, і тому я тебе впізнаю у майбутньому, що не стало ще піснею.

— О Плотіє, ти — мета моя, недосяжна мета!

— Я — пітьма, я — порожнина, що приймає тебе й підносить до світла.

— Ти — вітчизна моя, вітчизна, навіки втрачена.

— Я знаю усе про твоє буття; я чекаю на тебе, прийди — і ти знайдеш мене.

— У твоєму знанні затаїлося те, що навіки утрачено, — зачаїлось майбутнє.

— Я несу твою долю зачаєно; і мета твоя — у моєму знанні.

— То дай же й мені свою долю майбутню, щоб я ніс її разом з тобою.

— Не маю я долі…

— І мету свою дай мені, щоб разом з тобою шукав її й я.

— Не маю мети я.

— Ох, Плотіє, Плотіє, як же знайти тебе?! Де шукати тебе у тому, що навіки утрачено?!

— Майбутнє моє не шукай, пізнай мій початок і ніколи про нього не забувай; він стане тобі непроминущим майбутнім у реальності нашого дня.

О голос, о мова! Чи тривала ще їхня бесіда? Чи тривав іще їхній перешепт? Чи вже змовкли слова, зрозумілі їм радше в прозорості їхніх навзаєм зачарованих тіл, навзаєм зачарованих душ? О душа, що живе лише заради того, що не стало ще піснею і що не сподіялось, заради майбутньої форми, в якій має втілитись доля! О душа, що формує себе для безсмертя і прагне супутника, щоб розпізнати мету у самій собі! О повернення, о рідний краю, о вічне безчасся у спільнім бутті, безчасся, що ховають його у собі їхні сплетені руки! Все тихіше й тихіше водограї дзюрчали і води, і тихо-тихесенько прошепотіло в душі його, в серці, у подиху, тихеньким зітханням відгукнулося в ньому і з нього:

— Я кохаю тебе.

«Я кохаю тебе», — нечутно відлунило, наче був то лиш потиск німий їхніх рук.

Вони так і сиділи, поєднавшись руками, поєднавшись серцями, він — прихилившись плечем до гіллястого в’яза, вона — поруч на скриньці, й не ворушились обоє, жодне ані на йоту не зрушило з місця, та хоч як там, а вони наближались одне до одного, бо відстань між ними якась невідчутна сила щомиті скорочувала, сплітаючи віття з утятими лозами в кроні, і над ними двома виростало густе листяне склепіння, виростав цілий ґрот, пронизаний золотисто-зеленим світінням, і в ньому невдовзі вже тільки для них і лишилося місце; зелений цей ґрот був немов віддзеркалення тієї печери скелястої, що колись прихистила для короткого — ох, такого короткого! — щастя Дідону з Енеєм. Виходить, ця листяна золотисто-зелена прозорість — омана? Ілюзія? Довкола усе грало золотом, та не видно було ні одної золотої галузки, у кроні не чути було золотих передзвонів; ох, адже й на долю пари отої, отих двох героїв випала одна лише мить справжнього щастя, одна лише мить, коли долям Дідони й Енея дано було поєднатися — її долі в минулому і його долі в майбутньому; померкли тоді в її серці картина минулого, образ кохання дівочого — Сіхея, що так рано загинув, померкла тоді в його серці картина майбутнього з доленосним велінням богів панувати в Італії; все в тих картинах змінилося, з одної в одну перейшло, набуло обрисів навіки застиглої миті цього поєднання, коли їхній союз став реальністю, хоч і тільки на цю одну мить, яку вже відразу й потьмарила ота стоязика, стоока, стоуста, стокрила, стосила летюча нічна поголоска, що огидно наводить ганьбу на закоханих і намагається їх розлучити. О, невже таке станеться й тут? Невже така доля спостигне і їх? Хіба це можливо? Невже недостатньо вони ще поєднані, недостатньо готові прийняти цю остаточну реальність, щоб з ними могло таке статися? Велично і широко над краєвидом довкола простиралась усмішка Плотії, майже сумна у своїй осіянній застиглості, і краєвид, осіянно-прозорий від усмішки, скинув запону над їхнім становленням, у минуле зануреним, ладним зачати й плекати майбутнє, запону над їхнім народженням і пологами їхніми. Його пальці торкалися листя, плодів і квітів, торкались кори і землі, й щораз виявлялося, що це він торкається Плотії, що крізь незліченні появи природи до нього щораз усміхалась душа її. Та з крони над ним долинув Лісаніїв голос:

— Повернись до початку, до його усмішки, повернись до обіймів усміхнених, де ти колись мав схованку!

— Не озирайся! — знов застеріг його рабів голос, і йому відповів притлумлений, заспокійливий голос лікаря:

— Помовч. Озиратись йому вже не сила.

Немовби у відповідь, краєвид спохмурнів, хоч і не дуже, своєї прозорої ясности він майже не втратив, і це ледь помітне потьмарення не пригасило і усмішки в Плотії; пророчо-усміхнено лунав її голос, коли вона, ніби вустами природи, сама вже природа, звернулась до нього: