Чтение онлайн

— Зараз же відчиніть! Чуєте? — застукав один у хатні двері, а другий відразу почав виймати раму вікна, щоб залізти.

— Рятуйте! Злодії! — доносився глухий крик прибиральниці.

— Далі… - карбувала сувора завідуюча санепідемстанцією. — Хто протягом вчорашнього і сьогоднішнього дня кудись відбув у відрядження — скласти списки. Треба давати телеграми в ті міста, щоб санепідемстанції їх виявили, ізолювали. Далі… Школа на декілька днів закривається… Далі… Нам потрібні провідники, ми повинні зробити дезинфекцію в хаті Гордіїв і в квартирі Олега Максимовича. Далі…

— А як же доярки? Ось вони… Декотрі з Клинців… Зібралися їхати в поле доїти корів, — доказував своє голова.

— Ніяких виїздів! Вони мали контакт з Гордіями! Ізолювати! Дзвоніть у Клинці бригадиру, нехай організовує нових людей замість доярок. А з Березівки — щоб ніхто нікуди ні на крок! Далі…

Багато різних “далі” було в завідуючої санепідемстанцією.

Потім почали говорити з головою працівники міліції.

Санітари привели під руки тітку Магду. Вона і справді говорила, мов хвора:

— А курочки мої недоєні… А телятко моє ненагодоване… А поросятка мої на сідалах сидять невипущені! — голосила вона. — А чого ж я приперлася додому, хай би була в яке болото сховалася!

Тітку Магду посадовили в “швидку допомогу”, а всіх, хто був у натовпі, повели до клубу-в ізолятор.

Через деякий час вернувся шофер, що возив моркву в райцентр. І не питали в нього, сам розповів про диво, яке бачив на дорозі: про залізного робота-чоловічка, що може говорити, і про хлопчика Ваню на прізвище Гордій. Голосував він, хотів їхати у Мінськ. І, мабуть, вдалося підсісти, поїхати, бо коли повертався назад, без моркви, на дорозі не було вже ані Вані, ні того робота-реготуна.

Повели і шофера в клуб, у ізолятор. Бо дивно було чути від нього про якихось роботів-реготунів, і де? На якійсь глухій дорозі-гравійці.

А в Мінськ працівникам санепідемстанції та в міліцію полетіли телеграми з описами прикмет Вані Гордія; “Знайти! Затримати! Ізолювати!”

Ваня прокинувся від хрипкого сміху і шелесту газети. А може, і не це збудило, а те, що машина стояла — не поколисувала, не підтрушувала, не гула. Правда, гудіння і шерхоту шин було ще багато, тільки більше приглушеного: мабуть, повз них мчали інші машини.

— Що це ви робите? — здивувався Ваня.

Дядько Микола стояв навколішки перед Ерпідом і тримав перед ним газету.

— Перегорніть, з іншого боку також є літери, — говорив Ерпід.

Дядько Микола повернув газету іншим боком.

— Ще перегорніть, — поставив вимогу Ерпід через секунду.

— Так я ж середину показував уже, розгортав, — сказав дядько і тільки тепер відповів на Ванине питаня: — Ну і ну… Цей твій робот навіть читати не вміє!

— Умію, — з якоюсь впертістю мовив Ерпід.

— Це вже тепер умієш, а спочатку ні в зуб ногою!

– Інформацію не зрозумів… Кому бити ногою в зуби? Навіщо? І за що бити?

Дядько Микола розгублено закректав, і Ваня поспішив на виручку:

— Дядько хотів сказати, що ти в літерах ні бум-бум не тямив.

— Бум-бум… Інформацію не зрозумів. Здається, у мові одного африканського племені є слова бум-бум.

— Та годі тобі! Будеш все знати до кінця, постарієш, як вівця, — Ваня почав сердитись. Цей Ерпід будь-кого може вивести з терпіння.

— Вівця… Овечка… Свійська тварина… — бурмотів тим часом Ерпід. — Ви овечкам розповідаєте все до кінця? А чому мені не хочете?

— О боже… Помовч, дай дядькові сказати. А тобі я все потім розтлумачу. Я тобі всі книги перед носом перегорну, що ми в школі проходимо. І Льонині покажу… За один день восьмирічку закінчиш.

— Ага, — почав говорити дядько. — Не вмів читати, так я показав йому всі літери, знаки. Одразу схопив і почав читати цілими сторінками — розгорни та поверни, просить.

— Ерпід, ти записав усю нашу газету? — Ваня навіть трохи злякався. Ну і дядько Микола, що він наробив? У газетах же і критика всяка буває, і про недоліки пишуть. А ось у цій, на четвертій сторінці, фейлетон про якихось шахраїв, хапуг і пройдисвітів. Навіщо, щоб на чужій планеті знали, які гидкі бувають люди?

— Щоб люди такі здібні були — ого! — крутив від захоплення головою дядько Микола.

— Ерпіде, я тебе запитав. Чого мовчиш? — нагадав Ваня.

— Співставляв факти, робив висновки. Я знаю вже, що ви не любите війни, не хочете, щоб знову була війна. А на третій сторінці газети в трьох місцях пишеться про війну, про убитих, про полонених, про розбиту і захоплену техніку.

Дядько Микола випередив Ваню:

— Е, браток, так війни ж усякі бувають: справедливі і несправедливі, загарбницькі та визвольні… Коли народ якоїсь країни визволяється від гноблення, від загарбників, то хіба скажеш: не воюйте, терпіть? Правильно роблять, що воюють! А ти, той, в політграмоті зовсім не розбираєшся! Записатися тобі треба в наш колгоспний політгурток.

“Добре, що Ерпід до нас спустився, в нашу країну. А що було б, коли б за океан потрапили, в руки імперіалістів?” — подумав Ваня.

Ерпід почув його думки.

— Ерпід-три потрапив не за океан, а в океан. Він плаває під водою, вивчає, що робиться в океані, хто там живе.

— Значить, і третій Ерпід є? А ти ж спочатку не говорив про третього! Говори тепер, скільки всіх запустили! — трохи розсердився Ваня.

— Трьох. Усього трьох.

Біля заднього борту з’явився шофер дядько Митя, злегка постукав рукою, ніби хотів делікатно побудити пасажирів.

— Та-ак, я вже два свої завдання виконав і в аптеку заскочив. А тобі, хлопче, де виходити? Де ваша виставка техніки? У Будинку піонерів?

— Він скаже, — кивнув Ваня на Ерпіда. — Куди далі рухатись?

— Питання зрозумів. Курс — норд, норд-ост. До об’єкта чотири кілометри шістсот дев’яносто один метр… Ні, вже дев’яносто два… Дев’яносто три… Ерпід-два рухається від нас!

— Ост — це схід, чи що? — почухав бороду шофер. — А може, ви тут уже самі якось розберетеся? Тут же багато різного транспорту ходить.

— А ви вулицями їдьте, тільки щоб напрямок був приблизно східний. Десь туди, до Партизанського проспекту, — сказав Ваня.