Чтение онлайн

Звісно ж, воно про мертвих або хороше, або нічого, але, якщо ти не можеш усвідомити цю смерть, значить, життя людини ще продовжується. І хай вона поживе повніше хоча би в своєму минулому. Тому, котрого ти раніше не знав.

Наприклад, те, що офіційно вважали мозковою пухлиною, насправді виявилося СНІДом Але – о, будь, ласка, Джоді, не треба, це ж такі ганьба довіку!!!! – родина і лікарі про це мовчали. До пори, до часу. Все-таки один лікар здався]

– Ну і що тепер? На мені ж була його кров!
– і це ніяка не фразеологія. Джоді таки була кола свого екс-чоловіка в годину смерті. Либонь, щось там допомагала.

– А ти йому не допомагала? Ну, там, при порізах, чи що… – питав мене друг. Я напружила пам'ять:

– Та ніби нє. Я тільки пам'ятаю, як довго в нього заживали ранки після пірсінгу, як вони кровили і як довго він не міг вилікувати звичайну застуду в тропічній країні.

– Угу, я також пам'ятаю.

– Ні, знаєш, хвала Богу і ісламському суспільству – взаємних доторків у нас не було.

(Я тут же розумію всю бездушність своєї фрази). Щоби хоч якось згладити, кажу:

– Та й не збуджують мене чорнявчики-мауглі. Воно то, звісно, естетично уявляти собі смагляву спину з розпущеним аж до сідниць волоссям… Але нє. Не моє.

Друг– світлорусявець сумно посміхається.) -І все-таки, як добре, шо тоді я не пішла проколювати носа до тих панків у Джокджа-карті. Бо був би вже хантимансійськ мені. А як, до речі, Джоді?

– Вона здала аналізи. Ніби негативна. Але там інкубаційний період мінімум три місяці -тож перевірятиметься ще раз.

Ми мовчимо якийсь час. Чути клацання годинника. Уоu never know [8] .

– Знаєш, вона таки героїчна, – каже мій друг. – Не повернулася відразу в Канаду, лишилася там.

– Чого?! Вона ж і так збиралася! Невже так приросла до місця?

– Ні. Просто вона поставила собі за мету знайти всіх тих, із ким Тегу міг мати контакти і попередити їх…

– Божевільна! Там же всі всіх знають!

– Так, я ж кажу – героїчна. І знаєш, що страшно?

– Що?

– Четверо з п'яти, про кого вона взнала в першу чергу, вже мертві.

– О Боже…

– А в іще одної дівчинки на наступному тижні мало би бути весілля.

– М-да.

– Уявляєш: тобі 25, ти збираєшся заміж, все в житті здається, нарешті, налагоджується, і тут – раз! Іди здавай аналізи.

– Не уявляю.

– А ще їй його сім'я погрожувала і все таке. Але вона продовжує. Якби тобі захотілося зробити матеріал про справжнє життя Джокджакарти – брудне, нічне і приховане – приїзди на Яву. Джоді все ще продовжує.

– Продовжує що?

– Свої рейди. Тут все, як у найтрешовішому кіно: карлики-сутенери, трансвестити, бандюки…

– Чого? До чого тут Джоді?

– Тегу. І його борги. В потворного карлика він поназичав більше за все.

– Гроші на лікування?

– Вже потім. А спершу на наркотики.

– Цікаво, чи платив він за секс. Зажди було цікаво, чи платять красиві люди за кохання. І чи були в нього чоловіки.

– Цього я тобі не скажу. Я не знаю. Знаю тільки, що боргів до біса. І що Джоді всі їх хоче повернути.

– Боже… Вона свята.

– А ще вона придумала лотерею.

– Га?

– Таку, з тестом на СНІД. Щоби кожен, хто пройде тестування, отримував картонку. Відтак серед власників тих карточок-номерків розігруються призи. Три головні – поїздка в Мекку, поїздка на концерт Емінема в Канаду чи поїздка на гру «Манчестер-Юнайтед».

– Ог-го. Серйозно.

– В неї брат на британському радіо працює. Насправді, вона знає купу знаменитостей. Якось навіть Роббі Вільямс затягував її до себе в готельний номер.

– А вона?

– Відмовилася. Каже, він був п'яний в дупу.

– Хи-хи. І все-таки, прикольно співіснують Мекка з Емінемом…

– Ну а що ж.

…

– А знаєш, його друзі до останнього не вірили – думали, гигочучи, що то Теґу робить черговий перформанс перед майбутньою виставкою.

– Уроди.

– Митці…

– Угу. Вони самі. Добре, старий, піду я…

– Давай. До речі, я тобі казав, хто саме вбив Теґу?

– Га? Тобто?

– Його фактично вбила Ласрі, улюблена собачка. Якась там собача інфекція, що її здорова людина просто не сприймає.

– От маєш тобі. І Джоді… залишить її в себе?

– Напевно, так. Принаймні, до того часу, як повернеться в Канаду. Везти собаку в літаку так складно… Купа карантинів і все таке.

Але я чомусь твердо знаю, що Джоді забере Ласрі з собою. Люди не так уже й легко розлучаються з живими частками минулого.

Жили собі були. Всілякі різні люди й дурнуваті тьотьки. «Люди п'ють, жінки танцюють» – так мій тато казав про одне якесь місцеве весілля. Він мав на увазі, що все, як завжди. Ну, зрештою, воно все так і є. Але.

Якось одного дня всі начебто закохані в мене чоловіки розповіли про мене своїм дружинам. Було то правдиво чи ні. ВІН розповів правдиво – я таки кохала його – але дружина не повірила. Тоді я скинула їй повідомлення такого змісту:

«Я повільно тягну його в яму. ми обоє почуваємося трагічно щасливими. За смертю приходить воскресіння, я порубаю його на шматки, а потім знову вдихну життя через рот. Він любить мій рот».

Тоді в неї й поселилася думка про моє вбивство.

А в нас поселилася думка про який-небудь хитровиїбаний шлюб. Скажімо, мій мен (байдуже, розлучиться він на той час зі своєю законною чи ні) одружується зі мною десь в іншій країні. Скажімо, в Белізі, бо в Белізі можна все. А тоді ще в іншій країні оформить шлюб із Анджеєм, нашим другом. А я вийду за Анджея на Україні – і батьки будуть раді – такий порядний хлопчик. І тоді буде все красивезно. «Почекайте, ми зайдемо до нашої дружини!» – казали би мої чоловіки. А я би теж щось таке: «Упс, чуваки, вибачайте, мушу зготувати курку кеш'ю, бо приїздять із відрядження хазбенди…» Анджей запевняв мого хлопця (на той час іще просто хлопця), що їм навіть не обов'язково вступати в гомосексуальні зв'язки для цієї афери, хоча в очах у Анджея читався сум.

Мене ж хапався сум тоді, коли я думала про покинуту десь там у Прекрасному Дальоко красуню-дружину:

– Може, приведемо її сюди? – я вже й не пам'ятаю, кому першому прийшла в голові ця думка.

– Та ні, вона мене вб'є, я думаю… – це вже точно я сказала. – Буде мене повільно таї спроваджувати, щодня потроху пацючої отрути в чай підсипатиме.

– Відстань, я вб'ю тебе, ти тормознута, відстань, забудь мене, насиплю яду тобі в чай… – заспівав Аскольд, бо дуже любив СКРЯБІНА, хоч і зовсім не був українцем. Ні, мій мучачо таки був винятковим.