Чтение онлайн

Як тоді водилося, хтось із старшокурсників, збираючись на фронт, передав мені студентську форму. Я пообіцяв повернути її його рідним, коли сам піду воювати, і став ходити в ній до університету. Боячись нальотів більше за всіх, я водночас із якимись солодкими сподіваннями не міг дочекатися смерті. Я вже не раз повторював, яким тягарем здавалося мені майбутнє.

Життя від початку гнітило мене поняттям обов’язку. Воно прирекло мене на тортури за невиконання обов’язку, хоч чудово знало: виконати його я не здатний. От мені й мріялося, що те життя трохи пересядеться, коли смертю протнути в ньому бодай якийсь просвіт. Поширена під час війни доктрина смерті знаходила в мені чуттєвий відгук. Я гадав, що якби мені «загинути смертю героя» (хоч як мало вона мені пасувала), те значило б підвести під життям риску такої іронії, якої б вистачило, щоб посміхатися довіку в могилі. І при цьому, щойно лунала сирена, я кидався до протиповітряної щілини прудкіше за всіх.

… Я почув невправну гру на роялі.

Це було у приятеля, який збирався вступати до штабної офіцерської школи. Дружбою з Кусано — так його звали — я неабияк дорожив, бо в старших класах він виявився єдиним, з ким я міг хоч трохи обговорити проблеми психіки. Я не особливо схильний заводити друзів і мені боляче згадувати, як те, що крилося в мені, мало не занапастило мою єдину дружбу. Про це й піде мова далі.

— Непогано грає. От тільки затинається трохи.

— Це сестричка. Вчителька пішла, а вона ще вправляється.

Ми замовкли й знову прислухались. Оскільки Кусано от-от мав іти до війська, гадаю, в його вухах лунали не просто звуки роялю з сусідньої кімнати, а недосконала, нетерпляча краса повсякдення, від якої його відривала доля. Музика була ніжна, як не дуже вдале, зроблене за рецептом печиво.

Я, як завжди, не втримався і запитав:

— Скільки їй?

— Сімнадцять. Ми з нею погодки, — відповів Кусано.

Чим більше я слухав, тим виразніше чув у звуках роялю замрію, несвідомість власної краси, триваючу в пальцях недійшлість сімнадцяти років. Як я прагнув, щоб ці вправи не кінчалися! І мої мрії здійснились. І понині, ось уже п’ять років, у моїй душі бринить та сама музика, що тоді. Скільки разів я вмовляв себе, що це обман почуттів! Скільки разів мій розум збиткувався над грою уяви! Скільки разів моя недолугість насміхалася з самообману! А проте звуки роялю володіють мною, і якщо поняття «доля» може існувати без присмаку гіркоти, то ті звуки якраз і були для мене знаком долі.

Слово «доля» зафіксувалося в моїй пам’яті трохи раніше цього випадку, бо вразило мене напрочуд сильно. Коли по випускній урочистості я їхав у машині до імператорського палацу на подячну церемонію разом з директором — відставним капітаном першого рангу, цей похмурий старигань із сльозавими очима розбив у пух і прах моє рішення не подавати документів до штабної офіцерської школи, а чекати призову рядовим, запевняючи, що не з моїм здоров’ям витримати солдатське життя.

— А я готовий до цього!

— Ти сам не знаєш, що кажеш. Та, власне, подавати документи вже й так запізно. Що ж, фатум. — Він, як то полюбляли вихованці доби Мейдзі, вжив іноземне слово.

— Що-що? — перепитав я.

— Фатум. Фатум, — повторив він з підкресленою байдужістю старої людині, яка соромиться власної старості й не хоче, щоб це помітили.

Я, звичайно, і раніше бачив дівчину-піаністку в Кусано. Проте в їхньому домі, на відміну від родини Нукада, дотримувалися пуританських поглядів, тому всі три сестри з сором’язливими посмішками швиденько зникали, щойно я з’являвся.

А що Кусано лишалися до армії лічені дні, ми з ним провідували один одного — поспівчувати на прощання. Звуки роялю поставили мене в незручне становище перед його сестрою. Я став соромитися дивитись дівчині в вічі, заговорювати до неї, наче підслухав її таємницю. Часто, коли вона приносила чай, я бачив тільки зграбні ніжки, що легко рухалися переді мною. Мене зворушила їхня краса — може, тому, що я не звик до жіночих ніжок: тоді жінки ходили здебільшого в штанях або робочих шароварах-момпе.

Якщо комусь видасться, ніби її ніжки озивались у мені чуттєвим потягом, що ж. Тільки це не так. Скільки можна повторювати: мені гетьчисто бракувало переконань щодо притягальності протилежної статі! Чи не достатній доказ, що я не мав найменшого бажання побачити голе жіноче тіло. При цьому всерйоз розмірковував про любов до жінки, а коли душу вкотре виповнювала огидна змора й не давала розвинути «серйозні думки», радів, гадаючи, що цього разу в мені переміг розум, вважав своє прохолодне нетривке почуття зрідні відчуттю чоловіка, пересиченого жінками, і навіть марнославно тішився тим, як подорослому поводжуся.

Так моя душа рухалась усталеним курсом, наче коліщата автомата в цукерні, який видає карамельку, коли кинеш десятиієнову монету.

Я думав, що зможу любити жінку й без ніяких бажань. То був чи не найбунтівніший задум в історії людства. Сам про це не здогадуючись, я прагнув стати Коперніком у науці любові (даруйте за пишномовність, але такий мій стиль). А значить, несвідомо вірив у концепцію платонічної любові. Може здатися, що я суперечу сказаному раніше, але я сприймав її за чисту монету, моя віра була щира й незаплямована. То, може, я вірив не стільки в щось конкретне, скільки, власне, в «незаплямованість»? Може, й бути переконливим прирік саме «незаплямованості»? Спробую розібратись у цьому далі.

А коли часом здавалося, що я не вірив у платонічну любов, то це через мій розум, який більше обходили відсутні в мене еротичні прагнення, і штучно викликану втому, яка переростала в хворобливе задоволення спробами поводитися по-дорослому. Або через, як я це називаю, тривогу.

Надійшов останній рік війни — двадцять перший рік мого життя. Після нового року наш університет поспіхом відрядили на Н-ський авіазавод в передмісті М. Чотири п’ятих студентів пішли працювати в цехи, позосталі, недужі — до контори. Серед останніх опинився і я. Проте душа була не на місці: минулого року медкомісія визнала мене придатним до військової служби за розрядом 2 А, тож не сьогодні-завтра я чекав повістки.

Величезний — півгодини ходу впоперек території, — розташований на запиленій пустельній околиці завод приводив у рух і чимось займав тисячі людей. І я був одним із них — позаштатний робітник зміни 44О9, особистий номер 953. Завод-велетень, витрати на побудову якого, вкладені без найменших сподівань на віддачу, тримали в таємниці, був присвячений великому Ніщо. І те, що кожного ранку приносилася містична присяга, теж було неспроста. Я ще не бачив такого химерного заводу. Адже тут сучасні наука й техніка, сучасні методи керівництва, раціональне й точне мислення багатьох непересічних мозків приносилися в дар одному — смерті.

Завод, який випускав винищувачі «Зеро» для спецпідрозділів, видавався мені релігією пітьми, що сама собою гула, стогнала, ридала, ревла. Мені здавалося, без якогось релігійного піднесення такий велетенський механізм не міг би існувати. Навіть у тому, як начальство натоптувало кишені, було щось від релігії. Раз по раз сирена повітряної тривоги сповіщала, що настає час чорної меси цієї нечестивої релігії.

Конторські починали перепитувати одне одного своєю сільською говіркою, що сталося. Радіо не було. Забігала котрась із дівчат від начальника: «Помічено ворожі літаки!» Тут озивався й гучномовець: «Школярі — до бомбосховища!» Санітари роздавали червоні карточки, де було надруковано: «Кров зупинено о… год…. хв.». Якби тебе поранило, належало зупинити кровотечу, вказати на карточці час і почепити на груди. Хвилин через десять після сирени гучномовець подавав нову команду: «Всі — до сховища!»