Чтение онлайн

— Так, але насамперед — скарб, — вигукнула Аліна і розповіла про свою пригоду з Маркосом.

Близнята напружено слухали, коли дівчинка розказувала, як вона впала і їх мало не викрив Хасінто. Що далі Аліна розповідала свою історію, то більше всі, навіть вона сама, хвилювались. Дівчинка понижувала голос, а наприкінці перейшла майже на шепіт.

— Отже, Аліно, — сказав Пако. — Скарб, мабуть, у Хасінто.

— Як то «мабуть»? — обурилась дівчинка. — Ми ж його бачили. Кажу тобі, що він у нього.

Спалахнула суперечка. Близнята допускали, що Хасінто переховує скарб, але стверджувати напевне не могли. Аліна ж була цілковито переконана, що скарб у хатині, і закликала діяти.

— Ви ж бо прийшли по скарб, — говорила вона розгнівано, — а возитеся з тими ящиками.

Пако образився: хоча скарб його цікавив не менше за інших, але ж він знайшов ящики! Пепе довів суперечку до критичної точки, коли заявив:

— Аби ти знала, Аліно: ці ящики, наповнені каменями та черепашками, що їх відшліфували індіанці, набагато важливіші від того «скарбику» в скриньці.

Маркос змушений був нагримати на них, щоб угамувались. Табір огорнули сутінки, на узбережжя насувалась ніч. Хлопчик розпалив вогнище. Діти посідали навколо нього і дійшли згоди.

Маркос добре знав, як хотілося його сестричці побачити ящики й тунель і як близнятам кортіло з’ясувати, чи справді скарб у хатині Хасінто. Нишпорити у чужому домі негарно — це зрозуміло. Єдине, що можна вдіяти — це зазирнути у вікно і пересвідчитись, за якоюсь ознакою, що коштовності таки там. Тому вирішили йти зранку до хатини і розгадати, якщо пощастить, цю загадку. А потім оглянути Лійкувату печеру.

Наближалася ніч, і діти заходилися готувати вечерю, Коли майже все було готове, з’явився Артеміо. Мочіта загавкала, бо не знала його, але коли побачила, що діти заговорили до чоловіка, підійшла і навіть дозволила Артеміо погладити себе.

Попоївши, Артеміо й діти знову зібрались коло вогнища. Пако стурбували братові висновки щодо ящиків. Його охопило занепокоєння: а що як вони вже скінчили свою роботу і тільки зробили вигляд, що їдуть, а насправді повернуться згодом і заберуть усе з печери?

Цілий вечір його непокоїла ця думка. Тим часом друзі розповідали різні кумедні випадки, жартували, гралися з Мочітою.

Пепе, пригадуючи книжку, розповідав про ареїто — танок сібонеїв, про те, як індіанці робили барабани з лункого дерева, обрубували кінчики великих морських скойок, щоб вони звучали як сурми. І здивував усіх твердженням, що цс індіанці винайшли маракаси [9] .

Хлопчик балакав би без кінця-краю, та Аліна підвелась і призналася, що хоче спати.

— Вибач, Пепе. Завтра докажеш.

Всі погодилися і вирішили вкладатися спати. Пако ж придумав ось що: лягти біля виходу і, коли всі поснуть, вибратись тихенько, пройти переліском і…

Пако пройшов переліском і попростував далі. До нього долинав шум моря. Неподалік від печер він зупинився. Хлопчик побоювався, що світло ліхтарика, тепер уже з новими батарейками, хтось може помітити. Було дуже темно, але крізь хмари іноді світив місяць, і він вирішив зачаїтися й почекати, доки знову стане видно.

«Усе йде добре, — подумав Пако. — Пошукаю якусь схованку».

Через кілька хвилин місяць вийшов із-за хмари, і хлопчик побачив перед собою невеликий чагарник та брили каміння. Підійшов, розвів руками гілля й примостився поміж кущем та скелею.

— Тут я добре замаскований, — сказав він сам до себе. — А тепер — чатувати.

З його схованки вхід до печери був як на долоні.

— Що сталося, Мочіто? — прошепотів у наметі Пепе після того, як цуценя вдруге загарчало.

І майже відразу почув, як луснула суха галузка. Тиша. Потім шерех! Схоже на кроки! А його брат був далеко. Чатував.

Біля табору хтось є!

Пепе прислухався. Може, це знову Хасінто. Якщо шерех повториться, доведеться розбудити Артеміо, хоч він і сваритиме їх за те, що Пако немає в наметі.

«Але гірше буде, коли щось станеться з братом», — подумав Пепе.

Цієї ночі не тільки цвіркуни не спали. На узбережжі не спали ще троє.

Розвиднялося. Удосвіта Пако повернувся до табору. Хлопчик мало не засинав на ходу.

— Потім розповім, — сказав братові й ліг. Він прокинувся, коли Артеміо вже подався на роботу, і діти посідали навколо Пако послухати його розповідь.

— Нічого я не побачив. — Це було єдине, що хлопчик міг сказати. Він цілісіньку ніч провів не склепивши очей у засідці. Проте нічого незвичайного не помітив.

Поки Пако снідав, Аліна та Маркос встигли збігати на Соснову гору і повернутися зі звісткою, що Хасінто вдома. Зазирнути до хатини вони не наважились,

— Отже, ящики чекають на нас! — вигукнув Пако, і гурт рушив до скелі Корсара.

Через кілька хвилин четверо дітей і цуценя входили до Лійкуватої печери і прямували в куток, де був отвір. Маркос поставив ліхтар збоку і прив’язав до виступу мотузок. Першим спустився Пако, за ним Пепе, потім вони допомогли Аліні. Останнім стрибнув в отвір Маркос, а Мочіта лишилася нагорі, риючись у землі.

Коли всі опинилися внизу, ліхтарик перейшов з рук у руки до Пепе, який був першим у ланцюжку, і група рушила по тунелю.

У тому місці, де треба було нагинатись, Аліна обернулася до Пако.

— Ми, здається, йдемо…

— Так, Аліно, — перебив близнюк. — Ми йдемо в напрямку моря. Це я вчора з’ясував.

Нарешті тунель скінчився і діти опинились у нижньому гроті. Він був досить просторий, порівняно з тісним коридором. Сюди вже долинав шум прибою. З допомогою великого ліхтаря й ліхтарика вони досить легко знайшли підземне озеро.

— Дивовижно! — вигукнув Пепе,

— …вовижно… вижно… ижно… — пішли виляски.

Дітям аж не вірилось, що під глиною — море. Вони надовго застигли, роздивляючись витвір природи.