Чтение онлайн

— Це я не від доброго життя розпухла, — сказала тітка Луїза, неозираючись. У дверях вона зупинилась і нагадала Олегу: — Ти після всього пережитого забув зайти до Христини. Вони тебе чекають. Негарно.

Звичайно. Як негарно! Він мав би зайти ще годину тому.

Олег рвучко звівся.

— Я зараз.

— Та пусте. Я так, для дисципліни, — сказала тітка Луїза. — Я сама загляну. Своїх сиріт нагодую і зайду.

— Не треба.

Олег вискочив на вулицю за тіткою Луїзою. І раптом згадав, що забув подякувати Еглі за окріп із цукром; стало ніяково.

Вони пішли поруч, йти було недалеко. Усе селище, при потребі, можна було оббігти за п’ять хвилин, по периметру частоколу.

Будиночки зі скісними зігнилими дахами густо тулилися один до одного уздовж тісної вулиці, яка розрізала селище навпіл: від воріт у частоколі до загального сараю і складу. Покриті пласкими довгими рожевими листками водяних тюльпанів дахи виблискували під дощем, відображаючи вічно сіре, вічно захмарене небо. Чотири будиночки ліворуч, шість будинків праворуч. Щоправда, три — порожні. Це після торішньої епідемії.

Дім Христини передостанній, за ним тільки дім Діка. Тітка Луїза мешкала навпроти.

— Не страшно йти з селища? — запитала тітка Луїза.

— Треба, — відповів Олег.

— Слово не підлітка, а мужчини. — Тітка Луїза чомусь усміхнулася.

— А Сергіїв Мар’яну відпустить? — запитав Олег.

— Піде твоя Мар’яна, піде.

— Нічого з нами не трапиться, — заспокоїв Олег. — Нас буде четверо. Усі озброєні. Не вперше в лісі.

— У лісі не вперше, — погодилася тітка Луїза, — але в горах усе інакше.

Вони зупинилися на дорозі поміж будинками Христини і Луїзи. Двері до тітки Луїзи були привідчинені, там блищали очі — приймак Казик чекав тітку.

— У горах страшно, — додала тітка. — Я на все життя запам’ятала, як ми йшли горами. Люди на очах замерзали. Удосвіта встаємо, а декого вже не добудишся.

— Зараз літо, — сказав Олег, — снігу немає.

— Приймаєш бажане, а дійсність завжди інша. У горах завжди сніг.

— Коли не зможемо пройти, повернемося, — сказав Олег.

— Повертайтеся. Краще повертайтеся.

Тітка Луїза пішла до своїх дверей. Казик вибіг назустріч. Олег відчинив двері до Христини.

У Христини задушливо, пахне чимось кислим, цвіль вже вкрила стіни, наче шпалери, і хоча пліснява жовта, помаранчева, яскрава, але від цього у кімнаті не світліше. І каганець не горить.

— Привіт, — сказав Олег, притримуючи двері, аби роздивитися, хто де в темній кімнаті. — Ви не спите?

— Ох, — відповіла Христина, — прийшов таки, я гадала, що не прийдеш, я думала, що забудеш. Якщо вже в гори зібралися, навіщо про мене пам’ятати?

— Ти не слухай її, Олеже, — промовила тихо, дуже тихо, майже пошепки, Ліз, — вона завжди бурчить. Вона й на мене бурчить. Обридло.

Олег знайшов стіл, провів по ньому руками, відшукав каганець, вийняв з кишеньки на поясі кремінь.

— Чого без світла сидите? — запитав він.

— Там масло скінчилося, — відповіла Ліз.

— А де банка?

— Немає у нас масла, — буркнула Христина. — Кому ми потрібні, дві безпорадні жінки? Хто принесе нам того масла?

— Масло на полиці, праворуч від тебе, — сказала Ліз. — Ви коли йдете?

— Після обіду, — відповів Олег. — Як себе почуваєш?

— Добре. Тільки слабкість.

— Еглі казала, що через три дні ти вже встанеш. Хочеш, ми тебе до тітки Луїзи перенесемо?

— Я не залишу маму, — заперечила Ліз.

Христина не була її мамою, але вони давно вже жили разом. Коли вони прийшли в селище, Ліз було менше рочку, вона була найменшою. Її мати замерзла на перевалі, а батько загинув ще раніше. Христина несла Ліз увесь цей час. Тоді вона була сильною та відважною, у неї тоді ще були очі. Так і залишилися удвох. Потім Христина осліпла. Через те саме перекотиполе: не знали тоді, що треба робити. Ось і осліпла. Вона рідко виходить із дому. Тільки влітку, якщо немає дощу. Усі вже звикли до дощу, не звертають уваги на нього. А вона не звикла. Якщо дощ, ніколи не вийде. А якщо сухо, сяде на східцях, вгадуючи по кроках мешканців селища, і скаржиться їм. Старий каже, що Христина трошки не при своєму розумі. А раніше вона була визначним астрономом. Дуже визначним. Ліз якось сказала Олегові: “Уяви собі трагедію людини, котра все життя дивилася на зірки, а потім потрапила в ліс, де зірок не буває, та ще й осліпла. Тобі цього не зрозуміти”.

— Звичайно, — погодилася Христина, — перенесіть її куди-небудь. Навіщо їй зі мною здихати.

Олег намацав на полиці банку з маслом, налив у каганець і запалив його. Зразу посвітлішало. І стало видно широке ліжко, на якому під шкірами лежали поруч Христина і Ліз. Олег завжди дивувався, наскільки вони схожі, не повіриш, що навіть не родичі. Обидві білі, з жовтим волоссям, з широкими видовженими обличчями, м’якими губами. У Ліз зелені очі. У Христини очі заплющені. Але кажуть, також були зеленими.

— Масла ще на тиждень вистачить, — сказав Олег. — Старий потім принесе. Ви не шкодуйте. Чого в темряві сидіти?

— Шкода, що я захворіла. — сказала Ліз. — Я хотіла б піти з тобою.

— Наступного разу, — сказав Олег.

— Через три роки?

— Через рік.

— Через цей рік, отже, через три наших роки. У мене хворі легені.

— До зими ще довго, одужаєш.

Олег розумів, що говорить не те, чого чекає від нього ця дівчина з широким обличчям. Коли вона говорила про похід, вона мала на увазі щось зовсім інше: щоби Олег завжди був поруч з нею, тому що їй страшно, вона зовсім самісінька. Олег намагався бути ввічливим, але це не завжди виходило: Ліз дратувала його — її очі завжди чогось просили.

Христина звелася з ліжка, підібрала палку, підійшла до печі. Вона все вміла робити сама, але хотіла, щоб їй допомагали сусіди.

— З розуму зійти, — бурмотіла вона. — Я видатний учений, жінка, колись відома своєю красою, змушена жити у цьому хліві, покинута всіма, ображена долею...

— Олеже, — сказала Ліз, спираючись на ліктях. Відкрилися великі білі груди, і Олег відвернувся. — Олеже, не йди з ними. Ти не повернешся. Я знаю, ти не повернешся. У мене відчуття...

— Може, води принести? — запитав Олег.

— Вода є, — відповіла Ліз. — Ти не хочеш мене послухатись. Ну хоча б раз у житті!

— Я пішов.

— Іди, — прошепотіла Ліз.

У дверях його наздогнали слова:

— Олеже, ти подивися, може, знайдеш десь якісь ліки від кашлю. Для Христини. Не забудеш?

— Не забуду.

— Забуде, — сказала Христина. — І в цьому нема нічого дивного.

— Олеже!

— Ну що?

— Ти не сказав мені — “до побачення”.

— До побачення.

***

Старий умивався на кухні.