Чтение онлайн

Порівнюючи ці дві революції, ми далеко вище ставимо першу через те, що другу заслонив елемент волоцюг. Тут були особисті причини невдоволення, і трудно відносити наливайківську революцію до справжнього народного діла.

Після цих двох невдалих козацьких рухів ми не бачимо деякий час народних повстань; зате проявляється інший протест. Тепер уже осередком руху стає Запорожжя.

Але треба зробити деякі уваги про обставини, що сприяли появі протесту. Однією з обставин, що зробила великий вплив на народ, була церковна унія (1596 р.). Здавалося б, що це питання чисто богословське, але ж воно стало страшенно осоружним народові. Річ тут у тім, що до унії церква була строго соборна, вільна, не підлягала жодному авторитетові. На собори допускали не тільки депутатів від духовенства, а й світських людей. Всі духовні особи, починаючи від попів, що їх вибирали парафіяни, і до архієреїв і митрополита, що їх вибирали помі-ні собори, залежали від виборів. Таким робом, духовенство було справді представником інтересів громади. Тим часом церковна унія вводила авторитет папи, владу однієї особи замість соборної. Тепер ієрархію призначають уже, а не вибирають. Це йшло насупротив народних звичаїв. Оцю сторону унії дуже добре зрозуміло суспільство і через те так проти неї обурилося: унія зачепила громадський устрій церкви. Після Наливайка виринає уперше причина до релігійної суперечки, а також і причина до переважно економічного перелому, який пережила Україна з кінцем XVI і з початком XVII ст.

Після Люблінської унії на Україні з'явився вільний шлях на вивіз хліба в німецькі землі. Разом із тим хліб страшенно піднявся в ціні і явився найдорожчим із продуктів, якими торгувала Польська держава. Найціннішими землями являються тепер замість лісових чорноземні степи. Через те шляхта кидається випрошувати собі у короля права на українські землі і займає їх.

Наскільки мало знали про ці землі у Варшаві, наведемо такий приклад. У самому кінці XVI і на початку XVII ст. долежено на сеймі, що на Україні є дві багаті землі, що звуться грунтами: уманським і звенигородським. Сейм вирядив комісію на чолі з Калиновським, щоб зробити опис цих земель. Державні власті не знали українських земель і через те робили часто помилки. Шляхта ж хитрощами захоплювала ці землі. Так, той самий Калиновський поїхав на Україну і доложив сеймові, що ці землі на Україні мають усього сім миль навкруги, що вони ні до чого не придатні, і таким робом випросив їх для себе. Потім уже виявилося, що ця земля займала два повіти нинішньої Київської губернії. Оце саме, що шляхтичі забирали собі землі на Україні, є головним робом і причина нового ворогування між козаками і поляками. Незнані люди з'являлися на Україну з пергаментами, підписаними королем, і доказували, що то їх земля, а селянам пропонували ставати їх кріпаками. Це не могло не викликати протесту козаків: козаки зараз же вступаються за селян. Спочатку з'являються малі протести. Та з часами протести становляться більш інтенсивними і доходять нарешті, починаючи з часів Конашевича-Сагайдачного, до величезних розмірів. Це й головний мотив козацьких повстань.

ТРЕТЯ ГЛАВА

Причини невдоволення на Україні. Напади козаків на Туреччину. Військові конфедерації в Польщі. Участь Сагайдачного у московській війні. Турецька війна. Обновлення православної ієрархії на Україні. Хотинська баталія і смерть Конашевича. Жмайло.
– Куруківська умова (1625).

Із попередніх викладів ми бачили, що добутком Люблінської унії стала велика відміна внутрішніх відносин і краєвих розпорядків. Польща признавала тільки два стани людей: стан шляхетський, що мав за собою всі права, і стан простого народу, що жодних прав не мав, стан кріпацький. Тим часом на Україні був стан людей зовсім вільних, козацький стан, що виробив собі право свободи землі й оружної служби. Козацький стан був завжди солідарний із селянами, бо так само обстоював волю і вільну працю для кожної людини, право володіти землею, громадський виборний лад для всіх у суспільнім та церковнім житті. Коли заведено на Україні польське право, пани один перед другим займають землю, повертаючи народ у кріпацтво. Люди стали тоді шукати виходу в козаччині. Як паліатив, король Степан Баторій завів реєстровий лад, але Баторієва реформа, обмежуючи число козаків шістьма тисячами, затамувала решті людей шлях до волі і перш за все причинилася до того незадоволення, що викликало потім ряд кривавих протестів.

Крім того, Баторієвої реформи не ствердив закон, і козаки, таким робом, з'явилися таким станом, що не мав права існування у Польській державі.

Другою причиною незадоволення народних мас була церковна унія (1596 р.).] Для народу вона була ненависна не своїми догмами, бо народ не спиняється над міркуванням про богословські питання, не обрядами; український народ завжди відносився до них індиферентне. Вона була ненависна тим, що переміняла громадський устрій церкви на автократичний. Народ ненавидів, таким робом, унію за її ієрархічний абсолютизм та за те, що її примусово запроваджував у краї ворожий польсько-шляхетський елемент. Народ завжди тримався виборного права у церковнім устрою і в суспільнім житті. До тих часів цю ієрархію на Україні, від найвищої до найнижчої, настановляли після громадського вибору, В уніатській церкві навпаки: всі церковні посади обсаджувала вища церковна влада або папи.

Третя причина незадоволення була економічна. Після Люблінської унії відкрилися нові торговельні шляхи. Разом із ними змінилась і цінність продуктів. Такі продукти, які не залежали від хліборобства (шкури, мед, віск), перестали займати головне місце. Тепер хліб став на першому місці. Через те лісові землі втратили свою давнішу вартість, а більше стали цінуватись землі чорноземні, степові.

Після такої економічної переміни шляхта стала випрошувати собі у короля права на великі обшири степової землі, але ж вони були не пусті: там були вже козацькі селитьби. Спірним стало питання про те, до кого повинні належати ці землі. Козаки не мали документів на володіння землею, а володіли нею на правах давності. Таким робом, між ними і шляхтою мусив виникнути конфлікт із економічної причини. Другий привід до конфлікту виник із нового урядового устрою: разом із тим, як вільні люди стають кріпаками, за польським правом скасовується ціла громадська самоуправа. Пан, що володіє людьми, стає для них безпосередньо вищою урядовою інстанцією. Колишній виборний суд стає тепер становим, тобто шляхетським, хоч і виборним потроху, але все ж таки становим, бо на суддів вибирала шляхта людей свого ж таки стану, що судили на основі звичаїв та привілеїв польського права. Всі оці причини повинні були викликати конфлікт.

Коли в історії дошукуємося причини народного незадоволення, то не треба гадати, що всякі утиски зараз же викликають реакцію в народній масі. Такі реакції надзвичайно трудні, майже неможливі. Революційний рух зростає дуже повагом, бо кожна народна маса із самої своєї природи інертна, а то тим більше, наскільки вона менш зорганізована, менш розвинена та призвичаєна до політичного життя, наскільки природні інстинкти народу перейнялися принципами самосвідомості. Впервах народна маса терпить мовчки, вишукує способів, щоб уникнути біди, сподівається ліпших часів, але не організується до реального змагання. Маса шукає засобів улаштуватись із тим станом речей, що пригнічує її; як же не можна нічого зробити на місці, то й тоді вона не зразу береться до зброї. До повстання треба підготуватись, умовитись, треба, щоб усі порозумілися та погодились, треба ініціаторів, ватажків і т. ін. Тож, як несила удержатись на місці, народна маса волить перейти куди-інде, аби позбутися утисків і гніту. Таким робом, трапляються хвилини, коли народ роздратований, але не повстає. Він шукає нейтрального виходу: як дозволяє топографія, він кидається на еміграцію, шукає легкої путі, щоб таким утіканням запобігти своєму лиху. Еміграція стає дорогою до компромісу, паліативними заходами проти народного лиха.

Те саме сталося і в нас. На початку XVII ст., коли неможливо стало жити на старому місці із стародавніми умовами, більш енергійні люди з народної маси кинулися тікати на південь, де лежали ніким не заселені степи: теперішній Новоросійський край, Херсонська і Катеринославська губернії. Народ кидається туди, шукає там осель, де б уряд і шляхта не мали змоги орудувати ним. Хто селився тут, тим самим приставав до вільної запорозької громади.

Таким робом, стає зрозуміло, через що так швидко росте Запорожжя. Еріх Лясота, посол Рудольфа II, німецького цісаря {1594}, свідчить, що козаків було там шість тисяч, а вже на початку XVII ст. їх було більш ніж сорок тисяч. Запорожжя вабило до себе людей тим, що там можна було народові виявити свої давні вічеві інстинкти: тут усі були вільні, рівноправнії тут не було інших станів, крім козацького. Всі уряди, і духовні, і світські, займали виборні люди, і всі справи довершалися волею віча - козацької ради, або сільської громади. Таким чином, провадити ті національні принципи, яких не можна було виявити на Україні, для народу стало можливо тільки на Запорожжі. Але це моральне задоволення коштувало дуже дорого. Запорожжя лежало далеко на південь. Коли сама Україна не була забезпечена від ворожих нападів, то що ж сказати про Запорожжя? Неминуча потреба боронитися від таких нападів примушувала запорожців раз у раз чатувати. До того ж трудно було народові прохарчуватися на сухих, безводних степах, де неможливо було, та й небезпечно, займатися хліборобством. Треба було братися за промисли. Таким найзручнішим і найлегшим промислом являється під той час війна з турками та татарами. Це промисел хоч і небезпечний, але ж він давав спроможність прохарчуватись і добути засобів до життя.

Скоро побільшало людей на Запорожжі, зараз ми бачимо, що ватаги запорозьких козаків налітають чайками по Дніпрові на південь, на море, і грабують побережжя Чорного моря, переважно Криму, а навіть і Малої Азії. Ці походи спричиняли польському урядові трудні дипломатичні обставини, такі, що часом доводили до війни. Турецький уряд стояв за те, щоб козаки не грабували його границь, а що козаки жили в межах Польського королівства, то турки загрожували польському урядові війною, коли він не вдержить козаків від нападів.

Тим часом польський уряд не знав навіть, що то за Запорожжя, яка там земля, що там робиться. Це можна простежити на фактах. Року 1630-го князь Ярема Вишневецький пройшов із військом із своєї Вишневеччини на пороги до Кодака, побачив, що там діється, і повернув додому. Це уважалося в Польщі за надзвичайний подвиг, велике територіальне відкриття. Вся та виправа записана день по дневі учасником її, товаришем Вишневецького, офіцером Богуславом Мишкевичем.

На початку XVII ст. на чолі Запорожжя ми зустрічаємо чоловіка вельми талановитого, з великим ПОЛІТИЧНИМ хистом, - який був, здається, кошовим мало не двадцять літ. Чоловік цей Петро Конашевич-Сагайдачний, родом із Галичини, із Самбора, з околичної шляхти. Того часу, як і тепер, були цілі села, де сиділи вільні селяни, що вважали себе шляхтою, хоч і не користувалися жодними шляхетськими правами. Це так звана околична шляхта. Конашевич і належав до таких околичних шляхтичів, що за якусь там заслугу гуртом одержали шляхетські права. Конашевич - це по батькові, після номенклатури XVI і XVII ст., син Конона, а родова його назва Сагайдачний. Про молодість його ми мало знаємо - всього два-три факти. Як здається, він учився в Острозькій школі, в одній із найкращих православних шкіл того часу. Потім ми зустрічаємо його на службі в одного київського магната, Яна Аксака. Покинувши цю службу, через якийсь час він опинився на Запорожжі. Не можна напевне сказати, що примусило його піти на Запорожжя, але вже в перші часи свого перебування там він виявив велику політичну здібність. Добре розуміючи стан речей і потреби свого часу, він до того ж був чоловік великої ініціативи, талановитий полководець і добрий організатор. Ще не бувши гетьманом ані старшим на Запорожжі, Сагайдачний уславив себе цілим рядом добре обміркованих, удачних походів на Туреччину і Крим. Року 1616-го він рушив на чолі січового товариства чайками на море, узяв кріпості Варну, Синоп, нарешті пробрався у Крим і взяв Кафу (тепер Феодосія, місто на південнім березі Криму), здобувши собі тим широку славу та величезну популярність на Україні.

Значення цього факту для того часу легко зрозуміти, коли згадаємо, що в Кафі був найбільший торг невільниками на всю Туреччину. Пригадаємо собі долю тих бранців, що їх татари приводили з України. Повертаючи із кожного походу, татари в Перекопі ділять ясир, держать якийсь час невільників при собі, сподіваючись викупу. Нарешті всіх бранців, не викуплених та не потрібних для власного вжитку, татари звозили до Кафи. Сюди приїздили та скуповували їх купці зі всіх країн, де панувало невільництво. Тому в уяві українського народу Кафа була гірше смерті, і попасти на Кафський торг значило верх нещастя, значило на віки розлучитися зі своїм родом, стратити надію побачити рідний край. Звідсіля купці перевозили їх до Царгорода і знов перепродували. Люди молодші та дужчі йшли на галери, бо флот у ті часи при безвітрю йшов на веслах, а жінок, дітей і всіх, що були до галерної служби нездатні, розпродували. Сліди наших невільників ми зустрічаємо в найдальших країнах: в Алек-сандрії Єгипетській, в Італії, на островах Середземного моря, в Сардінії, Корсіці, на Ба-леарських островах і т. ін. В останні часи із архівів Західної Європи оголошено велику силу документів - листів, торговельних умов, розписок, процесів і т. ін., з яких знати, що українських бранців, а найпаче бранок розвожено з Кафського торгу по всьому побережжю Середземного моря і далі, як найдорожчих та найліпших невільників. Так, наприклад, ми маємо листа матері-волошки, що радить синові купувати русначку, бо вона і до любові і до розмови.

Таким робом, цілком зрозуміло, що той, хто здолав узяти Кафу, це гніздо невільників, повинен був придбати собі величезну славу і популярність на Україні.

Підпливши до Кафи на чайках, Сагайдачний взяв її приступом, спалив, зруйнував до решти і випустив на волю силу невільників, які ще більш розносили його славу по всій Україні. А тим часом оці походи ставили Конашевича у незручні відносини до польського уряду, який налягав на запорожців, щоб вони не ходили на Туреччину, як знати це з умови Конашевича із Жолкевським {1617}. Вплив Сагайдачного на Україні, спочатку вельми обмежений, незабаром збільшився зовсім випадково. Часті війни, які вела Польська держава зі своїми сусідами, вимагали великих видатків. Того часу війна завжди тяглася дуже довго (досить згадати тридцятилітню війну). Тож і перемагав той, хто міг довше сплачувати військові видатки. У Польській державі фінансовий стан був завжди якнайгірший через виключну податкову систему: велика більшість землі у Польщі належала польській шляхті, а шляхетський стан був вільний від усяких податків. Пан над своїми кріпаками мав майже монархічні права. Таким чином, два стани суспільності - шляхта і хлопи - не платять до скарбу ні безпосередніх, ні посередніх навіть податків. Лишається один стан міщанський, на який спадає весь податковий тягар. Уряд має право збирати податки або з міст, або з коронних земель-староств. Останній дохід був теж невеликий, бо король завжди роздавав усі ці землі шляхті за службу, беручи з неї тільки четвертину доходу. Торгове мито могло б хоч трохи збільшити державні фінанси, але й тут польське право стало на перешкоді. По Люблінській унії знесено «комори» між Україною, Литвою і Польщею. Лишилися тільки кордонні «комори», де товари оплачували самі купці. Але й тут кожний шляхтич мав право купувати закордонних товарів, скільки хотів, не оплачуючи їх податками.