Сто пригод Барвінка та Ромашки, Чалий Богдан

Сто пригод Барвінка та Ромашки

Чалий Богдан

Шрифт:

І лелечий ватажок Тупу-тупу на лужок. Піднялися вгору вже. Коли чують, щось ірже. Вельми жалісно сюрчить, Підстрибне і далі мчить. Коник Дзвоник там, внизу. Проливав гірку сльозу...

Вітер стогне, вітер свище, Піднялись лелеки вище. Мерехтять внизу хатки, А машини — мов жучки. Над привіллям тополиним Потяглися рівним клином, В голові — ватаг старий. Дисципліна. Рівний стрій. А Ромашка, а Барвінок? Лиш носи стирчать з пір’їнок. Позирають з висоти На дороги, на мости. Як прорізали хмаринку. Стало весело Барвінку. Ущипнув він ватажка. Ніби давнього дружка. — Гей, Барвінку, як в польоті? — Та кручусь, як рак на плоті! — Гей. Ромашко, як летиться? — Наче мариться чи сниться! Ватажок крилом колише: — Придивляйтеся пильніше! Гєн, внизу, стрічки блакитні — То річки хлюпочуть рідні. Там і Прип’ять-чарівниця, І Сула, і Роставиця. Річка Псьол з Удай-рікою Журно машуть осокою. А Десна в ясній хустинці Шле нам усмішки-гостинці... Річка Оржиця хлюпоче... Щось Ірпінь гукнути хоче. Загримів Дніпро в роздоллі, Нам бажає шастя й долі. — Там, внизу, мов гуси білі. — То в садочках — села милі; Семиполки, Яблунівки, Острожани, Кіпті, Нивки! Як піднятись трохи вище. Видно буде й Городище. Навіть Шполу, навіть Груню, Навіть нашу рідну клуню. Закричав Барвінок:— Пташе! Все це любе, все це наше! Ой, до чого ж ти вродлива, Наша земле, горда ниво! А Ромашка:— Щось неначе По полях за нами скаче. Гляньте, мчиться без дороги Щось зелене й довгоноге. Пролітали Яготин — Стрибонуло через тин. Пролітали Бровари — Скік-поскік через двори. Мчить хутчіше за авто Коник Дзвоник, більш ніхто! Мчить, як вихор, над ланами, Мчит ь за нами, хоче з нами! Певне, впрів, а хвіст— трубою. Заберім його з собою! — Кінь? У вирій! Щось новеньке! Та воно ж лоша маленьке! — Не турбуйтеся, кру-кру, Я лошатко підберу. Птах сусідній на хвилину Відривається від клину. Швидко падає униз. На землі лякає кіз. Потім знову лине в клині З вірним коником на спині. Клин продовжує політ. На чолі в Барвінка піт, Бо чим далі, тим жаркіше. Вже й лелека важко дише. — Щось під нами неозоре! — То, Барвінку, Чорне море. А за морем — ще моря... — Дай, Ромашко, сухаря! — На льоту не можна їсти. Для обіду треба сісти. — Може, спустимось, лелеко? — Вже, Барвінку, недалеко. Лиш два моря перелечу — Там і скину вас, малечу. Бачу смуги й білі плями... Гори, хлопчику, під нами. — Ой птахи, піддайте жару, Грозову проходим хмару! І під сонечком, вгорі. Стало темно, як в норі. Вдарив грім, немов з гармати. Потім темряву на шмати Блискавиця рознесла. Заревла негода зла. Злива б’є, сидіти слизько. Гримонуло зовсім близько. Знов удар і ще удар. Ледве виринули з хмар. — Ну, живі, не змило, дітки? — Дуже змерз, промок до нитки. Проковтнув би цілий книш... Згаснеш, поки долетиш! Враз лелеки загули: — Приготуймося. Орли! Вгору глянули, а звідти, Мов фашистські «месершміти»» Грізно випливли орли І пікірувать пішли. Розіп’яли кігті ласо. Шматувать готові м’ясо, Розчепірили дзьоби. Наїжачили лоби. Вдало зграя перестріла — У лелек вологі крила. Знають недруги лихі, Що стомилися птахи. Тих орлів — не менше сотні. Мчать розбійники висотні. Грає сонце на дзьобах. Ну, страшні, як на гербах! А лелеки наші любі — Це ж славетні миролюби. По лугах пасуть телят. Носять людям немовлят. Ще й по селах, нам на втіху, Прикрашають рідну стріху, У лелек — ні кігтів грізних. Ані мідних, ні залізних. Ані м’язів наливних. Тільки й є, що розум в них. Знав ватаг: сумні прикмети... Проскрипів:— Готуй багнети! Може статись, що носи В нас не тільки для краси! А тим часом ближче й ближче Стогне велетень орлище. Мчить згори на ватажка Авіація важка. Тут і в нашого Барвінка Чуб змокрів, упріла спинка. Але він згадав про спис І задер сміліше ніс: — Не ховатимуся в пір’ї. Коли ворог на подвір’ї! Що б. Ромашко, не було... Ну, тримайся за крило! Пам’ятай, що я з тобою! Ватажок гукнув:—До бою!— І навстріч орлу поніс Свій червоний гострий ніс. Ловко дав угору свічку І — під бік орлові шпичку! Жалюгідним став пірат, А летів, як на парад!

Всі лелеки так же само Вдало штурхали носами, І лелеки, і орли Воювали, аж гули Ніби поночі сузір’я. Мерехтіло в небі пір’я. Наче з воза лантухи, В море падали птахи, І Барвінок — верхом, низом — Безупинно штрикав списом. Поряд знов — аж два орли, З двох боків вони зайшли. Ватажка штурмують дружно. Бідоласі знов сутужно! Він найбільшого під бік З повороту ловко впік! Другий крекче:— Зараз шию Кігтем я тобі прошию! Та мелькнув Барвінків спис — І пірат підбитий скис. Аж затіпало орла. Повернувсь — і дралала! Гей, погляньте, вража зграя Інший напрям вибирає! Під крилом орел поніс Бойовий Барвінків спис! — Земляки!— гукнув Барвінок,— Це ж славетний поєдинок! Мирний птах, бракує слів... Розігнав таких орлів! Ватажок сказав:— Спасибі. Й ти поміг — Відбились ніби! Ну, тепер долетимо! Жаб заморських поїмо! Зашуміли дужче крила. Мов наповнені вітрила. Щось засяяло здаля. — Ось, Барвіночку, й земля! Політали і доволі Тулумбас на видноколі. Перед вами — теплий край. Для зимівлі справжній рай. І повітря тут, і квіти, І зелені вічно віти.. Соковитіших боліт Споконвік не знає світ. Лісу — вдосталь. Для початку Побудуйте, дітки, хатку. Ну й живи та поживай. Тільки в джунглях — не зівай. Щоб по твані не блудили. Бо з’їдять вас крокодили. Тулумбас — не ваш город. Тут і лев, і бегемот.— На посадку йде лелека. Б’є в лице волога спека. Друзям пальми шлють уклін. Розвернувсь лелечий клин. Приземлились на галяві Наші птиці величаві. Першим — Коника змело. І Барвінок — скік в сідло. Зняв Ромашку, поряд садить. — Не куняй!— подружці радить. А лелека:-— Прощавай, Рідний край не забувай. Відзимуєм, а потому Шугонемо знов додому. Ми ж — продовжимо політ До тутешніх до боліт.

Втрьох лишились подорожні І щасливі, і тривожні.

Навкруги зелений вир. Де ховатись може звір. Скрізь дерева дивовижні Вгору тнуть зелені стрижні. Квіти... Ніби волошки. Та завбільшки мов стіжки. — Що за ліс. Ромашко люба? Ні берізоньки, ні дуба, Ні смереки, ні сосни. Ні кислиць, ні бузини! А Ромашечка:— Ой нене! Неспокійне серце в мене З чужиною віч-на-віч. Наступає темна ніч. Де ж ми спатимем. Барвінку? — Зараз виберу місцинку!— І Барвінок на коні Трави витолок рясні. Ще й листка в кущах нагледів. Що сховав би і ведмедів. — Ось тобі. Ромашко, й дім. Перебудем нічку в нім.— Навалилась ніч зненацька. Горобина, вовкулацька. Небеса — мов чорне скло. Десь завило, загуло. — Що це? Лишенько моє!— А Барвінок:— їсти є?— (Коник Дзвоник без оброті Засинав з травою в роті.) — Та які вже тут харчі, Не поїли б нас вночі!— У Ромашечки до паска Приторочена запаска. В ній — ковбаска, сіль, сальце. І одне круте яйце. Як запахли різні страви. Стало ясно: кепські справи. У кущах з усіх сторін Сотні дві очей-жарин. — Ой Барвінку, вельми лячно! Не жував би ти так смачної — Запитай, що треба їм. — Я ще трохи попоїм! Дожував шматочок сала. Вийняв з шапочки кресало. Вдарив — іскри і луна. Відступила звірина. Взяв малий суху травичку. Підпалив її, мов свічку. І малих мандрівників Ясен вогник освітив. — А тепер, Ромашко, спати. Зараз я стаю на чати. Ранок променем сяйне. Зміниш, дівчинко, мене. Потім — коник. І так далі. Тут звірята не зухвалі. Спи спокійно. При мені Насінинки чарівні! Засопіла вмить Ромашка, Натомилась, бідолашка. А Барвінок все ходив, Ніжки стомлені трудив. Вдалині ревло й вищало. Бубоніло і пищало. Та боялося, либонь. Вилізати на вогонь. Догоряла швидко нічка. Почали злипатись вічка. Кинув ще трави в золу І пішов будить малу. Спить мала, зітхає важко,— Пожалів будить Ромашку. Вбив з десяток комарів, Сів і очі сам закрив. Він і спав лише хвилинку, Ще й не встиг пустити слинку, Як відчув жорстокий біль. Дужі руки — звідусіль. Щось Барвіночка скрутило. Уп’ялась мотузка в тіло. Опинився між дерев. Звідки чувсь звірячий рев. То, мабуть, гіпопотами. Зрідка гупали тамтами. Хтось в кущах проговорив: — Прив’яжіть до стовбурів. — Що це, сон?— малий питає. Ні, не сон. А вже світає, З моря сонце вирина. Зникла в лісі звірина. Озирнувся бідолашка. Бачить — поряд і Ромашка. Теж нічого не збагне І в душі — його кляне. Теж прив’язана. З травички Визирають чоловічки. Б’ють в тамтами і свистять. Ну, чого вони хотять? Вельми жваві і моторні. Серед них є зовсім чорні, І зелені, як трава, Й шоколадні. От дива! Гнів на серці у Барвінка: — Що це ще за поведінка? Чи вчитеся в хижаків. Як хапать мандрівників? Як не сором! Що вам треба? Ми — з-за моря, просто з неба.

Ми — з далекого села. Ми на вас не маєм зла, Я — Барвінок. Ось — Ромашка. Ось — наш Коник-роботяжка. Ми в путі вивчаєм світ. Розв’яжіть же нас і — квит! Стриб—фігурка. Чорна, чорна. Тільки зубки — білі жорна. Під рукою — чорний спис: — Бач, співає, наче лис! Я — славетна Чорна Кава, До чужинців не ласкава. Білі... ці... твої брати... Нас полюють, мов хорти. Стриб — зелений чоловічок. Провисало кілька стрічок На подертий комірець: — Білі,— крикнув,— Хай вам грець! Ви рвете мене Банана, Не одна на тілі рана... Не один мій брат Банан, В клітці плив за океан.., Стриб—шишкастий чоловічок: — Білі — сила диких звичок! Я — шляхетний Ананас! Переслідують і нас... За моря в мішках везуть. Щоб продати. В цьому суть. Ви — шпики царя Бамбука! Скрикнув хлопчик:— Що за бука?

Що за штука цар Бамбук? Та зніміть мотузку з рук! Чом ви лаєте без міри Не діла, а колір шкіри? Ось, приміром, наш город. В нім, як райдуга, народ. Зеленаві, не гіркі. Дружне плем’я — огірки. Баклажани — сині всі. Мов померзли у росі. Мак — червоний, наче жар. Сонях— жовтий, мов ліхтар. Фарба в кожного своя. Але добра в нас сім’я. Різнобарвні й бур’яни. Злі Осотові сини. Навіть гарні є на вид. Тільки ж то — хижацький рід. Про Бамбука розкажіть. Але спершу — розв’яжіть! Вийняв ножика Банан: — Так виходить — ти не пан?— І дригнувсь, бо між дерев Пролунав машини рев. Тут маленькі бідарі Миттю зникли в чагарі. На галяву виліз «джип». Натрудився, аж захрип. За кермом сидів Будяк І горланив, наче дяк: — Я слуга царя Бамбука, Що блоху вціляє з лука! Поряд з хвацьким водієм Хто це? Ніби впізнаєм! Він в корковому шоломі. Та очиці всім знайомі. В гімнастьорці голубій. Але той же, хоч убий! Ось Барвінок, ось і пальма. Завищали люто гальма, І в шоломі набакир На Барвінка глянув... Тхір. Простогнав він:— Любий синку. Та невже... це ти... Барвінку?— Хлопчик вигукнув: — Тхоряко, Звідкіля ти, лобуряко?— Тхір підскочив: — Я віднині Не Тхоряка — пан Тхоріні! Пан Будяк відкинув пляшку І дивився на Ромашку: — Хоч тендітна і мала. Добра б наймичка була! Гаркнув Тхір:—А ти, земляче. Не зрадів мені неначе? — Не прийду ніяк до тями. — Не чекав на зустріч з нами? — Будяка ж було забито! — Цей ще більший, зріс за літо. Будякову насінинку З дому я привіз Барвінку! — Менш дивуюсь, що його стрів,— Як потрапив т и на острів? — Посміхнувся Тхір пихато: — Бач, розпитує, мов тато!

Рідний край мені наскучив. Всяк мене за вредність жучив. Через тебе, цуценя. Втратив маршальське звання! Дорікали й хлібороби: Їм мій дух не до вподоби. Я стягнувся й за готівку За кордон купив путівку. З гурту втік. Писнув цидулку, В панства випросив притулку. Зойкнув хлопчик:— Ах ти ж зрадник!— Тхір сичить:— Я царський радник! Влаштуватись треба вміти, А тебе з’їдять терміти. Ич, знайшовся патріотик! Проштрикни йому животик. — Згине й сам! — Будяк сказав.— Хтось надійно прив’язав. А дівча, на зло йому. Покоївкою візьму! Підхопив Будяк Ромашку, Кинув, наче в каталажку, У зелений «джип» і враз Дав мотору повний газ. Наш герой повік не плаче. Але тут скрививсь одначе. На заморську рогозу Упустив гірку сльозу...

Рідко так бува в поході, Щоб при сонці, при погоді Від початку й до кінця,— Ждуть і віхоли бійця. Річ Барвінкові знайома. Мандрував же він і вдома. Хоч жорстоко потерпав. Гордий дух не занепав! Розв’язав йоґо Бананик, Простягнув солодкий пряник. Уклонився Ананас: — Ти не гнівайся на нас! Пригорнула Чорна Кава: — Винна я, криклива гава... Ти, Барвіночку, пробач. Помилились, хоч ти плач! — А чого ж ви не напали Та як слід не відклепали Будячину і Тхора? — Не прийшла іще пора. Ми, браток, в душі — герої. Але в нас замало зброї. Поспішиш — сумний фінал: Цей Будяк — мов арсенал! Головні ворожі сили В грізних кактусах засіли. Поміж ними — цар Бамбук, Що завдав нам стільки мук. Ми повстали нині вранці. — Співчуваю вам, повстанці... Та скажіть мені, брати. Як Ромашечку знайти? Я летів у вирій з миром... —Будь же нашим командиром! Штурмом візьмемо палац І розбійників — бабац! Тільки там твоя подружка. Будякова нині служка. Ну, Барвіночку, веди! Спис бери, напийсь води! Вільний табір аж клекоче. Всяк його обняти хоче. Та Барвіночок без слів Журно голову схилив, І не глянув на Банана, Що простяг йому нагана. Чорна Кавина рідня Підвела в ту мить Коня. Промовляє Кава гідно: — Нам також війна огидна. Всі ми любим Тулумбас, А Бамбук... вивозить нас! Відриває від коріння. Знищив цілі покоління. Продає у чужину Нашу молодість ясну.. Схвилювала вкрай Барвінка Чорна Кава, чесна жінка. Що робити? А Банан Обійняв його за стан: — Є для бою в нас резерви. Чи міцні у тебе нерви? Глянь, Барвіночку, які Джунглі виставлять полки! Свиснув він, і вирина З лісу чудо-звірина. Усміхалися, раділи. Нуртували крокодили. Бегемот солідний вів За собою сто левів. За левами носороги Підкидали куці ноги.

Поміж тигрів — п’ять пантер. Чорних тигрячих сестер. Пуми йшли за кабанами, Потім слон з трьома синами. Буйвол згорда поглядав, Поспішав за ним удав. Статні зебри майоріли, І останні йшли горили. Чорна Кава розцвіла. Чорним оком повела; — Дружно рушим — вал за валом! Будь же нашим генералом! Скочив хлопчик на коня: — Ви для мене — як рідня! Вірю в вашу чесну справу! Та призначте Чорну Каву!— Звівся він на повний зріст: Я не можу. Я — турист. Всім ласкаво глянув в вічі, Уклонився друзям тричі: — Помагатимуть мені Насінинки чарівні! На прощання Чорна Кава Обняла його ласкаво. Заревіли звірі всі, По сльозах, як по росі. Без дороги, без стежинок Через ліс помчав Барвінок, Він вглядався, як і слід, В нечіткий машини слід. В Будяка — розкішна вілла. Сад і слуг силенна сила. В основному — слимаки Й вилупаті павуки. Став Будяк великий дука В самого царя Бамбука. Чином цар не обмине, Бо здорове і дурне. На світанні, ще в піжамі. Вже він грається ножами — Ріже стіни і стільці. Стіл, підлогу, олівці. Миску вилиже до блиску І поріже ложку й миску. Коле, ріже все навкруг: Сад, паркан і навіть слуг. Зранку мчить на «джипі» в хащі. Пальми вислідить найкращі І працює до обід. Всі ножі пускає в хід. Він Банани зелененькі Відріза від пальми-неньки. Ананаси відбира Для царя і для Тхора. Чорних Кавиних маляток Він хапає, мов курчаток. Перев’яже і — в тюрму". Темний ящик — при йому. А обідає він в ліжку. Тягне жук свинячу ніжку. Потім, вигнувшись в дугу, Слимаки несуть рагу. По обіді вікна й двері Замикають до вечері. Слимачок на дудці гра — Дука давить комара. От Будяк привіз Ромашку І замкнув її, мов пташку. Вже Ромашка днів із шість Вікна б’є, не п’є й не їсть. Раз Будяк до неї входить. Як завжди, ножами водить. Прохрипів:— Звари борщу. Буде смачно — відпущу!— Дуже дівчинка зраділа. Швидко вмилася й за діло. Розігнала слимаків. Сміття вимела з кутків. Відшукала чистий горщик. І зварила в ньому борщик. Жовтим салом затовкла. Ще й сметани улила. Чудо-борщ! Таких борщів Ще ніхто в житті не їв! Український, знаменитий. Наче полум’ям налитий! — Щоб ти луснув, клятий, їж! Та звільни мене скоріш! З’їв Будяк чотири миски. Усміхнувся:— Витри слізки! Що, ненавидиш мене?— І скривився:— Не смачне!.. Тут Ромашка не стерпіла. Горщик з борщиком схопила. Дурня в лоб як садоне! Той кричить:— Кого? Мене?! Павуки! Зв’яжіть їй ручки. Щоб потерпли навіть пучки! Іноземку цю лиху Замордую у льоху! Щоб забула вредна жінка, І вітчизну, і Барвінка, І усі свої права. Щоб хилилась, як трава! Знов Ромашка під замками. Павутиння рве руками. Кисла темрява навкруг. Де ж Барвінок, вірний друг? Може, сам він у неволі? Дні тюремні йдуть поволі. Якось, бідна, в мить гірку Чує шум якийсь в кутку. Придивилася Ромашка — З нірки вигулькнув мурашка, З добру мишу завбільшки. Голова — на три вершки! Над бровами дві антени. Вигляд бравий, не нужденний. — Гей, Ромашко! —витер піт.— Не лякайтесь. Я — Терміт. Вам привіт від тьоті Кави. Бачу, кепські ваші справи. Не журіться. Я, Терміт, Знаю всі дороги в світ. Наче ножицями, люто Перерізав білі пута. Вмить Ромашка ожила: От спасибі. Ну й діла! Може, чули, що з Барвінком? — Він живий, моя дитинко. Не згубив твої сліди. Мчить на конику сюди.

Ех, якби йому шаблюку. Він би дав царю Бамбуку! Чом, Ромашечко, мовчиш? Вибираймося, хутчіш!— Мов знімав Термітик мірку — По Ромашці вирив нірку. Галерея хоч куди. Хочеш — лізь, а хочеш — йди. З висоти звиса коріння, Світлячки, смішні створіння. Не нудьгують на посту. Розганяють темноту. — Після праці, ой, важкої, Хід пробив я аж в покої,— Каже дівчинці Терміт. — Може, йти туди не слід? Бережись царя Бамбука, Він лукавий, мов гадюка. Вже царює триста літ. Як розказував мій дід. Чарівник лихий від роду. Зневажає він природу. Але, чув від діда я. Страх боїться... солов’я. Коли б ваша диво-пташка Та затьохкала. Ромашко, Заспівала б тут, у нас,— Вільним став би Тулумбас! А Ромашка сумовита Нахилилась до Терміта: — Соловейко в чужині Забуває про пісні...

VII

Повний гордої відваги. Ледь присушений від спраги. Мов гартований в огні. Мчить Барвінок на коні. Він, герой поміж героїв. Швидко тропіки освоїв. Переплив аж сто річок Невгамовний козачок. Сотні раз топився в вирі, Виручали друзі — звірі. На озерах — бегемот Послужив йому як плот. Крокодилики в савані Тричі вихопили з твані. А удав... Він малюка Врятував від пацюка. Продиравсь малий крізь хащі — Два гіганти роботящі. Два слони пробили путь. Прогули: — Здоровий будь! Через піняві пороги Перенесли носороги. Поки спав на камінці, Видра випрала штанці. Лев вітав Барвінка ревом. Спочивав він поряд з левом. Швець відомий, дикобраз, Чобітки чинив не раз. А сьогодні, мов на шафу. Хлопчик виліз на жирафу. Придивлявся з висоти. Де палац, куди іти. Спершу кактуси побачив, На листочку шлях позначив. Он і вежі, он і плац. Мчить Барвінок у палац.

VIII

Цар Бамбук меткий, мов щука. Сам Бамбук — немов з бамбука; Руки, ноги, вуха й ніс. Плечі й ребра. Верх і низ. Круг чола, як навіжені. Пнуться пагони зелені. Пальці бігають руді По зеленій бороді. Жваві нишпорять очиці По бамбуковій світлиці. Де з бамбука стіл, і трон, І колекція корон. Аж до стелі — на портреті У зеленому береті. Той же вираз, той же цар. Бородатий, мов швейцар. З бороди рука Бамбука Простягається до лука. Цей бамбуковий свій лук Дуже любить цар Бамбук. На бамбуковій канапці, У червоні взута капці, В білі вдягнута штанці, З тихим смутком на лиці. Марить дівчинка слабенька. Вся немовби голубенька. Сукня й бантик голубі. Цар питає: — Що тобі? — Ой-ой-ой! Нудьга страшенна! — Випий кави, Цикломено! — Знову — кава, знову — їж! Хочу в Лондон чи в Париж! Хочу в оперу, до міста. Танцювати хочу твіста. Тулумбас мені набрид. Буду плакати навзрид! — Ну, яка ж ти, доню, злюка! Ну, давай стріляти з лука! — До вікна підвів малу. Вдалину пустив стрілу. Ха-ха-ха! У Гаву влучив! Цитьте! Лук мені наскучив! Аж затіпалось дівча. Ні з ким гратися в м’яча! Цар схилився: — Дай-но вушко. Скоро матимеш ти служку, Білу, з гарної сім’ї. Звуть Ромашкою її. — Де ж вона? — Вчимо поволі В Будяковій, доню, школі, Щоб навчилась догоджать. — Приведіть! Не хочу ждать! Підстрибнув Бамбук на троні І потер зелені скроні: — Ти нестерпний командир...— Свиснув цар — з’явився Тхір. Дав цукерку Цикломені, М’яв він ножиці у жмені. Ще тримав парфуми й крем. Бо служив перукарем. — Освіжити чи постригти? — Що нове розвідать встиг ти? — Вірно служим, ваша честь! Доповім — новини єсть! Всі плантації клекочуть. Ці повсталі... вас не хочуть. Засміявся гучно цар: — Збунтувався мій товар!

1 2 3 4 5 6

Поделиться с друзьями:

Чтение онлайн

КНИГИ

АВТОРЫ

ЖАНРЫ

Деловая литература

Детективы

Детские

Документальная литература

Дом и Семья

Драматургия

Жанр не определен

Компьютеры и Интернет

Любовные романы

Научно-образовательная

Поэзия

Приключения

Проза

Прочее

Религия и эзотерика

Справочная литература

Старинная литература

Техника

Фантастика

Фольклор

Юмор

Сто пригод Барвінка та Ромашки

Чалий Богдан

Шрифт: