Чтение онлайн

— У сні забудеш і роздряпаєш.

Дощ пішов сильніше, волосся прилипло до голови і краплі зривалися з вій, заважали дивитися, але щокам було приємно від холодної води. Мар’яна подумала, що Діка треба підстригти, бо волосся аж на плечах, заважає. Погано, що він живе самотою. Відтоді, як його батько помер, так і живе. Звик уже.

— Ти щось відчуваєш? — запитала Мар’яна, бо Дік пішов швидше.

— Так, — сказав він, — звірі. Напевно, шакали. Зграя.

Вони побігли, але в лісі важко швидко бігти. Ті, хто біжать не оглядаючись, потрапляють на обід ліані чи дубу. Гриби билися у мішку, але Мар’яна не хотіла їх викидати. Вже скоро буде просіка, а потім селище. Там, біля частоколу, хтось обов’язково чергує. Вона побачила, як Дік дістав із-за пояса ніж і перехопив зручніше арбалет. Вона також вихопила ніж. Але її ніж вузький, тонкий, він годиться, щоби різати ліани чи відкопувати гриби. А якщо тебе наздоганяє, зграя шакалів, то такий ніж не допоможе, краще взяти палицю.

***

Олег доїв суп, поставив каструлю з гущею трохи вище, на полицю. Учні простукотіли босими п’ятами по глиняній підлозі, і через бійницю у стіні Олег бачив, як вони, вистрибуючи з дверей, цибали у величезну калюжу, яка назбиралася за останні дні. Бризки в усі боки! Потім хтось з них вигукнув: “Хробак!” І вони гуртом ловили хробака, а його рожевий хвіст висунувся з води і бив учнів по ногах. Руда Рут, дочка Томаса, заверещала: напевно, хробак обпік її голу руку пекучим присоском; мати дівчинки виткнулася з вікна будинку навпроти і крикнула:

— Чи ви подуріли?! Хто ж лізе у воду! Так без рук можна залишитися! Негайно додому!

Але учні постановили собі витягти хробака назовні, і Олег знав чому. Тоді хробак міняє колір, стає то червоним, то синім, це дуже цікаво, тільки цікаво їм, а не матерям, які панічно бояться хробаків.

Лінда, дружина Томаса, стояла побіля калюжі і кликала доньку, а Олег, випереджуючи питання матері, сказав:

— Зараз прийду.

А сам вийшов на вулицю і поглянув у її кінець, на ворота частоколу, біля яких стояв Томас з арбалетом у руці. Томас був напружений. “Недобре, — сказав собі Олег. — Недобре, я ж так і думав. Дік її завів кудись далеко, і там щось трапилося. Дік не думає, що вона зовсім інша, не така, як він, і її треба берегти”.

Хлопці витягали хробака, він став уже майже чорним, ніяк не здавався у полон. А руду Рут теж полонили, і Лінда тягнула її додому. Олег побіг до частоколу і по дорозі згадав, що не взяв арбалета і тому користі від нього ніякої.

— Що? — спитав він у Томаса.

Той, не обертаючись, відповів:

— Здається, шакали знову тиняються. Зграя.

— Та сама, що й уночі?

— Не знаю. Раніше вони вдень не виходили. А ти Мар’яну чекаєш?

— Вона з Діком пішла збирати гриби.

— Я знаю, я їх сам випускав. Та ти не хвилюйся. Якщо з Діком, то нічого не станеться. Він вроджений мисливець.

Олег кивнув. У цих словах була образа, хоча Томас не хотів ображати Олега. Просто так вже склалося, що Дік більш надійніший, Дік справжній мисливець, а він, Олег, не зовсім мисливець. Ніби бути мисливцем — найбільше досягнення людства.

— Я, звичайно, розумію, — посміхнувся раптом Томас. Він опустив арбалет і притулився спиною до стовпа частоколу. — Але це питання пріоритету. У невеликому товаристві, скажімо, схожому на наше, здатність, наприклад, до математики, відступає на крок за шкалою цінностей порівняно з умінням вбити ведмедя, що несправедливо, але зрозуміло.

Посмішка у Томаса була ввічлива, довгі губи вигиналися у кутиках вуст, ніби їм не вистарчало місця на обличчі. Лице було темним, усе у глибоких зморшках, а очі ще темніші. І білки жовті. У Томаса хвора печінка. Можливо, через цю хворобу він зовсім облисів і часто кашляв. Але Томас був витривалим і найкраще за всіх знав дорогу до перевалу.

Томас підняв арбалет і, не прицілюючись, випустив стрілу. Олег кинув погляд туди, куди, вереснувши, метнулася стріла. Шакал не встиг зреагувати. Він випав з кущів, ніби кущі тримали його, а тепер відпустили. Він упав на траву і, смикнувшись, затих.

— Постріл майстра, — сказав Олег.

— Дякую. Треба відтягти, поки вороння не налетіло.

— Я притягну, — запропонував Олег.

— Ні, — заперечив Томас, — він не один. Краще збігай за своїм арбалетом. Якщо наші повертатимуться, їм доведеться йти через зграю. Скільки шакалів у зграї?

— Я шість штук вночі нарахував, — відповів Олег.

Чорна пащека шакала була роззявлена, біла шерсть стирчала голками.

Олег уже повернувся, щоб бігти за арбалетом, але його зупинив посвист Томаса. Посвист гучний, чутно у кожному кутку селища.

Зупинитися? Ні, краще за арбалетом! Це одна хвилина.

— Що там? — Мати стояла в дверях.

Він відштовхнув її, схопив зі стіни арбалет, ледь не вирвавши гак. Де стріли? Під столом? Близнюки, чи що, вкрали?

— Стріли за пічкою, — сказала мати. — Що трапилося? Щось з Мар’яною?

Старий вибіг з пікою. Бо ж як стрілятимеш з арбалета однією рукою? Олег обігнав Старого, і, не зупиняючись, почав витягати з сагайдака стрілу, хоча на ходу цього робити не вартувало. Усі малюки селища летіли до частоколу.

— Назад! — грізно вигукнув Олег, але його ніхто не послухався.

Поруч з Томасом вже стояв Сергіїв, тримаючи в руці великий лук. Чоловіки напружено наслухали. Сергіїв підняв руку без двох пальців, наказавши тим, хто підбігав ззаду, завмерти.

І тоді з рівної сірої стіни лісу долинув крик. Людський крик. Крик був далекий, короткий, він урвався — і запала мертва тиша, оскільки усі мешканці у селищі боялася навіть дихнути. Навіть немовлята в колисках замовкли. І Олег уявив, ні, навіть побачив, як там, за стіною дощу і білявих стовбурів, у лісі, що жив, дихав і рухався, притиснувшись спиною до теплої кори, стоїть Мар’яна, а Дік, упавши на коліно, — кров бризкає з пошматованої шакалом руки, — намагається перехопити піку.

— Старий! — крикнув Томас. — Борисе! Залишайся біля частоколу. Олеже, біжи за нами.

У лісі їх наздогнала тітка Луїза зі своїм знаменитим тесаком, яким вона минулого року відігнала ведмедя. У другій руці вона тримала головешку. Тітка Луїза була великою, товстою і страшною жінкою — короткі сиві пасма у всі боки, балахон надувся дзвоном. Навіть дерева боязко втягували гілки і скручували листя, тому що тітка Луїза була схожою на злого демона, який взимку рикає в ущелині. І коли тітка Луїза зіткнулася з ліаною-хижаком, та не схопила жертву, а заховалася за стовбур, наче ляклива змія.

Томас так несподівано зупинився, що Сергіїв ледве не налетів на нього, і, засунувши два пальці в рота, засвистів. Ніхто в селищі не вмів так оглушливо свистіти.

Коли свист затих, Олег відчув, як зачаївся, злякався ліс людського гамору, людської тривоги та гніву. Тільки чути було, як важко дихає дебела тітка Луїза.

— Сюди! — закричала Мар’яна.

Голос її пролунав зовсім близько. Вона навіть не крикнула, вона покликала, немов з іншого боку селища. І потім, коли вони побігли знову, Олег почув голос Діка, вірніше ревіння, схоже на звірине, і скажене ухкання шакала.