Чтение онлайн

Але Танька з місця не зрушила, тільки образливо стулила губи.

— Подумаєш, механік знайшовся! Звідки мені було знати, що це за цяцька? Я вийшла надвір, а він сидить на клумбі, гавкає. Думала, якийсь собака квіти ламає, схопила кийка… А потім дивлюсь — диво! Залізяка з ручками й ніжками… і бреше по-собачому!

— Я тоді з собакою розмовляв, він тільки що прибіг… — раптом сказав Ерпід-два.

— Ой! — Танька не повірила своїм вухам, навіть оглянулася по боках: хто це говорить? — Еге-е… Так я кричу: “Чий це? Чий це?” Ніхто не відповідає. Ось я й повела його…

— Повела, повела… Щоб тебе так водили… Він же зовсім не пристосований ходити! Треба було в бюро знахідок здати чи в міліцію… — сказав Ваня і стукнув себе по лобі: “Здурів! Здала б, тоді забудь, як звали”. — Це з Академії наук електронні роботи. Їх випустили на самостійну розвідку… під наглядом юних техніків… — постукав Ваня себе в груди і закашлявся. Стільки доводиться брехати! Іншим разом на цілий місяць цієї брехні вистачило б, а тут треба випалити за декілька годин. — Ось цей може говорити всіма мовами, а цей… Усіх тварин і звірів розуміє, навіть про що дерева говорять.

— Вигаду-уй більше… — недовірливо протягла дівчинка. — Мене Таня звати, а тебе?

— Знаю. А мене — Ваня… Ерпід-один, доповідай, про що вдалося дізнатися.

— У Ерпіда-два енергії залишилося трохи більше, як на зворотну дорогу. Ще трохи, то й зовсім перегорів би від марного напруження. Та-ам уже про все знають, я доповів, завдання йому майже всі відмінили.

Поки Ерпід-один говорив це, Таня часто-часто похитувала головою, ніби зганяла з носа муху. А очі від здивування розплющувала все ширше і ширше. Тим часом і Ерпід-два випустив з-під споду такі ж гусениці, як і сріблястий, а ручки і ніжки склав та притулив до тулуба. Заговорив:

— Це низьке дерево-кущ з червоними ягодами стогне і задихається. Воно не любить он те дерево з широким листям… — повернувся жовтий до липи.

— Вовчий бузок не любить ли-ипи?! — Ваня був дуже вражений. — А з вигляду не подумаєш, і ягід ось скільки…

— Якби цей бузок не був отруєний липою, то ягід мав би уп’ятеро більше, — сказав Ерпід-два.

— Липі ж так само буза не подобається, а листя он яке лапате і зелене, хоч і осінь, — сказав Ваня. \

— Ні. Запах бузку липі подобається, вона всміхається від приємності, - сказав жовтий.

— Любов без взаємності, - подала голос Таня. — Таке буває, - додала вона авторитетно.

— Я проаналізував уже стан навколишніх дерев. Багато, особливо тих, що з голками, трусяться від лихоманки, в них підвищена температура… Вони задихаються, але не так через сусідів, як через поганий склад повітря.

Що задихаються, то, може, й правда: заводи кругом. Оно в сосни вже стирчить замість вершка якась суха рогатина. І он, і он… А он та зовсім всохла, вся глиця обсипалася… Ваня переводив погляд з дерева на дерево і раптом відчув на носі велику дощову каплю.

— Полу-ундра! — закричав він, як бувалий матрос. — Треба ховатися, а то поржавієте!

— Ми не іржавіємо, — в один голос сказали Ерпіди.

А сріблястий додав:

— Гроза для нас корисна, ми виловлюємо з повітря електрику, підзаряджаємося.

— А ти чого тут киснеш? Марш додому! — Ваня знов накричав на Таньку.

— Ванечку, можна я з вами побуду? — жалісно попросилася вона. — Тут так цікаво, а дома посадять гами розучувати.

– І-их… — зітхнув Ваня і махнув рукою. Не любив він дівчисьок, а тим більше таких, що мучать Ерпідів. — А де ж мій Жучок? Хоча б не загубився… Ф’ю, ф’ю, ф’ю-ю! — посвистів він.

Здалека, десь із-за трамвайних ліній, долетів ледве чутний голос Жучка. Його гавкання було якесь хрипке, схоже на крик від переляку.

— Собака Жучок говорить, що натрапив на слід великого звіра: “Ох, великий! Ох, великий!” Просить, щоб ішли до нього на допомогу, — сказав Ерпід-два.

— Ведмідь?! Мишко?! — в один голос вигукнули Ваня і Таня.

— Собака Жучок говорить: “Ох, великий! Пахне точнісінько як ноші в звіринці”, - додав Ерпід-два.

— Побігли! Швидше! — Ваня не знав, що зробити, щоб Ерпіди рухалися швидше.

— Що ти! Міліція сказала, щоб до ведмедя не підходили! І я тебе не пущу! — закричала Таня голосом господині в хаті.

— Мало каші їла. Та я тебе й не кличу — біжи барабанити свої гами!

– Інформацію не зрозумів, — сказав Ерпід-один. — Таня голодна? — він котив наввипередки з Ерпідом-два, слідом за Ванею.

А той біг попереду, виглядаючи, де знайти кращий спуск на вулицю.

— Не покидай мене одну, я боюся! — бігла і Таня.

— Сюди! — знайшов Ваня заасфальтований спуск-доріжку і наставив руки, щоб підтримати Ерпіда-один.

А Ерпіда-два підстрахувала Таня.

А коли перебиралися через рейки, так Ваня навіть трамваям сигналив руками, щоб пригальмували, дали переїхати Ерпідам.

З іншого боку вулиці ліс ще більше був схожий на справжній. Було добре чути, як ляскали по кленовому листю насаджень буйні дощові краплі. Темні ялини куріли туманом.

— Бу-бу-бу… Гах-дах-дух! — сварився грім, бігаючи над лісом.

У цьому гуркоті голос песика зовсім згубився. Виїхавши на доріжку по той бік вулиці, всі зупинилися, прислуховуючись. Ваня навіть долоні приставив до вух — не допомагало. Пропав песик…

— Так на чому ти граєш? — запитав у Тані, але прислухатися до лісових голосів не переставав.

— Я на скрипці починала… Потім перевелася в клас цимбалів, — відповіла вона.

— Ну і як… цимбалиш трохи? — Ваня не переставав крутити головою.

— Тато каже, що мені на ударника… на ударницю краще вивчитися.

— На ударника не вчаться. Це звання присвоюють тому, хто добре працює. Мій батько, наприклад, ударник.

— Ні-і, я не на такого… Я на того, що в оркестрі барабанить.

— Ха-ха-ха! — не витримав Ваня.

— Чого ти регочеш? — Таня зовсім не образилася. — “У джазі самі дівчата”, кіно навіть таке є. Там на всіх музичних інструментах дівчата грають, навіть на барабанах.

— Ну, ну… Старайся… — заохотив Ваня, а усмішка так і не сходила з його обличчя.

— Я чую Жучка. Курс — норд-вест… — сказав Ерпід-один.

– І я чую, — додав жовтий. — Скаржиться, чому довго не йдемо, і йому одному доводиться тримати звіра… під дощем.

— Таж у той бік гущавина непролазна! І мені тяжко пробратися, не тільки вам!