Чтение онлайн

Отож того вечора місіс Совербі почула всю історію, починаючи від закопаного ключа і завершуючи тим, як їх викрив Бен Везерстаф і як гнів розбудив у Коліна небувалу силу і хлопець став на ноги.

Поки місіс Совербі слухала розповідь сина, на її обличчі по черзі з’являлося то здивування, то сум, то радість.

— Ого, оце то історія! — вражено вимовила вона, коли Дікен замовк. — Можу тілько сказати: без Мері нічо’ би не було. Як вона приїхала до Мізелтвейту, то і сама ся змінила, і Колінові помогла. Подумати тілько: хлопець встав на ноги! А ту’ всі його мали за каліку з покрученими ногами. Ну добре, а що кажуть у маєтку? Хлопець таки ся змінив: і чує’ся добре, і не плаче більше ночами, — з цікавістю спитала вона.

— У тім то й річ: вони не знають що думати, — весело відповів Дікен. — Колін приходить з прогулянок зарум’янілий, очі блищать, щоки округліли, але перед слугами він не показує, що чує’ся добре. І з візка не злазить вдома. Навіть троха марудить і капризує, щоби ся здавати таким, як був раніше, — додав хлопець зі змовницькою посмішкою.

— Ба чому? — здивовано підняла брови місіс Совербі.

Дікен засміявся.

— Як чому? Бо не хоче, аби вони ся здогадали, що з ним ся діє. Як лікар довідає’ся, що він може стояти, то напише містеру Крейвену. А Колін сам хоче все розказати батькові. А поки його нема у маєтку, Колін щодня вправляє’ся у Магії Слова: прикликає до себе силу. А як батько, містер Крейвен, ся верне додому, то Колін зайде до його кімнати і скаже: «Бачиш, тату, я можу ходити, як всі». Ну а поки що вони з міс Мері тримають таємницю. Тому Колін і вередує перед слугами — аби ся не здогадали.

Місіс Совербі зайшлася сміхом.

— Ого, та ті двоє вартують одне одного! — врешті вимовила вона. — Ото вже справді: яке їхало, таке здибало. Мають непогану забаву, нє? Зрешта, а що ще дітям тре’? Ну-ну, розказуй далі, Дікене.

Дікен покинув грядку і сів навпочіпки поруч з мамою, аби доказати.

— Розумієш, мамо, Колін сам не ходить надвір — вниз його досі зносять слуги, — весело пояснював він. — А він ще покрикує на Джона: обережно, мовляв, у мене болить спина! Ото поки його не посадять у візок, то він ані голови не підніме — такий набурмосений. А Мері заглядає йому в очі і так співчутливо питає:

«Бідний! Дуже болить, Коліне? Ти сьогодні геть без сил». Але як тільки від’їжджаєм троха від будинку, то регочем так, що аж животи болять. Часом мусим ся затуляти подушками з візка, аби садівники не почули, як працюють десь близько. Отакі справи.

— Так-так, бачу, що вам весело! Тепер розумію, чому і Мері, і Колін так добре ся чують: прецінь нема ліпшого ліку, ніж сміх! Ну що ж, най ся сміють, на здоров’я! Що більше будуть реготати, то скорше забудуть про піґулки, — вимовила крізь сміх місіс Совербі. — Ото артисти, — додала, весело похитуючи головою.

— Так, з ними все гаразд, — потвердив Дікен. — Тілько мають один клопіт. Річ у тім, що обоє як ся вертають зі саду, то вовка би з’їли — такий апетит тепер мають. Але на кухні просити бояться, бо відразу підуть розмови поміж слугами. Хто ж повірить, що хлопець хворий, як він дві чи три порції годен з’їсти? Мері все каже, що віддасть йому трохи зі своєї порції, а Колін не хоче. Каже, що тоді лиши’ся голодна вона, а їм тре’ гладшати разом.

Почувши це, місіс Совербі знову зайшлася сміхом і кілька хвилин не могла вимовити і слова. Дікен реготав разом з нею.

— Ось що я тобі скажу, хлопче, — нарешті проказала місіс Совербі, весело дивлячись на Дікена, — є спосіб їм помогти. Коли підеш зрана до них, то візьми бідончик свіжого молока, а я спечу свіжого хлібця або булочок зі смородиновим варенням, які ви так любите. Нема нічо’ ліпшого, ніж свіже молоко і хліб. Ну от, і як зголоднієте, то будете мати що кинути за пліт.

— Ох, мамусю, ти в мене молодець! — захоплено вигукнув Дікен. — Бо ми вже не знали що робити. Їсти хоче’ся, а посилати на кухню за харчами не випадає. От і ходили голодні.

— Колін і Мері — діти. Вони ростуть, до них ся вертає здоров’я — то певно, що мають апетит. А вони ся мусять крити, — тепло усміхнулася місіс Совербі. У цю мить будь-хто б упевнився, що у Дікена мамина посмішка. — Ох, ото ще мені артисти. Їм аби бавитися. Навіть голод ладні терпіти, — додала вона.

Дікенова мати, як завжди, говорила правду: гра так захопила Коліна і Мері, що вони нізащо у світі не попросили б їсти на кухні — аби тільки не виказати своєї таємниці. Зрештою, до цього їх змусили розпитування доглядальниці, а потім і самого лікаря Крейвена.

— Містере Коліне, бачу, тепер у вас дуже добрий апетит, — завважила якось доглядальниця, забираючи порожні тарілки зі столика. — Раніше ви майже нічого не могли проковтнути, а зараз он як все пішло.

— Бо тепер мені все смакує, — задоволено відповів Колін — і раптом спам’ятався, спіймавши на собі здивований погляд доглядальниці: так його скоро викриють. — Ну, після прогулянок у мене справді ліпший апетит… але все одно я ще почуваюся слабким… і спина часто болить, — додав він, опустивши очі.

— Гм, розумію, розумію, — відповіла доглядальниця, не зводячи з хлопця здивованого погляду. — Мушу поговорити з лікарем Крейвеном — цікаво, що він скаже.

— Вона так на тебе дивилася! — вимовила Мері, коли доглядальниця пішла. — Здається, вона не зовсім тобі повірила. Бачиш, хоче розпитати лікаря.

— Я не хочу, аби вона здогадалася, — стурбовано відповів Колін. — Ніхто не повинен знати!

Невдовзі прийшов лікар Крейвен. Він прискіпливо оглянув хлопця, а тоді взявся розпитувати.

— Бачу, ти цілі дні проводиш у саду. Де ви там гуляєте? Що робите? — поцікавився лікар.

Колін напружився.

— То нікого не обходить, — гостро заявив він. — Не терплю, коли за мною слідкують, ви ж знаєте! Всім наказано триматися подалі від саду, коли я виходжу на прогулянку. Де мені подобається, там і гуляю! От!

— Та ні, я не збираюся за вами слідкувати, — зніяковів лікар. — Просто бачу, що прогулянки пішли тобі на користь. Он доглядальниця каже, що ти став набагато ліпше їсти.

Колін на мить замислився.

— А може, це нездоровий апетит, — випалив він. — При деяких хворобах так буває, я читав.

— Та ні, те, що їжа тепер тобі смакує, — це нормально, — відповів лікар Крейвен. — Ти навіть погладшав, і рум’янець з’явився. Тут усе гаразд.

— А може, я не погладшав, а розпух, і рум’янець від гарячки, а не від того, що мені стало краще? — схопився за соломинку Колін. — Із вмирущими таке буває: то їм нібито стає краще, то їх стан знов погіршується.

Лікар Крейвен заперечливо похитав головою. Він ще раз полічив пульс хлопця, тоді відсунув рукав і помацав м’язи.