Чтение онлайн

— Мій дід лісникував тут, потім батько, а тепер я тут господарюю. Попрацюю ще років з двадцять, а там передам ліс Павлові, хай він бобрів доглядає. Я їх як людей шаную. Колись, розповідав мені дід Микита, на острові було багато бобрів. На багатьох озерцях їхні хатки стояли. А потім пан Хоткевич як заходився полювати — відстрілював їх нещадно, бо усьому своєму сімейству захотів пошити боброві шуби. З того часу вони й перевелися. А тепер, дякуючи вам, Костянтине Сергійовичу, знову прижилися вони в цих місцях, греблю збудували, ще й ремонтують кожного року.

Намагаючись триматися ледь примітної стежки, вийшли на берег озера, сіли на березі, стали чекати.

Озеро було спокійне. Застигли прибережні очерети. Вже й місяць заховався за вербами, а бобрів нема.

Раптом колихнулася вода і на берег вийшов один. Обтрусив воду з хутра, озирнувся. Не помітивши нічого підозрілого, знову зайшов у воду і сильно, як прачем, вдарив по ній хвостом. Тут же випірнуло кілька бобрів — п'ять дорослих і п'ятеро малят, — оглянули греблю і знову шубовснули у воду. Через хвилину несли на передніх лапках невеличкі грудочки мулу, клали його на греблю. Пірнали, діставали мул, вкладали на греблю.

Професор уважно стежив за їхньою роботою. І Юрку сподобалося те видовище.

Юрко змалку любив ліс, а після відвідин острова вирішив, що після закінчення школи він обов'язково піде вчитися на лісничого.

Восени, після приходу гітлерівців, партизани привезли до лісника трьох поранених і попросили сховати їх, поки мине облава, але набігли карателі, спалили хату, розстріляли лісника, його дружину, поранених партизанів. Павлика в той час не було дома. А коли він повернувся на острів, побачив на місці хати лише купу попелу. Подався до партизанів.

Десь за очеретом почулися автоматні черги, озвався кулемет і відразу замовк.

— Зачекайте, я подивлюся, що там таке! — сказав Юрко і спрямував човен до високої розлогої верби.

Хлопець видерся на дерево. Прямо перед ним, як на долоні, лежав острів. На місці лісникової хати ріс бур'ян. Посеред острова виднівся майданчик, обнесений загорожею з білими посмугованими стовпами, височіли три вишки. Трохи збоку стояло п'ять брезентових наметів з червоними хрестами на боках. Біля них метушилися люди.

Хлопець придивився пильніше: до берега тікали військовополонені. У кількох із них були автомати, а фашисти переслідували їх. Один з утікачів кинувся в воду і швидко поплив до очеретів, інші полонені — за ним. Ті, що були з автоматами, прикривали відхід своїх товаришів. Юрко зліз з верби, підбіг до човна, гукнув:

— Там наші! Скоріше!

Човен узяв ліворуч і поплив назустріч утікачам. Хлопці витягли одного з води.

— Паняй назад, хлопці,— сказав дід Захарко, — бо зараз тут жарко буде. Завертайте хутчіш у рукав, там нас не знайдуть.

Човен пірнув у вузеньку затоку, проплив трохи і зупинився.

— Тепер, хлопці, тихо! — наказав дід.

Як тільки човен зайшов у протоку, над головами засвистіли кулі. Втікач сидів на дні човна і важко дихав. З його подертого одягу, з чуприни стікала вода. Юрко поглянув на Лесю. Дівчина сиділа на вузенькій лавці ніби закам'яніла, Вовка втягнув голову в плечі, міцно стиснувши обома руками весло. Насторожено прислухався до тиші дід Захарко.

Над плавнями металися сполохані чаплі. Фашистський кулеметник пустив довгу чергу по стривожених птахах — одна впала на воду поблизу човна і безпомічно заколихалося на закривавленій воді.

Поблизу пройшов фашистський катер, поволі віддалявся шум мотора, тільки лунко озивався кулемет.

— Тепер, хлопці, можна й додому, — проказав дід. — От і назбирали зілля… Не думав я, що й тут на них наскочимо. Ще й посудина їхня по Прип'яті гуляє. І чого він по болотах вештається? Що він шукає на наших островах?..

Човен поплив вузенькою протокою, над якою зеленим шатром нависали високі очерети і сумовито хитали своїми чорними султанами. Протока повернула праворуч і вивела на широке плесо озера.

— Давайте, хлопці, обминемо озеро, — порадив дід, — бо ще на якесь лихо наскочимо. Тут один рукавчик є, він нас до самої Прип'яті виведе.

Човен знову поплив вузенькою, схожою на рів затокою, — доводилось відштовхуватися веслами від грузького дна, поволі, ніби крізь зелену стіну, пробиватися крізь зарості очерету та осоки.

— Спочинемо трохи, — сказав дід Захарко, — тут уже нас ніхто не знайде, сам Гітлер до нас не добереться. А нам же треба ще й чоловіка розпитати, хто він, подумати, де йому зараз краще прихилити голову.

Дід глянув на втікача, запитав:

— Чого ти, чоловіче, серед наших боліт опинився?

Незнайомець уважно оглянув діда, потім подивився на Юрка, на Вовку, затримав погляд на Лесі, важко зітхнув і сказав:

— Полонений я… Напали ми на гітлерівців, я втік, а як інші — не знаю. Може, комусь теж пощастило причаїтись в очеретах. А ви звідки?

— Та ми з села, — відповів дід, — отут недалеко є село. А куди ж тепер тебе подіти? І як тебе величати по імені та по батькові?

— Савелій Тимофійович Клюев, військовий лікар.

Він іще щось хотів сказати, але, мабуть, передумав, замовк, пильно оглянув Вовку:

— А де, хлопчику, твій батько?

— На фронті…

Полонений повернувся до Юрка, запитав:

— А твій?

— І мій там… — озвався Юрко.

Військовий прокашлявся і поволі заговорив:

— Ви мені життя врятували. Спасибі вам. Мені треба десь перебути днів два-три, оклигати трохи, а потім шукати партизанів. На ваших островах, люди добрі, фашисти творять страшні речі. Якщо я загину, ви повинні знайти партизанів і розказати їм, що на острові, звідки я втік, проводив досліди над живими людьми есесівець Клейст. Клейста вже нема, а його помічники лишилися. У цій глушині фашисти почали випробовувати хімічну зброю на наших військовополонених. Місяців два тому в радгосп, що кілометрів за десять від острова, німці пригнали п'ятсот поранених та хворих військовополонених, сказали, на лікування. Незабаром почали відбирати тих, у кого позатягувалися рани, і, як нам повідомляли, відправили в Київ — у табір для військовополонених. Тижнів два тому відібрали ще п'ятдесят чоловік, посадили їх у машини, повезли. А невдовзі в радгосп повернувся один із них, підліз до колючого дроту, щоб попередити нас про небезпеку. Він розповів, у які «табори» вивозять есесівці полонених. На них і випробовують хімічну зброю тут, на острові. Він чудом врятувався. Есесівці кілька чоловік поклали на землю і пустили на них гази. Той, що приходив, знепритомнів і невдовзі отямився. Німці лише злегка присипали загиблих піском. Він вибрався з ями, вночі переплив річку і попередив нас про небезпеку. Ми почали готуватися до втечі.

— Навіщо ж німці труять людей газами? — тихо спитав Юрко.

— Навіщо?.. — перепитав військовий. — Лейтенант чув розмову двох есесівців-хіміків. Вони не думали, що хтось з полонених розуміє німецьку мову, а крім того, всі наші люди були приречені на смерть, і фашисти, не криючись, говорили про свої досліди. Гітлерівці почали виробляти снаряди, начинені отруйними речовинами. Ще говорили вони, що нині у Білорусії і на Україні багато партизанів. Окупанти хочуть очистити від них свої тили. А партизани рятуються в непрохідних болотах. Проти них і вирішили застосувати хімічну зброю. У тій розмові хіміки-есесівці часто згадували про якийсь Татарський острів. Є у вас такий?