Чтение онлайн

– Отож, не знайшовши, ги-ги, в супермаркеті ані пакуночка самотності, я вирішив піти повештатися вулицями Джокджакарти. Зайшов кудись у найглухіший закуток Джалан [15] Магелан.

– Це там, де дуже темно і смердить?

– Сама ти смердиш! Хоча… таки правда, смердить. Зайшов у двері першого ж мерзотного бару – дико голосна й гидотна музика, людей набито, як у тролейбусі в час пік, і плюс до всього – темно, тож ті люди одне одного не бачать. Двійко ді-джеїв, двійко танцюристок, вигинаючись, розігрівають народ у малесеньких спідничках і топіках. Всім на тебе наплювати – хоч ти й один іноземець, а всі вже так обдовбалися дешевим амфітаміном (його, до речі, купують просто в поліцейських), що просто тебе не побачать. Як не дивно, в таких місцях мені легко думати. Музика настільки відстійна, що моя свідомість відмовляється звертати на неї увагу. Весь цей галасливий фон просто не досягає порога свідомості – ти наче в тиші.

Отож, я пив своє пиво і думав. Втикав потроху в бік ді-джеїв, біля них танцювали дівчата. За якийсь час пара танцівниць змінилася, й розфокусованим зором я помітив обриси тіла, що рухалося куди ліпше за попередні тіла.

– А потім сфокусував зір і подумав: «Оце так цицьки.1», га?

– Це би ти так подумала. А я чомусь почав вдивлятися в обличчя, й упізнав його – то була Сінта, дівчина з автобусу.

– Найс сюрпрайз.

– Ні. Вона ж казала щось типу, що працює в барі. Просто я не думав, що танцівницею.

– От так так. Кльово. Я би зраділа. – я взагалі завжди радію, коли хтось кльово робить щось, що зовсім не в моїй компетенції. Типу, коли вирішують логічні задачі, грають на волинці, дряпаються по скелях, літають на сноу-бордах, плетуть теплі шалики, роблять геніальний манікюр, добре розмовляють німецькою, зводять у студії пісні, дружать із дівчатками. Я танцювати не вмію. Хіба що якісь божевільні танці під панкушну музику. Чи канонічне танґо, якому навчили ще в школі мистецтв. Чи ча-ча-ча, чи румбу, чи самбу, чи віденський вальс – також звідти. Але при цьому я так кумедно задираю голову, уявляючи себе цнотливою нареченою благородного офіцера, що будь-який нормальний хореограф затикає собі рот чешком, аби внагляк не ржати з мене. М-да.

А ще в мене буває імпровізація. Якось у ранній юності, коли в мене в запасі ще були чорні капці на височенній шпильці (мама купила. Де ж вони тепер?…), я вирішила станцювати другові стриптиз. Пішла до ванної, вдяглася в чорну (а яку ж іще?) білизну, не забула про панчохи, намочила волосся, і вийшла в коридорчик. Друг мій сидів у кімнаті. Чекав заінтриговано, либонь. Якусь там навіть музику включили. Можливо, й Тома Вейтса. Ну, значить, виставляю я одну ногу в панчосі й на шпильці з дверей, з-за нього вже чується вдячне посвистування й улюлюкання дружбана. Ступаю на цю ногу, збираючись зробити наступний крок. А тут – дріт на підлозі. Якийсь там комп'ютерний кабель. Я – дівчина проста, на шпильках до того ходила два рази – до церкви і на випускний. Тож, ясна річ, зашпорталася за кабель і т-а-ак гепнуся на землю. Здається, мої ноги в панчохах і підбори перелетіли в мене над баняком. Отак мені і треба. Менше буду вийо'. Було дуже боляче і смішно. Більше я шпиляр не вдіну. Хай їм грець. (Бо я в них мрець).

А Сінта на своєму подіумі танцювала ліпше за всіх, її пружне смагляве (фе, яке кліше!) тіло вигиналося, вбирало в себе очі, пульсувало і кликало. А такий інтелектуальний і сповнений духу чоловік, як Майнес (упс, старий, я таки відкрила твоє ім'я в цій історії) по-справжньому повестися міг лише на дикість тіла. Хоча сам він у цьому ніколи не зізнається. Завжди вам скаже:

– Зовнішність для мене не важлива. It’s personality that counts [16] .

– Персоналіті так персоналіті, – знизую плечима я.

– Вона добре говорила англійською, – не знати чого, зазначає Майнес. – Дуже просто підійшла до мене і заговорила так само, як і тоді в автобусі.

– Що, спитала, звідки ти?

– Ги-ги. Дуже смішно. Просто розговорилися знову і все. її зовсім не кремпувало те, що я її побачив на сцені.

– А кого би це кремпувало? Це ж рідкісна нагода – тебе бачать в апогеї того, що твоє. Того, що ти робиш найліпше за все і найліпше за всіх. Тут ні амфітамінів, ні пивця не треба. Гаряча дівка в гарячі штани.

– Фе, Катка, яка ти бридка…

– Як завжди. Що ж поробиш, – в моєму голосі непідробний смуток.

Відтак вона захотіла працювати його секретаркою. Не на завжди лише на час Рамадану – бо ж усі клуби й бари закривалися. Сінта однозначно вважала роботу танцівниці цікавішою за роботу секретарки. Правильно. Dаnsе Fast Dіе Young [17] .

– Аnd leave а рrеttу соrрsе behind [18] . – Майнес, як завжди, влучний із моїми думками.

Сінті він тоді сказав:

– Направду, я просто не знаю, яку тобі дати роботу. Хіба доведеться її тобі вигадувати. Що вб'є ще більше мого часу.

Робити нічого – переїхала до Майнеса в рожево-цегляний будиночок. Не заради грошей, ні. Добре-добре, Майнес, не боїсь, я про це й не думала. Ви просто почали жити разом. Що тут дивного? Нічого.

Як нема нічого дивного в тому, що однієї не зовсім погожої днини мене геть усе дістало в коробочці мого життя. Коли ти коротко написав щось про дівчину в синьому сарі і срібних прикрасах, мені запахло казкою. Захотілося й собі відкусити шматочок цієї пахлави [19] на ім'я Сінта. Бажано вкупі з кексом на ім'я Майнес. Спонтанне бажання витримало свій тиждень на оформлення візи і не ослабло. Що вже явний знак – давай, Като, дуй.

І Ката подула.

Київ. Амстердам. Сінгапур. Джакарта. Джокджакарта. До болю знайомий маршрут. Таксівка. Рожево-цегляний будинок Майнеса. Все довкола нього в підозрілому порядку. Таки не збрехав – живе з бабою. Мені ніколи не вдавалося запам'ятати, коли полити які квіти і де протерти пилюку. Коли я тут швендяла, в нас були слуги. Майнес казав, що звільнив їх після мого від'їзду – однаково тут більше нікому розводити срачі.

Підходжу до дверей. Тихо. Серце зараз вискочить у рот і головне його вчасно ковтнути назад. Стукаю. Слухаю. Тихо. Чорними дверима пробігає напівпрозора ящірка. Більше мені не хочеться стукати. Я зітхаю, скидаю на землю наплічника, дістаю свою Естес, сідаю на бамбукову бамбетлю. Слава запопадливому Майнесу – завжди лишає крісло на веранді.

Минає година, дві, три. Починаю вже думати про таксі і готелик. Або й аеропорт. Але вже пізно, очі злипаються, індонезійською я розмовляю слабо, та й таксистів у цій глухомані бачили хіба що на картинках… слова в голові заплітаються, мням-ням… Коротше, мене вирубає. Сниться мені якесь озеро, мутний ставок, Аскольд, що хоче затягнути мене купатися, я противлюся йому, не встигаю на свій потяг. Вириваюся… Він поплескує мене по плечі й кличе на ім'я: «Ката. Ката!»

Перепливаю в іншу площину. Пика на наплічнику. Наплічник підозріло нічим не смердить. Видно, поклала шкарпетки десь глибоко вниз, думаю я. Хоча ні, знову думаю я, в мене ж не смердять шкарпетки. Вже й не знаю, чому. Все це я думаю дуже швидко, бо вже за мить бачу кілька недозрілих манґо на слабкому невисокому дереві. Відтак його від мене закриває чорна округла пляма, що мало-помалу перетворюється на лице. Жіноче лице з великими лискучими очима й великими лискучими зубами (очі чорні, зуби білі), а понад зубами рожевіє м'яско.

– Здрастуй, Сінто, – роздупляюсь я. Відтак стаю зовсім коректна:

– Хелло.

(Ну, нема в них свого власного неформального «Привіта». Знаю тільки, що селюки сказали би «Маrі, ‘bu [20] », а в місті вибрали би щось з-поміж «раgі», «sіаng», «sоrе» і «malam» [21] , залежно від частини доби. Я ж надто сонна, щоби в цьому розбиратися).

– Хай! – відповідає Сінта.

– Найс сюрпрайз… – долинає не надто щасливий голос Майнеса.