Чтение онлайн

— Як не знать!..

— І я так собі думав: сім мільйонів? Ні! Якось навіть не хотілось вірити!

— Та й не віриться. Але чим далі воно буде віддалятися — тим буде його видніше. І я тобі ще кажу: його не забудуть ані діти, ані внуки, ані правнуки. Таке не забувається.

З іншого боку несеться тиха пісня «Ой забіліли сніги», а то знов «Та була колись розкіш-воля», а за нею «А вже років двісті, як козак в неволі». Особливо гаразд виходить «Ой наїхали вози — гей, з України». Над усім шумлять старі, високі, коронасті сосни. А над соснами женеться західний вітер. І темнота глибока, мов океан.

Два тижні тривала ще пора зі снігами, а там вернулась година теплішого вітру, яснішого неба, бадьорішого повітря. Ліс перший відгукнувся на це прибуття, ніби музичний інструмент на дотик музики. Сосни Попівщини зашуміли, ніби випили по чарці горілки, берези, що їх тут також чимало, пустили враз сік… Навіть дуб, навіть граб завертілися по-іншому, по-весняному, їх тверде бростя набрякло і пом'якшало.

Унизу, як звичайно, земля дала перший квіт, перші білі, ніби з мармуру, проліски на високих зелених тичинках, особливо в місцях, де впертіше вдаряло в землю сонце під кущами ліщини. За пролісками пустився різний ряст — білий і синій, а за рястом фіалки дали свій перший свіжий, легкий запах.

Птахи робили також своє розумне діло: засвистали й загомоніли жовтобрюшки та синички, закрякали поміж гіллям ворони, закричали чорні круки. Всі ці їх звуки творили ту вічну гармонію, що нею горда кожна весна.

Одначе справжньої весни не привів навіть квітень — панували всевладне деспотичні вітри сходу з жаско-похмурими ночами. Сонце намагалось прорвати їх хижу природу, але його зусилля були безуспішні.

Усі ці дні і навіть ночі Троян і Царенко не злазили з сідел. їхні коні завжди були в милі, а обличчя в болоті, їх бачили в усіх місцях табору, поза табором, у Дермані. Їм все, мабуть, видавалось, що щось ще не так зроблено, що треба ще щось удосконалити, щось додати. Тому їх бригада, крім звичайних вправ, все ще пробивала кам'яні скелі, будувала гнізда на деревах, копала рови і клала засіки на дорогах.

— Ех, братіки! — вирвалось одного разу в Трояна з-під самого серця, коли він стояв на купі звалених стовбурів і дивився, як працюють його хлопці. — Дай нам трішки більше місця! Та трішки більше часу! Але й так добре! Між іншим, хочу вам сказати: за два тижні почнеться. І тому ще раз пригадую: хто боїться — випадай! Ще є час! Бо після буде запізно! Ще два тижні!

Але хлопці, заляпані болотом, ніби вони в ньому качалися, добродушно шкірили зуби:

— А! Командир! Хто боїться? Оговтались!

— Але — знай! Буде огонь!

— А чого ж!

— Командир! Чи можна слово? — озвався голос молодого, присадкуватого хлопчиська з бурхливою, попелястою чуприною.

— Кажи!

— От що, бійці! — почав хлопчисько. — Хотілось би мені, так сказати, висловитись… Командир наш на нас позирає і все сам себе питає: а чи вони готові? а чи видержать? А я на нього поглядаю та й себе питаю: а чи видержить він? Я вже не раз казав: ми не прийшли сюди бомки стріляти, нас ніхто не гнав сюди по мобілізації… Ми прийшли… як його сказати… ми прийшли, щоб по-людськи як не жити, то бодай умерти! От і все. Так. Нас трохи замало, навіть коли взяти всю ту лісову армію… Замало! Що й казати — замало… Але це ми знаємо! Знаємо, скільки нас і хто ми! Знаємо, чого хочемо! Знаємо, що нас чекає! Так чого нам ще треба? Ми, братця, видержимо! — викрикнув він з усіх сил, на що присутні як один відповіли:

— Видержимо!

А котрийсь, видно, дуже гарячий, вирвався, ніби підстрелений, розкинув руки, як вітряк, і писклявим, мишачим голосом закричав:

— Товариші-і-і! Товариші-і-і! Смерть нам не страшна! — і при цьому розтягав комір своєї сорочки, ніби він душив його. — Смерть нам не страшна! Смерти ми не боїмось! Чи не правду кажу?

— Правду! Правду, Ведмедю! — кидали окремі голоси з юрби.

— Я, братця, кажу вам на лице! Я себе присвятив! І все! І досить! Я лише прошу за себе від Господа святого — не менше як сто! От моя ціна!

— Мало, Ведмедю! — кричали на нього злісно.

— На перших порах хватить, а там побачимо! Один на сто? Братіки! Чого хочете?

— Ха-ха-ха! — реготали з юрби.

— Нам кажуть — історія! А я вам кажу: не історія, а проституція! Коли б це, братця, була історія, хіба треба було б нам з вами отут… — оратор заплутався, не знаходячи слів, і раптом заплакав.

— Ге! Ти! Жени його! Як собаку — жени! — закричала на всі лади юрба. — Знайшов час! Циці закортіло! В шию!

Промовець і сам відійшов, лише один з товаришів підігнав його копняком в зад. Потім він сів осторонь на колоді, але сліз не міг здержати. Ніхто на нього не дивився, одначе мовчанка на хвилину запала.

— А я, Ведмедю, і не знав, що з тебе може бути такий лірник, — озвався першим Троян.

Вибухнув загальний, розбитий регіт. Тоді Ведмідь звівся, підійшов до гурту, сказав:

— Простіть, братці! — вклонився, ніби в церкві, і відійшов.

— Та звісно. Він, видно, з паламарів! — загомоніли в юрбі.

А найближчий Ведмідів побратим, Омелян, звернувся до Трояна:

— Командире! Я вам кажу: перший боєць! Тоді там на Плоському, на Застав'ю, кажу вам, купу їх наложив. Сам бачив! Б'ється, як чорт! Їй-Богу! А от очі має на мокрому! Що й казати! Задовго йому в тому Сибіру мочили. Казав, якийсь слідчий нерву йому ніжкою від стільця надвередив. А та стерва делікатна. Порушив — пропало. Не зашепчеш…

Сам Ведмідь пізніше виправдовувався перед Омеляном:

— Плакав! Так! Плакав! Але не зі страху! Можеш мені вірити, а можеш і не вірити! Плакав з жалю! На весь світ — плакав! На Бога жаль бере! Все ж таки, як ти собі не кажи… ми тут не з примхи! Як Господь Бог є у небі — може ж він бачити, коли людям засліпило… На брата того «єдинокровного» я вже давно плюнув. То просто худоба! Але є ще й інші… От чому жаль бере!

— А ти все-таки не плач, — промовив на це резонно Омелян, вистругуючи з патика рожен смажити сало.

— Легко сказати…

— А ти не плач! Сказано — не плач і не плач! Ведмідь підтягнув штани, шморгнув зворушено носом і з виглядом винуватого замовк.

Десь під Великдень, що припадав того року на шістнадцяте квітня, Троян дістав вістку від Віри. Вона писала:

«Мій вічний! Як ти й казав, я переїхала до Дерманя. У тітки Ксеньки. На Шпинківцях. Тепер тут майже порожньо. Зі мною також Уліянчик. Він здоровий і чемний. Хотіла тебе бачити — надходить свято. Мій час, ти знаєш, також надходить, і я сподіваюся вийти з нього переможно. Всі дні і всі години виповнені тобою. Але ти будь на своєму місці. Як ти казав: до останнього! Так треба. Я своє місце знайду! Твоя завжди і вовіки П.».

Хотів був одразу їхати до Дерманя, але мав відбути нараду з командирами, вважав її дуже важливою, старанно до неї готувався, а тому відклав поїздку на другий день. Був це страсний четвер, хвилюючий, повний містерії день і разом зворушливий спогад про давно вже минулі і безповоротні дні, що тепер видавались фантазією.

Надходив вечір. Троян сидів у своєму барачку, за столиком, над картою-генералкою, але нічого на ній не бачив. Купчив думки. Можливо, це остання така нарада. Його інтуїція била на сполох. Скликав усіх, навіть молодших командирів і кращих бійців.