Чтение онлайн

— Одружитися, — сказала мати.

Олег засміявся і запитав:

— Чи не з Ліз?

— Життя триває, — сказала мати. — Навіть у такій дикій ситуації. Дивися, втратиш дівчину. Піде вона до Діка.

— Вважай, йому пощастило, — відповів Олег.

— У тебе немає вибору.

— Я полечу на Землю і там вирішу всі свої проблеми.

— Дурень, — сказала мати спересердя. — Закінчиться тим, що закохаєшся у здихлю.

— Мар’яна хоча б не дурепа. — Олег відвернувся до стіни.

***

Весна прийшла рання і тепла. Сергіїв, який відповідав не тільки за календар, але й погоду, казав, що і літо, за його підрахунками, має бути теплим.

Спочатку дощі змили рештки снігу, тільки глибоко в лісі він ще тримався деякий час, потім дощі порідшали, і вдень повітря прогрівалося крізь хмари настільки, що дітлашня скинула хутряні сорочки і вибігала голими по пояс на вулицю. Сонце піднімалося вже так високо, що його можна було вирізнити непевною, але яскравою плямою, крізь одвічні хмари. Коза пережила черговий медовий місяць, і тепер заспокоїлася, паслася за частоколом і чекала приплоду.

З півдня повернулися шакали, які відкочували туди за звіриною. Перші птахи опустилися на загорожі, гучно б’ючи перетинчастими крилами. З’явився гнус, і коли дітлахи та жінки на чолі з Вайткусом працювали на городі, доводилося запалювати димні вогнища. Одного із близнюків Старого вкусила снігова блоха, і він прикусив собі до крові язик.

Літо ще тільки починалося, але Олег все більше відчував внутрішню тривогу, нетерплячку і навіть страх, що часу залишилося обмаль. Він нічого не встигне. Найголовніше, не встигне вивчити все, що потрібно, щоби прийти на корабель і відремонтувати зв’язок. Тепер його часто звільняли від спільних справ — він зовсім перестав ходити, на полювання і його не кликали працювати в поле. Навіть у майстерні Сергіїв наказував йому не плутатися під ногами. А вечорами суворо допитувався, що він вивчив, дізнався, зрозумів. До того ж Олег бачив і роздратування Сергіїва, спричинене тим, що сам Сергіїв далеко не все розумів.

А попри те куля, непомітно долаючи опозицію, перетворювалася в об’єктивну реальність. Коли минулися дощі, а Чистоплюй, якого Казик із Фуміко вдосталь годували хробаками, почав плюватися так злісно, що навколо його клітки утворилось скляне озеро, під навісом між майстернею і яблунями Олег з Мар’яною почали кроїти і клеїти з міхурів кулю. Спочатку вони з Сергіївим намалювали на землі викрійку кулі, схожу на квітку, з гострими пелюстками, і вона була настільки великою, що Фуміко заледве докидала камінець від краю до краю. Сто двадцять кроків. Потім Мар’яна з Олегом почали склеювати сегменти кулі — пелюстки. Міхурів, яких здавалося там багато, одразу ж не вистачило. Казику з Діком довелося знову полювати на мустангів.

Ставлення селища до кулі поступово змінилося — мабуть, звикли. Навіть мама перестала кричати. Ліз приходила кілька разів клеїти та вирізати міхурі. А потім разом з Христиною, яка раптом виявила талант до плетення сіток, вона крутила мотузки. Вайткуси робили кошик — його плели з тонких гілок.

Але все ж таки настільки серйозно, як Олег, до кулі ніхто не ставився. Навіть Мар’яна. Залишався, щоправда, Казик, але він був ще хлопчаком, диким дитям, який у глибині душі вірив, що на кулі вони врешті-решт прилетять в Індію. Не раз бувало, що коли у селищі всі ще спали і чорне холодне небо ледь починало сіріти, Олег вилазив тихенько на холод, гнаний наростаючим нетерпінням, і йшов до розкладених на землі блискучих пелюсток. Казик з’являвся поруч нечутною тінню, таким собі лісовим Мауглі. Він біг до клітки, щоб розбудити Чистоплюя, і мовчки допомагав Олегу.

Потім потрібно було склеювати пелюстки по краях, щоби вийшла куля, тобто груша, витягнута донизу. Як не старайся, клей потрапляв на руки, пальці скляніли і німіли. Вранці треба було остерігатися колючих кульок перекотиполя, які піднімалися в повітря і летіли на пошуки ведмедя, аби прорости у ньому новими паростками.

Нарешті, куля була склеєна.

Потім була готова сітка. І навіть канат з якорем, щоби чіплятися за землю. І пристрій для нагнітання гарячого повітря Сергіїв закінчив своєчасно, і палива заготовили цілий дерев’яний бак. І кошик був готовий, міцний надійний кошик. Можна було збирати кулю.

Старий вимагав, щоби спочатку кулю запустили без людини. Нехай повисить, якщо підніметься, і опуститься назад. Але Олег був проти, і його підтримав Сергіїв. Бо ж випробовувати потрібно було не тільки кулю, а й пальник, треба було перевірити, чи куля керована.

— Канат зробіть коротшим, — сказала мати.

Олег тільки посміхнувся. Канат плели Ліз з Христиною. Він також їм допомагав, хоча часу для цього зовсім не було. Олег розумів, що Ліз робить це виключно для нього. Він два рази вечорами приходив в хатину, де жили Ліз з Христиною, слухав Христину, яка завжди скаржилася і чекала смерті. І вони плели разом цей безкінечний канат. Олегу можна було і не приходити — який з нього плетун, — Ліз дивилася на нього, відволікалася і намагалася знайти причину, щоби торкнутися його рукою. Олег терпів, терпів, слухав пустопорожні слова, намагався думати про інше, а потім все ж не витримував і втікав в майстерню або до себе додому.

Олег знав, що першим на кулі підніметься він, і ніхто цьому не заперечував — куля була його дітищем, без його наполегливості нічого би не вийшло. Казик останніми днями мовчки ходив за Олегом і ніяк не міг примиритися з думкою, що його власна мандрівка відкладається. Він сподівався на диво, яке допоможе йому здійснити першу подорож. Олег був непохитний. Тут було вперте переконання, що кулю задумав і зробив, в першу чергу, саме він, Олег, хоча ніхто і не вірив, а тому перший політ належить тільки йому і більше нікому.

Напевно, хтось і здогадувався про думки Олега, але вголос не казав.

Тільки Старий сказав. Вранці, коли мала піднятися куля.

Відчуваєш себе Наполеоном? — запитав Старий.

— Чому? — здивувався Олег. — Ніколи не бачив Наполеона. Навіть на картинці. І не знаю, що він зробив.

— Знаєш, — заперечив Старий, милуючись Олегом.

Олег підріс за зиму, плечі стали ширшими, волосся потемніло, але зберегло легку пишність. Хотілося запустити п’ятірню і покуйовдити.

Обличчя змінилося, втратило хлопчачу лагідність. Це було розумне обличчя. Можливо, недостатньо сильне, але в округлому підборідді і гострих скронях була внутрішня сила та впертість. Приємне лице.

— Ну добре, знаю, — усміхнувся Олег. — Завоював пів-Європи.

Він одягнув чоботи і перевірив, чи надійно вони прилягають до

штанів. Вайткус казав, що там, нагорі, буде холодно. Як в горах.

— Хіба цього недостатньо? — запитав Старий.

Прибігли близнюки, вихованці Старого, істоти безтурботні, схильні до вибухів сміху і необдуманих бешкетів. Вони, як і все селище, відчували, що сьогодні особливий, урочистий день, справжнє свято. І Олег, звичайний собі Олег, який живе за стінкою і у якого зла мати, сьогодні полетить в небо.

— Все це надто просто, — сказав Олег. — Наче математична формула. Олександр Македонський завоював півсвіту. Наполеон завоював половину Європи. Гітлер намагався завоювати всю Європу. Юлій Цезар також завоював. Здається, Єгипет. Усіх цих людей немає. Для мене навіть понять за ними немає, змісту немає. Ви їх бачите інакше. Бачили їхні портрети, читали про них книги. Для вас вони унікальні особи, а як для мене — звичайні. Я навіть Європи не бачив.

— Ну, звичайними їх назвати не можна, — заперечив Старий. — Саме незвичність і притягує до них людську пам’ять. Добра чи зла, але незвичайність.