Чтение онлайн

Гад дуже здивувався, що промахнувся. Він не звик до такої поведінки жертви. Гад повів головою, підняв хобот до неба, затупотів тонкими непевними ногами — він обурився.

Казик навіть усміхнувся, коли побачив, як гад затулив отвори мембранами і почав роздуватися, пухнути, тужитися, потім знову відкрив мембрани, але замість пружних струменів з отворів вилилися тільки дві жалюгідні цівочки. Гад сів на задні лапи напевно, зібрався чекати і думати, якщо у нього, звичайно, було чим думати. Казику потрібно було вирішити проблему, як врятуватися з пастки.

Затверділий клей стис ноги. Вже було зрозуміло — чоботи пропали. Казик почав витягати ноги з чобіт. Тепер потрібно було стрибнути ліворуч, метрів на півтора, намагаючись не доторкнутися голими ступнями до клею. Оглядаючи Казика, гад розхвилювався. Він помацав кігтем передньої лапи клей і, зрозумівши, що він ще не засох, і жертву голими лапами не візьмеш, відійшов поволі та невпевнено тупцюючи навколо пастки, відшукуючи місце, звідки можна дотягнутися до Казика хоботом.

Казик стрибнув подалі від гада, так, щоби впасти на руки і підтягнути до себе ноги. Стрибок майже вдався, але права нога голою п’ятою потрапила на краєчок клеєного озера, і ногу гостро обпекло. Намагаючись відірвати ногу, Казик закричав так, що чути було, напевно, в селищі. Гад, зрозумівши, що муха, нарешті, попалася, швиденько поспішив до Казика.

Вигнувшись, Казик витягнув ніж і хотів було метнути його в гада, але зрозумів, що основне зараз — звільнити ногу, бо невідомо, чи допоможе ніж подолати цю тварюку.

Казик швидкими рухами намагався зрізати шар клею, але ніж тільки ковзав слизькою поверхнею. І тоді, відчуваючи, як тягнеться до нього хобот гада, Казик полоснув себе по ступні, промахнувся і підняв ніж, щоби поцілити в хобот, який вже дотягнувся до нього, обдавши холодним кислим смородом.

У цю мить Дік вистрілив у гада з бластера.

Дік не чув свисту, але почув крик про допомогу і, коли прибіг, злякався за Казика. Він стріляв, доки гад не перетворився на чорну тушу. Його ноги розсипалися, як гілки після бурі. Пахло озоном.

Казик здивовано подивився на купку попелу і сказав:

— Навіщо ж так? Пістолета шкода.

Він ніколи ще не бачив дії бластера, але знав, що заряди слід берегти.

— Дурню! — сказав Дік. — Він би тебе висмоктав. Хто лісом ходить, задерши носа? В Індію зібрався?

Казик промовчав. Йому вдалося відірвати ступню від клею. Текла кров. Він поліз у торбину за бальзамом. Потім сказав:

— Чобіт шкода.

Ногу натерли бальзамом і перев’язали, і Казик доїхав до селища на плечах Діка. Дікові було важко. Він тягнув ще й мішок з міхурами мустангів, але Дік був сильний, і всі про це знали. Тому він терпів. Казик теж мовчав, хоч нога боліла, і потім, в селищі, він два тижні стрибав на одній нозі.

Пригода з Казиком стала причиною важливих подій. Першим поштовхом до них стали слова Казика. Він тоді сидів на ліжку і дивився, як його прийомна мати шиє йому чоботи. Ще вранці Вайткус приніс крій — він вирізав заготовки з риб’ячої шкіри, і тітка Луїза зшивала їх. Праця була первісною, хоча Мар’яна принесла з “Полюса” справжні голки. Ниток вона там не знайшла. Тому в селищі, як і раніше, використовували стеблини водоростей, вони були досить товстими, і їх весь час доводилося зв’язувати. Вони були занадто короткі. Луїза, як завжди, бурчала, бо ненавиділа шити. На шиття в селищі витрачали занадто багато часу. Казик подивився на неї, а потім сказав:

— Коли видужаю, піду в ліс і притягну цього гада.

— Якого гада? Навіщо? — не зрозуміла Луїза.

— Щоби шити.

— А чому твій гад має шити?

— Ти не розумієш, — пояснював Казик. — Він не буде шити, він буде клеїти.

Луїза не звернула уваги на слова Казика, але він був людиною наполегливою. Як тільки він піднявся з ліжка, одразу ж підійшов до Старого і попросив у нього зайву сітку. Старий ловив сітками рибу в озерцях за болотами, сітки часто дерлися, і Старий, який плів сітки сотнями, вибрав найміцнішу, найбільшу і навіть згодився брати участь у полюванні на гада.

Ще в похід пішли Фуміко, зведена сестра Казика, і старший з дітей Вайткуса, добряк Петрас. Ну і, звичайно, Дік.

Три дні вони мандрували чагарниками, доки не відшукали гада, котрий плює клеєм. Дік роздражнив його, і гад виплюнув увесь запас клею. Потім накрити його сіткою і дотягнути до селища було заввиграшки. Головне — не обламати йому ніг.

Гадові зробили клітку, годували його хробаками і равликами. Він добре почувався, обмотав клітку зсередини павутиною і вважав її своїм помешканням. Він був тупим і повільним, ну а щодо зовнішності — в селищі звикли і до страшніших.

Гада назвали Чистоплюєм. Можна було, звичайно, назвати Чистоплюя крабом чи павуком, але ці імена вже дісталися іншим істотам.

Старий давно зауважив, що поступово земна мова змінюється, пристосовується до нової дійсності. Словниковий запас дітей збагачувався лише через мовлення жменьки дорослих. Решта цієї планети просто мовчали. Тому мова неминуче збіднювалася, незважаючи на те, що Старий у школі примушував учнів вивчати вірші напам’ять, які він пам’ятав, а якщо не пам’ятав, то кликав інших дорослих, і вони згадували тексти разом.

“Добре дитині на Землі, — казав Старий. — Батьки тільки нарікають — скільки зайвих слів він нахапався в школі чи на вулиці, дивлячись телевізор або мандруючи. Бо ж земна дитина — щаслива людина. У неї надмір інформації, яка ллється на неї зі всіх боків. І уся вона вбрана в слова. А що в нас? Жменька дорослих, які обходяться тисячею слів”.

Олег не погоджувався зі Старим. Він вважав, що мова нового покоління не так вже й біднішає. Просто вона змінюється. Тому що діти часто мусять знаходити слова для явищ і речей, які невідомі чи нецікаві дорослим. Їм доводиться не тільки самотужки придумувати слова, але й вкладати у старі новий зміст. Якось Олег чув через перегородку, як шестирічний Нік Вайткус виправдовувався перед Старим, що запізнився на урок:

— Я три ягідинки прийняв на ложку, — сказав він, — на ніготь глибше за Арніка.

— Йди, сідай, — промовив Старий, зробивши вигляд, ніби зрозумів. Але не зрозумів. А для Олега ця фраза була наповнена змістом. Її не потрібно було розшифровувати, достатньо зануритися у світ хлопчаків селища, про який Старий, щоб він не казав, мав лише приблизне уявлення.

А справа була така: якось минулого літа на яблуні, що виросли біля паркану, напали “ягідки”. Це були ліниві червоні мушки, які висіли на гілках і повільно вгризалися в кору. Вайткус намагався знищити їх, поливав яблуні розчином, схожим на вапно, навіть розбавленим шакалячою отрутою, однак, нічого не допомагало — вони були живучі та вперті. А потім, одного чудового дня, ягідки зникли. Дорослі нічого не помітили, а Вайткус полегшено зітхнув — великі солодкі плоди дерев були джерелом вітамінів узимку. Та хлопчаки знали, що ягідки нікуди не зникли, а перетворилися на гострі блакитні шпичачки, які закопалися у землю біля паркану, щоб перечекати зиму. Діти називали ці шпичаки ягідниками, а дорослі ніякого генетичного зв’язку між “ягодами” і “ягі-динками” не бачили. Ці шпичаки мали дивну здатність. Якщо хтось з живих істот проходив біля паркану, шпичаки вистрибували із землі, намагаючись залізти в шкіру, аби залишити в ній мікроскопічне зернятко. Воно розчинялося в людській крові та не було шкідливе. Але було боляче. Хлопчики вигадали гру. Вони знімали сандалі, підошви яких Сергіїв робив з твердої кори лісових кокосів, і які на дитячій мові називалися “ложками”, і дратували ними шпичаків. Ті кидалися на теплі підошви і встромлялися в них. Вигравав той, хто набирав найбільше шпичаків і чиї шпичаки встромлялися у підошву найглибше. Гра була захопливою, але небезпечною, бо шпичак міг поранити руку. Отож, загадкова фраза Ніка означала лише те, що він грав з Арнісом, підставляючи підошву, і переміг.

...Ім’я Чистоплюй придумала Ірина, мати Олега, і його відразу усі прийняли. Тільки з однією поправкою. Клей Чистоплюя дорослі називали, як і належить, клеєм, а діти, зрозуміло, плюєм.

Поява Чистоплюя насправді полегшила життя кравців. Особливо після двох винаходів Вайткуса. Він виявив, що клей Чистоплюя твердне повільніше, якщо його змішати зі слиною, яка виділялася з хобота. А Сергіїв здогадався, як можна із сухого клею виточувати на токарному станку тарілки та горнятка. Коли ж змішати клей з фарбою, яку можна добути з кольорових глин біля болота, то посуд стає різнокольоровим і дуже гарним.