Чтение онлайн

На танцях познайомилася я з своїм Олексієм. І настало тоді для мене нове життя, сповнене щастя і радості. Покохала Олексія. Незабаром і одружилася. Мені тоді якраз вісімнадцять років виповнилося. Поїхали на Далекий Схід. Там і Леся народилася. Невдовзі перевели чоловіка на захід, начальником застави призначили. Вийдеш, було, на ґанок, глянеш, а за кількасот метрів чужа земля. А потім — війна. На світанку налетіли фашисти, бомби рвуться, почалися пожежі, а одна бомба в сусідній будинок влучила. Чоловік похапцем одягнувся, сказав: «Війна, Галинко! Я пришлю машину, будете добиратися до Києва, а там поїздом до Саратова. Дітей бережи. А за мене не турбуйся». Попрощався зі мною, з дітьми й пішов. Більше я його не бачила. І ось така звістка, звання Героя Радянського Союзу присвоїли…

— У житті все трапляється, — озвалася мати, — тепер треба нам вистояти, вижити, щоб ви, Галино Іванівно, дочекалися свого чоловіка. Нікому ж, дивіться, не обмовтеся про цю новину. Самі знаєте, люди всякі бувають.

До Юрка підійшла Леся:

— Ходімо до Славка, я хочу в нього книжку взяти. Підемо?

Галина Іванівна глянула на неї, озвалася радісно і водночас трохи розгублено:

— Виросла моя дочка! Недавно ляльками бавилася, а зараз матір зростом доганяє. Якби батько побачив, то, мабуть, і не впізнав би свою доньку. Ростуть наші діти. Тепер уже, Лесю, тобі треба серйознішою бути, обачнішою.

— Хіба я не серйозна?

— Яка ж ти серйозна? Де це видано, щоб дівчина за хлопцями бігала? Хай краще хлопці за дівчатами бігають…

— За ким же я бігаю? Таке й вигадаєші

— Не встиг Юрко зайти в хату, а ти й пристаєш до нього, до Славка кличеш.

— Скучно цілий день в хаті сидіти! — сердито кинула Леся. — У сільських дівчат подружки є, вони зустрічаються, розмовляють, а я сама…

— Тому й бігаєш за Юрком.

— Так Юрко свій, — знайшлася дівчина, — і взагалі навіщо ці розмови? Наче нема про що говорити. Аж слухати дивно!

— Що ж тут дивуватися, — сказала мати, — ростуть наші діти. І Леся виросла.

— Авжеж… Оце недавно зустріла мене Марфа Солодовникова — запрошує переходити до них на квартиру, каже, що моя Леся їй подобається… А що воно за люди, ці Солодовники?

— Гарні люди, чесні, роботящі, ніхто про них нічого лихого не скаже. Чоловік Марфин на фронті. До війни садівником у колгоспі працював. І Петро в них порядний хлопець. Трохи старший за Юрка. Мріяв поступити в художнє училище, а тут — війна. Тричі на фронт тікав — і все невдало. Останній раз з-під Васильківських Дач додому вернули. Він туди з Іваном Гончарем подався. Навіть в бою були хлопці: патрони нашим бійцям підносили.

Ця розмова неприємно вразила Юрка. Він не раз уже помічав, що Петро задивляється на Лесю. А раз навіть на човні возив її на озеро рвати лілії. Юрко промовчав… Що тут говорити? Леся сама повинна вирішувати, з ким їй дружити, розмовляти, кому привітно усміхатися. Так не раз казала мати, як заходила розмова про стосунки між дівчатами та хлопцями. І все це правильно. Але Юркові дуже не хочеться, щоб Леся дружила з Петром і переходила до них на квартиру. Відчуває Юрко, що доведеться йому посперечатися з Петром за цю синьооку, небайдужу для нього дівчину.

Леся йшла поряд, поглядала на хлопця:

— Чого ти мовчиш, ніби гніваєшся на мене? Про що думаєш?

— Просто йду і дивлюся на Прип'ять.

— Слухай, Юрку, — в її голосі відчувалась тривога, — лихо трапилось!..

— Яке? — глянув на дівчину.

— Я пішла по воду. А біля колодязя стоять жінки, говорять про втікача з Бобрового острова, фашисти за його голову тисячу марок обіцяють. Стояла там і Ольга Скрипаль, сестра поліцая, побачила мене і каже: «От хто знає, де той в'язень, де він переховується. Про нього треба Юрка та Лесю питати, вони біля Прип'яті живуть, часто гуляють на березі…»

— Отак і сказала? А ти що?

— А я нічого. У мене в грудях похололо, стою ні жива ні мертва. Нарешті опам'яталася й кажу: «Таке й вигадали!» Невже хтось бачив, як ми Клюева врятували? Як ти вважаєш? Знає поліція про Клюева чи ні?

— Думаю, що ні! Ольга тебе провокувала. Якби поліцаї щось почули про втікача, то вони б дідову хату вверх дном перевернули. І нас би арештували!

— Добре, коли так, — погодилася Леся, — а я перелякалася, несу відро з водою, а руки в мене тремтять, вода на землю хлюпає! І зараз не можу отямитись.

Леся сповільнила ходу, поправила хустку, насторожено глянула на Юрка:

— Я хочу з тобою порадитися, тільки ти не смійся з мене, гаразд?

Він думав, що Леся говоритиме про Петра, про своє бажання перебратися на квартиру до Солодовників, тому намагався показати Лесі, що це його не обходить, та все одно відчув, як затремтів його голос.

Леся не помітила Юркових переживань, довірливо взяла його за руку:

— Треба мені щось робити! Думала з мамою порадитися, але що вона мені скаже? Знову буде плакати… І розповісти їй про свої переживання це можу… Не знаю, як ти, — озвалася Леся, — а я в дитинстві мріяла стати льотчицею, як Поліна Осипенко, Марина Раскова, або кулеметницею, як Анка з кінофільму «Чапаев».

— Ну й що? Я також просив тата, щоб узяв мене на фронт, теж уявляв, як буду сікти фашистів з кулемета. І Вовка хотів піти в армію, і Іван Гончар з Петром Солодовником… — Юрко замовк, ніби спіткнувся на рівному місці, і вже тихіше додав: — Хотіли пристати до мобілізованих, а потім самі рушили на фронт, їх звідти відправили додому. Так чого ти так хвилюєшся?

— Як тобі сказати… Страшно…

— Усім, Лесю, страшно, фашисти нікого не милують!

Дівчина опустила голову, дивилася на стежку, ніби намагалася знайти відповідь на свої роздуми, нарешті тихо сказала:

— Боягузка я, Юрку, розумієш… Часом від страху в мене аж серце заходиться. А як подолати страх — не знаю! Що буде, як нас заберуть в поліцію за врятування військового? Чи витримаю я катування? Що буде, як фашисти вогнем пектимуть, зуби повиривають, голки під нігті заганятимуть?

— Чого це ти про голки заговорила? — здивувався Юрко. — Про таке й думати не треба! Мало що може трапитися! Так навіщо ж наперед собі страху завдавати? А як випаде нам загинути, то загинемо чесно. Хіба не так?

— Так! — погодилася Леся. — А все одно страшно. Я позавчора була в вишивальній майстерні, і Оксана Свічка розповідала, як в райцентрі фашисти повісили підпільницю, вчительку-комсомолку. Довго допитували її, хотіли, щоб видала своїх товаришів по підпіллю… Ноги в неї обпалені, чорні, під нігтями так і лишилися голки.

Леся замовкла, мерзлякувато повела плечима, зіщулилася, витерла кінчиком хустки очі. Юрко нічого не відповів, уявив, як Маєр заганяє йому під нігті голки і вимагає, щоб він розповів про Вершину, видав таємницю підземелля.