Чтение онлайн

Але це повстання не могло, розуміється, знівечити усього польського війська. Відповідаючи на напад козаків, польський урядник Самуїл Лащ перерізав мешканців деяких міст (Лисянки, Димера та ін.). Війна почалася сама собою і з обох боків: і з боку народу, і з боку поляків. Григорій Чорний не міг устояти проти народного повстання. Полчани його арештували і видали Тарасові Трясилові. Військова рада засудила його на смерть, і його вбили. Польський гетьман Конецпольський покликав усі запасні війська, і почалася кампанія. Подробиці цієї кампанії до нас не дійшли: початок її відомий нам дуже добре, а на чому скінчилася вона, про те джерела мовчать. Бачимо тільки, що всі реєстрові козаки стоять за повстання і митрополит Йов Борецький благословить народ, а син митрополита служить сотником у війську. Кінчається повстання облогою козацького табору під Переяславом 1630 р. Облога скінчилася умовою, але на цей раз ініціатива умови, мабуть, вийшла від поляків: вони не могли забрати козацького табору. У польських мемуаристів є така замітка, що переяславська облога коштувала дорожче, ніж увесь прусський похід. Повідомляючи про похід на сеймі, Конецпольський нічогісінько не сказав про те, чим він скінчився. Очевидячки, поляки перші пішли на згоду. І справді, ми бачимо, що старе становище козаків не змінилося.

Що сталося із Трясилом, ми не знаємо. За два роки ми зустрічаємо вже другого гетьмана. При новому гетьмані козацькі справи поліпшали: реєстрових козаків при ньому було від З0 до 40 тисяч. Новий гетьман звався Іван Петражицький-Кулага. Про нього ми знаємо дуже мало. Не знаємо навіть про те, коли він почав і коли скінчив своє гетьманування. Ми зустрічаємо його тільки один раз, коли він показав себе чоловіком дуже патріотичним, саме року 1632-го, коли помер польський король Жигмонт III. Польський трон був виборний. Один сейм - елекційний, виборний, повинен був вибрати короля, а другий, коронаційний, його коронував, тобто робив із ним умови. Звичайно при виборі нового короля всі громадські стани подавали через своїх сеймових депутатів петиції, в яких виявляли свої бажання. Король звичайно приймав їх, обіцяв задовольнити, але не завжди додержував свого слова. Так було і тепер. До нового короля, бачимо ми, обертаються і козаки, і православне духовенство. На щастя, на короля вибрано чоловіка дуже гарного, сина Жигмонта III, Владислава IV. Це був один із найсвітліших польських королів. Він мав широкі політичні завдання і заходився спинити анархію польських магнатів. Розуміється, королівська влада була дуже обмежена, але Владислав зробив навіть більше, ніж мав спроможність зробити польський король. Першим його ділом було практичне переведення рівноправності православного духовенства. На чолі депутатів від православного духовенства стояв архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, один із видатніших людей в історії України з освіти і розуму. Він мав родинні зв'язки із вищою аристократією. Предок його був молдавським господарем, сестра була замужем за Михайлом Вишневецьким, а син її був той самий Ярема Вишневецький, про якого річ буде далі. Таким робом, Могила був споріднений із найвидатнішими шляхетськими родинами: із Збаразькими, Заславськими. Зв'язки з ними немало помогли йому, найбільше ж помогла освіта.

Він зумів пересвідчити короля в тому, що робити утиски православній церкві неполітично і небезпечно для самої Польської держави. Під впливом Петра Могили новий король видав документ-диплом, яким надавав свободу православ'ю. В цьому дипломі було сказано, що людей не будуть примушувати до унії, що польський уряд признає православного митрополита і шістьох єпископів (перемиський, львівський, луцький, володимирський, пінський, холмський) і що забезпечується вільний перехід із унії на православ'я і навпаки. Нарешті, признано свободу публічної відправи православних обрядів нарівні із католицькими. Цей диплом король видав Петрові Могилі, незважаючи на те, що в сенаті косо дивилися на це, і латинський архієпископ, який коронував короля, публічно у різких словах це йому висловив. Але диплом уже видано, і релігійна боротьба на якийсь час втихомирилася.

Трудніш було уладнати козацьку справу. Козаки прислали депутацію із вимогою одміни пунктів Куруківської умови: 1) щоб уряд не примушував повертати нереєстрових козаків у кріпацтво; 2) щоб реєстри скасовано; нарешті, 3) козаки вимагали голосу на сеймі нарівні із шляхтою. Цього король не ладен був зробити, але ж обіцяв обстоювати їх справу на сеймі, хоч зробити це не так легко було, бо сейм і слухати про це не хотів. Але, окрім Петра Могили, що мав родинні зв'язки із польською аристократією і через те мав деякий вплив на неї, крім доброї волі короля, була ще одна причина, що допомогла козакам у їх справі. Гетьман Іван Петражицький з козацькими військами зайняв пограничні воєводства (Волинське і Белзьке) і розквартирував козаків по маєтностях найважніших панів, які брали участь у сеймі і мали вплив на короля.

До нас дійшов допис князя Заславського: з нього знали, що Петражицький розіслав до всіх видатніших магнатів листи, в яких загрожував їм, що маєтки їх розграбує до краю, коли вони не подадуть свого голосу за православ'я. Та й пани самі по собі не дуже протестували проти диплому, виданого духовенству.

Після цього у козацькій історії наступає на два роки спокій. Але ж на третій рік знов виникає стара справа. На цей раз польське військове міністерство, себто коронний гетьман Конецпольський, приміркував новий спосіб змагатись із козаками. Конецпольський бачив, що повстання завжди організуються на Запорожжі, куди дістатись полякам було дуже трудно, бо небезпечно було їм заходити на далекі, безродні та й невідомі степи. Тоді Конецпольський починає міркувати, яким би чином наблизити польські потуги до Запорожжя. Задля того він приміркував збудувати коло Запорожжя фортецю, посадити там міцну залогу і звідтіль стежити за Запорожжям і емігрантами. Користуючись тим, що того часу на польській службі був французький інженер Гільйом де Боплан, Конецпольський виправив його у степи, де Боплан за короткий час збудував кріпость Кодак. Та це, замість того щоб утихомирити, обурило Запорожжя, викликало новий рух. Тоді саме запорозький кошовий Сулима без відома і проти волі уряду зробив напад на турків, подався на Чорне море і знівечив декілька міст: Кілію, Ізмаїл, Аккерман. Похід цей тягся доволі довго. Між початком і кінцем його Боплан устиг збудувати згадану вище фортецю. Сулима, повернувшись із походу і побачивши фортецю, зрозумів, яка небезпека для запорожців - мати в такому близькому сусідстві поляків, напав на неї, взяв її приступом і перебив залогу. Це було сигналом до війни. Але поляки скоро спинили це повстання, уживши хитрощів проти запорожців. Вони послали проти них два полки реєстрових козаків. Останні, удаючи з себе своїх, завели із Сулимою переговори, їх пущено до запорозького табору, але зараз же вони заарештували Сулиму і всю запорозьку старшину і видали її полякам. Поляки одправили всіх на сейм і там покарали.

Повстання таким робом спинено, але це діло нічого ще не вирішило. Уже років через півтора підіймається нове повстання Павлюка. Воно почалося, як і попередні, на Запорожжі. Запорожці приходять на Україну і там вибирають гетьмана. Гетьманувала тоді стара людина Томиленко. Як здається, він був більш прихильний до народного діла, ніж до уряду. Він нічого не чинить проти Павлюка, коли той прийшов із запорожцями на Україну, а нарешті і сам зрікається свого уряду і передає його Павлюкові. Польський уряд, довідавшись про те, що Томиленко вже не гетьманує, вибирає нового гетьмана Саву Кононовича, переяславського полковника. Але ж недовго довелося йому гетьманувати. Переяславці самі напали на нього і доставили Павлюкові, а той скарав його на горло за зраду. Боротьба була нещаслива. Ще не весь народ був настільки підготований утисками, щоб пристати до повстання; народна маса лишалася ще спокійною. Павлюкові спочатку щастило. Він іде уверх по Дніпру до Канева; але ж під селом Кумейками, у південній частині нинішньої Київської губернії, його настигла велика польська кавалерія, заатакувала і примусила відступити до Дніпра. Тут, біля міста Боровиці, він мусив піддатись, і його покарано на смерть, хоч Кисіль і обіцяв йому амністію. Павлюк - це прибране його ймення. Повне його прізвище Павло Михнович Бут.

Разом із утихомиренням' повстання Павлюка починається реакція проти козаків. Уряд починає викидати із реєстрів усіх повстанців: виникає цілковита переміна козацьких реєстрів. Маєтки всіх реєстрових, що їх убито під час повстання, конфісковано, а сім'ї їх розігнано. Козаки втратили право вибору старшин вище сотника; усю старшину призначав тепер сам уряд. Уряд гадає, що спроможеться поставити старшиною реєстрових козаків людей певних, на яких завжди можна буде покластися, але він дуже помилився у цьому.

Уже за рік (1638) починається нове повстання, і до нього пристають тепер і селянські маси. Козаки зрозуміли, що без простого народу вони не можуть нічого зробити, і через те підіймають повстання тепер не за права свого тільки стану, а за права свого народу. Здається, що це повстання могло б мати успіх, але вибрали на гетьмана чоловіка слабкої волі, не здатного до військової справи. Це був Яцько Острянин. Прозвали його через те, що він був родом із міста Остра, нинішньої Чернігівської губернії. До Острянина пристає вже стільки потуги, скільки досі не було ні в одного із гетьманів, але він не тямив, як їх спожити. Він обирає за фронтову лінію річку Сулу, ходить уверх і вниз по берегу, боїться перейти через неї, марнує таким чином зручний час і дає полякам змогу зібрати своє військо. Коли прибули нові польські війська, Острянин став відступати, і поляки обложили його в окопі Предковічнім, біля устя Сули, в урочищі Стариця,

Козаки побачили тоді невдатність Острянина і, скинувши його з гетьманування, вибрали гетьманом Дмитра Гуню, але вже було пізно: тільки й всього, що Гуня, чоловік дуже талановитий, встиг затягти облогу на довгий час. Коли Острянина скинули з гетьманування, він, підбивши ватагу козаків біля тисячі, перейшов на Слобідську Україну, що належала до Московської держави. Там він осадив місто Чугуїв. Після того ми зустрічаємо його там упродовж декількох років. Це була перша колонізація Слобідської України з Дніпровської.

Гуня неспроможний був видержати облогу до кінця, бо у козаків бракувало припасів: так само, як і Острянин, він укупі з Филоненком й іншою старшиною пробився крізь ряди ворогів і втік на Запорожжя. А козаки, що лишилися під Старицею, мусили поквитувати повстання. Конецпольський доручив розплату Миколі Потоцькому. Ця безпорадна людина думала, що можна жорстокими карами викоріняти всяку ворохобню. Він зараз же звелів зібратися раді в урочищі Маслів Став, щоб об'явити урядові постанови, а сам зайнявся репресіями: силу людей покарано на горло. Потім об'явлено волю уряду: усі вольності козацькі скасовано. Сім'ї козаків, що загинули під час останнього повстання, повернено в кріпацтво. Реєстр зменшено до 1200 чоловік. У Козаків віднято право вибирати старшину вище сотника. Полковників і старшину назначав тепер уряд із шляхтичів. Здавалося, що козацьку силу і автономію зовсім зломлено. І справді, після цього минає десять літ, коли все замовкло. Від бунту Острянина до повстання Хмельницького (1638-1648) проходить нещасний період, коли уряд уживає всяких засобів, щоб спекатися небезпеки з боку козаків. Уряд вибирає із козаків цілу групу людей, що слухалися його у всьому. На козацьку старшину призначає найчастіше чужинців, що ніяк не були зв'язані ані з народом, ані з краєм.

П'ЯТА ГЛАВА

Характеристика української шляхти XVII ст. Становище українського народу перед повстанням Хмельницького. Гетьман Богдан Хмельницький. Жовті Води, Корсунь, постій під Білою Церквою, універсали Хмельницького.

Ми спинилися на тому, як 1638 року повстання Острянина задавлено і польський уряд мав спромогу по всій своїй волі завести на Україні лад, який тільки хотів. Багацько сил спожив народ під час повстання Острянина, і через те після того не можна вже було йому спромогтися на другу таку фактичну реакцію. І справді, за 1638 роком ми маємо таких десять літ, коли в народі жодного руху нема. Впродовж цього десятиліття ми бачимо, що польський ідеал проявляється у всій своїй силі і після нього складається увесь побут краю. Нарешті і боротьба приймає тепер інший характер: вона стає не тільки становою, а й національною, через те що виявляються в ній ідеали обох народів, цілком ворожі один одному. Після інстинктів одної нації докоче треба було і привілейованого стану, між тим як інстинкти другої вимагали повної рівноправності всіх членів суспільності. Досі боротьба була станова. Шляхетський стан силкувався взяти верх і підгорнути під себе всі інші стани. Український народ не хотів коритися такому ладові і, позбуваючись землі, все ж таки змагався зберегти хоч особисту волю. Тепер шляхетський стан привілейований одержав усю ту владу, якої добувається: він заволодів тепер усіма землями в краю, і права його на землі не знаходили тепер жодного протесту. Опріч того, минаючи невеличке число реєстрових козаків, усіх останніх підвернуто на кріпаків. Таким робом, що раніш було pium desiderium, те зробилося тепер фактом.