Чтение онлайн

Катер опустився на пустирі, біля крайньої хатки.

Саллі вимкнула двигун і подивилася на Діка.

Але Дік мовчав. Саллі дивилася на нього, відчуваючи провину за те, що вона у скафандрі, що вона не наважується зняти його. Дік повільно повернувся до неї і подивився прямо в очі. Очі збуджено блистіли, але губи були міцно стиснуті і здавалися злими. “Господи, — подумала Саллі, — тебе би під душ, тебе би відмити”. Голубувата блідість шкіри лише вгадувалася під шаром бруду. Довге чорне волосся прилипло до щік. Дікові було душно в кабіні всюдихода, йому було дуже погано, і він з останніх сил намагався не виказати цій жінці, наскільки йому погано. І Саллі його не зрозуміла.

Дік ніяк не міг відкрити люк зі свого боку, Саллі нахилилася і допомогла йому.

Дік вистрибнув з катера. Саллі вийшла за ним.

І раптом вона побачила дітей. Вони бігли по грязюці, по калюжах, брудні, голі, босі. Вони кричали і махали руками.

А за ними бігли дорослі. Три чи чотири жінки, потім чоловік з широкою рудою довгою бородою, яка закривала все обличчя, — виднілися тільки червоний ніс і сині очі. Одна з жінок, у шкіряному балахоні, була товстою, і Саллі встигла здивуватися, наскільки вона огрядна. Потім вона побачила високого сутулого однорукого старого, який кульгав, спираючись на палицю. Відчинилися двері крайнього будиночка, і звідти дівчина зі світлим красивим волоссям вивела сліпу жінку — Саллі відразу зрозуміла, що жінка сліпа: вона обмацувала вільною рукою повітря перед собою, аби не наштовхнутися на перешкоду.

Саллі стояла і чекала, поки всі наблизяться. Їй було страшно подумати, що вони могли полетіти і залишити цих людей тут.

Люди зупинилися за кілька кроків від Саллі. Було тихо.

Мовчання тривало цілу хвилину.

Саллі бачила, як плаче товста жінка. Вона плакала німо, ковтаючи сльози, і її пальці тремтіли, наче шукали ґудзик на грудях.

Саллі дивилася на дітей. Дітей виявилося багато. Їй навіть і на думку не могло спасти, що люди тут, у цій брудній прірві, можуть народжувати дітей. У цьому було щось тваринне, принизливе. Саллі бачила в селищі не продовження Землі, а вимираючу жменьку бідуючих погорільців.

Обтяжливу паузу порушила сліпа жінка.

— Де вони? — запитала вона голосно. — Вони справді прилетіли?

— Вітаю вас, — сказала тільки тепер Саллі. Найважче було сказати перші слова. Перше слово.

— Де Казик? — запитала огрядна жінка. — 3 ним нічого не сталося?

— Вони там залишилися, тітко Луїзо, — сказав Дік. — Їх вилікують, вони обіцяли.

— Їхнє життя в безпеці, — сказала Саллі.

— А Олежик? Де Олежик? Він пішов у гори! — закричала раптом худа стара жінка. — Його потрібно наздогнати. Будь ласка.

— Зачекай, Ірино, — сказав однорукий старий з палицею. — Мене звати Борис, — продовжував він. — Я тут ніби за старшого. І від імені всіх я хотів би вам подякувати...

Дік відбіг за будинок. Його вирвало. Але на нього ніхто не дивився.

Саллі привіталася з усіма по черзі. Кожен протягав руку і називався, навіть малі діти. І у цій офіційній зустрічі було щось таке, що руйнувало образ погорільців. Саллі була задоволена, що не одягла рукавички, коли вилітала зі станції.

Увагу Саллі привернула страшна тварина, — вона упізнала в ній чудовисько, яке вбив Павлиш. Оточена цілим виводком таких самих, але трохи менших, чудовисько важко і загрозливо мчало до групки людей, які оточили катер. Саллі хотіла крикнути, щоб люди втікали, але один з хлопчаків сміливо побіг назустріч тварині, пронизливо викрикуючи:

— Йди геть, козо, не заважай, до нас люди прилетіли! Йди геть, дурна!

Чудовисько, у якого було таке дивне ім’я, раптом зупинилося і позадкувало. А одне козенятко, яке ніяк не могло зрозуміти, чому воно повинне не заважати, маленька кульгава дівчинка відтягнула за довгі вуха. Козенятко мекало, виривалося, але коза не посміла прийти йому на допомогу.

“Ну, звичайно, — раптом зрозуміла Саллі, — якщо вони тут живуть, живуть важко, але залишаються людьми, вони повинні приручати тварин, ходити в ліс, обробляти город. А чого я тут чекала?”

— Якщо ви не дуже втомилися, — сказав однорукий старий, — ми попросили б вас полетіти в гори. Там Олег і Сергіїв. Вони пішли до “Полюса”, щоб налагодити зв’язок і викликати вас по рації. Але в горах дуже погана погода.

Через двадцять хвилин — втрачати час не випадало — катер піднявся знову. Дікові стало краще, він полетів разом із Саллі. Він знав дорогу від селища до “Полюса”, якою вони йшли минулого разу.

Багато хто хотів полетіти в гори за Сергіївим і Олегом, особливо діти, матір Олега навіть проривалася в катер, але Старий сказав:

— Ірино, не можна. Вони обійдуться без тебе. — Він повернувся до Саллі і попросив: — Повертайтеся швидше.

Але він сказав ці звичайні слова дуже серйозно, намагаючись зберегти не лише свою особисту гідність, але й гідність селища. Він стояв дуже прямо, Дік ніколи раніше не бачив, щоб він стояв так прямо. Єдиною рукою він спирався на палицю. Дітлахи замовкли, припинили вистрибувати довкола катера. І матір Олега повільно відступила назад.

— Гаразд, Борисе, — сказала Саллі, — ми постараємося швидко їх знайти.

А коли катер піднявся, Дік сказав:

— Ти бачиш ті червоні скелі? Нам туди. За ними печера. Ми там ночували першого разу. Тільки не поспішай, бо я загублю дорогу.

Катер летів повільно. Він піднявся над ущелиною, в якій вирував у крижаних закрутах струмок. Ущелиною тягнулися пасма туману, вона була завалена снігом, і Дік подумав, як важко тут було Олегові.

Катер піднявся вище. Дік упізнав те місце, де знайшов баклажку з коньяком, потім місце, де загинув Томас.

— Тут Томас розбився, — сказав він. — Олега вкусила снігова блоха, Томас його не пускав, а сам розбився.

Саллі кивнула, хоча вперше чула ім’я Томаса. Вона знала, що ще не раз почує цю історію, і Томас стане для неї знайомий, як і живі.

Катер йшов за сотню метрів над снігом, потім Саллі опустила його ще нижче і зменшила швидкість: катер увійшов у товстий шар хмар, і вона боялася пропустити людей.

— Вони повинні бути далі, — сказав Дік. — Вони вже до “Полюса” підходять. Якщо до корабля дійшли, тоді не страшно. Там вони відсидяться.

Саллі ледве не призналася Дікові: “А ми хотіли підірвати “Полюс”. Але стрималася. Дік би не зрозумів такого блюзнірства. Як пояснити людині, котра виросла у лісі, про існування інструкцій?

Через кілька хвилин вони вийшли з хмар. Тут панувало синє небо, сяяли зорі. Було видно далеко довкола.

Дік був поки що спокійний. Він чекав, коли з’явиться “Полюс”.

“Полюс” лежав на снігу так само, як і рік тому.

Катер зробив над ним коло. Слідів Олега та Сергіїва ніде не було видно.

— Можливо, вони в кораблі? — припустив Дік. — Холодно страшенно!

Саллі опустила катер поруч з люком. З люка звисав трап, залишений легковажним Павлишем. “Добре, що він легковажний”, — подумала Саллі.