Чтение онлайн

Питання устрою Української держави в період Гетьманату (29.IV.
– 14.ХІІ.1918) досі не розроблене в історичній науці. Не з'ясований також погляд Скоропадського на цю справу. Зміст основних документів, виданих у зв'язку з встановленням гетьманського режиму, тобто грамоти «До всього українського народу» і «Законів про тимчасовий державний устрій України», датованих 29 квітня 1918 року, є подекуди суперечливим щодо державного устрою» [38] . Згідно з цими документами, гетьман тимчасово перебирає на себе «повноту влади», і «влада управи [правління] належить виключно до гетьмана України у Межах всієї Української Держави». До його прерогатив було віднесене також керівництво армією і закордонною політикою. Крім того, «Гетьман стверджує закони, і без його санкцій ніякий закон не може мати сили». Хоча Скоропадський намагався надати Гетьманату форму і зміст правової держави, він був наділений істотлим повновладдям у сфері судочинства. Коротко кажучи, йому підляглі виконавча, законодавча і судова гілки влада.

Одночасно Скоропадський не виключав можливості представницької системи, оскільки «Закони про тимчасовий устрій України» стверджували недвозначно, що вони є зобов'язуючими «тимчасово, до вибрання Сейму». Отже, згідно з таким визначенням, одноосібна влада належала гетьману тимчасово, оскільки в майбутньому мав бути обраний Сейм, який перебрав би законодавчі функції. Встановлення виборного Сейму забезпечило б Скоропадському сильну президентську владу на зразок американської чи теперішньої французької.

Щодо самого Скоропадського, то його концепція державного устрою напередодні захоплення влади і протягом довшого періоду урядування може бути визначена як бюрократично-військова диктатура. Він це стверджує у «Спогадах», розмірковуючи над оформленням гетьманської політичної партії під назвою Українська народна громада: «Я сам не йшов свідомо до гетьманства, до якого мене підштовхнув швидкий розвиток подій. Я не кажу, що не припускав, щоб в Україні в майбутньому не було гетьмана; навпаки — я був переконаний, що це станеться, але я вважав, що спершу буде створена партія, яка бачитиме порятунок батьківщини в необхідності створення сильної влади в особі диктатора-гетьмана і що цей диктатор проводитиме ті принципи, які лягли б наріжним каменем в основу паргії» [39] .

Після захоплення влади Скоропадський недвозначно заявив, що він бажав би правити у спосіб, що відповідає «ідеї диктатора», оскільки «не мав парламенту або іншої аналогічної установило. На зустрічі з представниками об'єднаних українських паргій, яка відбулася незабаром після проголошення Гетьманату, він висловив погляд щодо форми правління Гетьманату так: «Як дивлюся я на те, що уявляє з себе гетьман, тобто чи він є президентом республіки, чи чимось більшим, коли вкажу строк скликання Сейму, причому Сейм у їх [партій] розумінні — це Установчі Збори? Я їм на це відповів, що повністю дотримуюся своєї Грамоти, у якій все оголошено і від якої я ніколи добровільно не відступлюсь. Погодитися на той час на роль президента республіки я вважав згубним для всієї країни, і краще було б не починати цілої справи. Країну, по-моєму, може врятувати тільки диктаторська влада, тільки волею однієї людини можна повернути у нас порядок, розв'язати аграрне питання і провести ті демократичні реформи, які є такими необхідними для країни. [40] Я це завжди сповідував і при цій думці лишаюся й тепер. Я прекрасно знаю, що західні люди здебільшого не поділяють моїх поглядів; я цілком вірю, що вони праві, коли йдеться про їхні країни, але в нас, у Великоросії і Україні, це справді не може бути інакше» [41] .

У «Спогадах» немає згадки про монархістські аспірації роду Скоропадських або про наміри гетьмана встановити в Україні гетьманську монархію під час його гетьманування. Навпаки, Закон про спадкоємність, який був затверджений Скоропадським, передбачав «вибір нового гетьмана» на випадок смерті попереднього. Проте Скоропадський вважав, що «стара історія України уся наповнена різноманітними ускладненнями саме через те, що зі смертю гетьмана не було влади і починалися партійні чвари з приводу виборів нового гетьмана, обрання якого звичайно призводило до анархії». Таке критичне ставлення до української ірадиції, можна твердити, було зумовлене його переконанням, що найкращою формою державного правління для України була таки диктатура. Отже, на підставі «Спогадів» та інших матеріалів устрій Української держави за урядування Скоропадського можна окреслити як виборний Гетьманат (оскільки Скоропадський був проголошений гетьманом на Хліборобському конгресі 29 квітня 1918 року в Києві) з диктаторськими повноваженнями правителя.

Як відомо, концепція виборного Гетьманату перемогла в історії гетьманської України XVІІ-XVIII століть, хоча за Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Мазепи і Кирила Розумовського були спроби встановити спадковий монархічний гетьманат, які, проте, завершилися неуспіхом. Концепція української спадкової трудової гетьманської монархії була розроблена уже в еміграції В'ячеславом Липинським. Павло Скоропадський та його прихильники прийняли її на початку 1920-х років; останній гетьман дотримувався її до смерті у 1945 році.

У науковій літературі про Українську революцію 1917–1920 років, у тому числі і в «Спогадах» Павла Скоропадського, наголошується переважно на переломних подіях того часу — наприклад, на гетьманському перевороті Скоропадського 29 квітня 1918 року та на повстанні Директорії УНР проти Гетьманату в середині листопада 1918 року після проголошення гетьманом федерації України з Росією грамотою від 14 листопада 1918 року. Водночас не акцентуються і достатньо не обговорюються причини, які призвели до згаданих переломів, зокрема — неспроможність українських політичних еліт досягнути необхідного компромісу на самому початку формування основних елементів української державності у 1917 році, що остаточно вплинуло на падіння Української держави у 1920 році. Тим часом гетьманський переворот і антигеїьманське повстання були тільки трагічними наслідками фатальних помилок, зроблених на самому зародку визвольних змагань.

Чи не першою такою помилкою був розкол в українському національному русі на початку революції між його народницько-соціалістичним крилом і національно-консервативною течією. Що призвело до розколу? Маловагома деталь у порівнянні з роллю тогочасного українського державного будівництва — конфлікт серед національних сил, серед інших причин якого була й популярність Скоропадського у військових колах.

Від початку свого виходу на політичну арену в Україні Скоропадський усвідомлював, що для успішного функціонування Української держави необхідно сформувати збройні сили, які б захищали її від ворожого нападу. У порозумінні з Генеральним Секретаріатом, тобто урядом Центральної Ради, він зукраїнізував 34-й корпус російської імперської армії, згодом названий Першим Українським Корпусом. Це було перше і найбільш дисципліноване українське військове формування на центральноукраїнських землях, яке нараховувало близько 30 тисяч офіцерів та вояків. Завдяки йому не дійшло до окупації значної чистини України, особливо Києва збільшовизованими загонами російської армії в останні місяці 1917 року. Можна напевне ствердити, що без дій Першого Українського Корпусу проголошення III і IV Універсалів було б неможливим. Завдяки намаганням Скоропадського вплинути на подальшу розбудову українських військових частин та й взагалі з огляду на його популярність серед військових кіл, з'їзд Українського Вільного Козацтва, тобто українських військових формувань 1917–1918 років, що нараховували близько 60 тисяч чоловік, 16–18 жовтня 1917 року в Чигирині обрав його Почесним військовим отаманом. Ця популярність, серед іншого, призвела до конфлікту з Українською Центральною Радою, що завершився відходом Скоропадського з посту головнокомандувача Першим Українським Корпусом, а також — що суттєвіше, уже згаданим політичним розколом в українському національному русі між народницько-соціалістичним крилом і національно-консервативною течією. [42]

Цей розбрат так і не вдалося подолати аж до кіпця Української революції, особливо після гетьманського перевороту та відмови політичних партій, у тому числі Української хліборобсько-демократичної, співпрацювати з новим урядом. Шанси на успіх українського національного руху, який до Першої світової війни на центральних і східноукраїнських землях не був достатньо сильним, у ситуації політичних катаклізмів — війни, революції чи розвалу Російської імперії — залежали від консолідації в один неподільний фронт усіх національно зорієнтованих сил незалежно від їхніх суспільно-політичних програм. Потрібен був національний компроміс, на який на той час спромігся, наприклад, польський визвольний рух (тобто, з одного боку — його центрово-ліве крило під керівництвом Юзефа Пілсудського, особливо Польська соціалістична партія, а з другого — права течія, репрезентована головно національними демократами на чолі з Романом Дмовським, які, до речі, до Першої світової війни принципово не висували концепції незалежної Польщі). Тільки такий компроміс міг врятувати українську державність 1917–1920 років. Неспроможність національного руху об'єднати сили Центральної Ради з групами, які підтримували Павла Скоропадського, не кажучи вже про анархістські течії, очолювані різними отаманами, особливо Нестором Махном, котрі в жодному випадку не підпорядковувалися б Українській національній державі, та й загалом усі неуспіхи Гетьманату і Директорії були наслідком розколу, що відбувся восени 1917 року і став однією з головних причин провалу української визвольної боротьби 1917–1920 років.

Безсумнівно істотну роль відігравали й зовнішні фактори. Зокрема, постійний натиск і відверта агресія більшовицької Росії супроти українських державних утворень, політична і мілітарна інтервенція пекомуністичних російських імперських сил та негативне ставлення західних союзників до справи української незалежності були, беручи разом, чи не найголовнішою причиною того, що спроба побудови Української держави у 1917-1920-х роках не здійснилася.

Сьогодні «Спогади» Павла Скоропадського публікуються в критичний для України момент. Український народ і його еліти намагаються — уже вкотре — збудувати Українську державу. Але історія повторюється, і зарисовується поділ між силами, які прямують до остаточного утвердження незалежності, та силами, що, негативно настроєні до національного руху, закликають до відновлення СРСР (тобто перетворення сучасної Російської імперії на російську падімперію) та підтримують реорганізацію СНД у двоконтинентальну надімперію на ленінсько-сталінській федералістських основах. Крім того, провідники і лідери цих сил пропагують, як це було і в 1917–1920 роках, згубні концепції федералізму і соціалізму в його тоталітарно-комуністичному варіанті, використовуючи страх, зубожіння і відсутність національної свідомості певних прошарків українського населення, а водночас обіцяючи їм, як це робили колись більшовики, світле майбутнє у безкласовому і нібито безнаціональному, а в дійсності російському імперському суспільстві.

Тому надруковані тут «Спогади» є не лише цінним історичним джерелом, а й важливим повчальним документом про будівництво Української держави та її падіння у 1917–1920 роках. Вони покликані донести сумний урок історії до покоління, зацікавленого в побудові сьогоднішньої держави, а разом з тим стати усвідомлюючим чинником для відповідальних за державне будівництво українських політичних еліт. Державне будівництво — це справа політичного розуму. Тому не можна допустити повторення трагічного досвіду 1917–1920 років та, уникаючи його, треба об'єднати всі сили для збереження української державності. Історія — це суворий суддя. Вона судить не за красиві слова і добрі наміри, а за розумні рішення і корисні справи. її присуд за невикористаний сьогоднішній шанс може бути набагато жорстокіший, ніж усі дотеперішні покарання.