Чтение онлайн

— Ну, як там наш зв'язок? — спитав Троян.

— Слабо, командире. Одна тільки лінія. Порвали. Послав монтажистів. Але чудо: лінія з Дерманя діє.

— Мабуть, забули, — сказав Троян. — Ти ту лінію просліди, може, примазались…

— Прослідили. Здається, нічого, — відповів Кирило.

— Нічого то нічого, а диви, як цільно нас мотлошили, — сказав Троян.

— Всі наші точки знають. На Гурбенщині з місця всі склади відкрили. Три роки збирали інформації. А тепер он у Дермані мітинг, самі баби. Збирають ніби, щоб з дітьми гнати на нас перед танками, — сказав Кирило спокійним тоном.

Троян мовчав, думав. Очі його закипіли, повіки спухли, губи порепались.

— Тоді не можна далі чекати, — промовив. — Мусимо самі наступати. Цікаво, де їх штаб?

— Там-таки… в Дермані… в семінарії. Якийсь Смірнов.

— Тоді от що, хлопці… Лягайте по черзі і спіть. На другу годину ночі, Прохоре, буди і скликай командирів. І тут же приліг на нарах і одразу заснув.

Весь табір від краю до краю, з усім добром і майном, з усіма соснами і березами поринув у глибини тяжкого сну. Була чорна як вугіль ніч. Ніде й ніщо не вказувало, що тут лише кілька годин тому відігралась величезна трагедія. Як тяжко! Як неймовірно тяжко! Не знайдеш ніякого слова, ніякої думки ні в кого і ніде. Заніміла земля тугою, безмежною німотою!

А точно о другій годині сонний Кирило будив командирів. Троян сам встав.

Почалася нарада. Було — за, було — проти. Виходу іншого нема. Коли пошлють жінок… Зрештою, міняти місце все одно треба. Наступати також. Особливо тепер, зараз, поки вони ослаблені, поки зайняті більшим ділом, мають великий фронт. А після цього питання інше: де знайти краще місце? Все-таки тут ще можна боронитися. Треба ж мати якусь випадову базу. І саме тепер, коли ще можна діяти більшими з'єднаннями. На випадок їх перемоги на фронті — прийдеться розбиватись на дрібні частини. Тут ще можна прийняти кілька навал, навіть таких, як учорашня.

Більшість присутніх були за цей останній план, зрештою, й сам командир поки що не бажав відриватись від цього місця. Але як з тими жінками? А що, як справді їх поженуть на ліс?

Питання було складне, і відповідь на нього знайти було нелегко. Але воно рішилось само собою. Не скінчилась ще нарада командирів, як у таборі вдарили на тривогу. Було не більше як п'ята година, небо на сході щойно заясніло, як від Верховеччини почався наступ. З сили огню можна було судити, що ворог досить чисельний. До того над лісом пролетіло кілька літаків і в різних місцях упали бомби. Головна лінія бою цим разом лежала на північно-східному відтинку табору. Ворог заліг у Верховецькому лісі.

Почалась стрілянина, але справжнього наступу не було. Стало світати. Стрілянина тривала. Над лісом час від часу пролітали літаки, скидаючи бомби. Творилося враження, що ворог хоче відрізати табір від великих лісів і витиснути троянівців на чисте поле. Зі світанком стало відомо, що в самій Бущі вже є якійсь ворожий відділ, що збирається рушити на ліс у напрямку Попівіцини. Незабаром прийшла вість, що ворожий відділ появився в Новмалині. Це означало, що відрізають від головного терену лісів. Це значило, що їх хочуть вивести на поля між селами Дермань, Борщівка, Будараж, тобто назустріч найбільшим ворожим скупченням. І єдине, що ще до певної міри облегшувало становище, було те, що в лісі Бущі і Верхова знаходились досить чисельні залишки куренів УПА, які нашвидку формувались у нові бойові одиниці. Це до певної міри поширювало обшир діяння партизанів.

Зі сходом сонця натиск від Верховеччини значно послабшав, а згодом ущух зовсім. Ворог відійшов до лісу, стрілянина затихла. Наступила зловісна перерва. Бригада поснідала. Чекали чогось нового, можливо, того самого наступу з жінками й дітьми. Виступати з лісу на чисте поле серед дня не було можливим.

Час минав, але ніякого наступу не помічалось. Нічого нового не приносили також лінії зв'язку з Дерманем. Передпілля лежало в такому самому вигляді, як його залишено після вчорашнього бою. Не забрано ні мертвих, ні ранених. Не підібрано навіть бойового знаряддя. Ліс стояв спокійно, сонце почало гріти. Бригада лежала на своїх бойових становищах.

Щойно коло десятої вдарили на тривогу. Літаки. Незабаром з північного боку появилось й пролетіло над лісом з'єднання літаків. Знову впали бомби. На цей раз запальні. В кількох місцях ліс почав горіти. Бійці кинулися гасити, але даремно! Ліс був сосновий, густий. Облиті фосфором, дерева палали як смолоскипи. Потягнуло задушливим згаром пожежі. Саме в цих місцях розташувалась таборова санітарна база, повна ранених, і їх спішно приходилось переносити в інше місце.

А ліс горів, з кожною годиною становище гіршало. Біля дванадцятої години друга повітряна тривога і нова серія запальних бомб. Почало горіти і в західному кінці.

— Як ти думаєш, Омеляне? — спитав спокійно Ведмідь, сидячи на своїй сосні і позираючи на грізну стихію, що бушувала перед його очима. — Чи не слід нам кинути наше насиджене гніздо?

— Хм… Може, й слід, — відповів Омелян, дивлячись у тому ж напрямку.

— Чорт би їх забрав! Хочуть нас, видно, з пір'ям підсмажити… А знаєш, що мені при цьому лізе на думку? — провадив далі Ведмідь.

— Мабуть, вареники зі сметаною. Щось нас зовсім забув наш Пампушка, — сказав Омелян.

— Ні! — заперечив Ведмідь.

— А що ж іще?

— Історія! — сказав Ведмідь, відмахуючись від димової хмарини, що якось несподівано завинула їх сосну. — Знаєш, ота Пляшова… під Берестечком… Як то вони там прощались і сипали у воду золото, — казав мрійливо Ведмідь.

— Знайшов час! Золото! Ха-ха! — Ех, ти, Ведмідь, Ведмідь! Бачив ти коли золото? Чи знаєш ти, що це таке? — глумився Омелян. — Ось я пам'ятаю золотий зуб у мого слідчого на Луб'янці, але це до історії не стосується. Козаки це робили на знак кінця. Що вони не піддадуться. Може, й ти хочеш свої висипати? Маєш ще яку сотню рейхскомісарських карбованців?

— О! Мої карбованці, сам знаєш, ми вже скурили. Я вже тепер і страху не маю! Ось там вогонь, а він мене не пече! Колись, бувало, як зірветься в селі пожежа, то всі мов скажені біжать… А сьогодні? Біжи! Кричи! Он! Ти тільки поглянь на ті сосни… Бачиш, як той дим пішов валом… Чуєш? Вже тягне! Дивись! Дивись! — уже кричав Ведмідь.

— Та чого ти кричиш?! — закричав і собі Омелян.

— До нас іде! Огонь! Омельку, огонь! — заревів на ціле горло Ведмідь і враз повернув свого кулемета і почав довгою серією бити просто в полум'я.

— Перестань! Заб'ю! — вхопив його за ногу Омелян. Але Ведмідь не чув того крику. Він припав до кулемета зовсім так, ніби перед ним був ворог. Його обличчя було страшне, очі німі, гарячі, застиглі. Омелян дряпається до Ведмедя, але саме в цей момент десь отуди, як Осовець за Дерманем, і на взліссі по лінії окопів лягла перша серія огню, що зірвала велетенські фонтани землі. Били по становищах, по огню, по палаючих соснах, по димовій хмарі. Вибухи зливалися в один вибух, гігантські сосни ломилися, мов сірники, і з тяжким, повільним скреготом валилися одна на одну, творячи одно велетенське багаття.