Чтение онлайн

У кімнаті на неї чекала Марта. Дівчинка розкрила рота, аби розказати їй усе, але Марта її випередила, показавши рукою на стіл. Там стояла якась дерев’яна скринька — вочевидь, дівчині страшенно кортіло роздивитися, що там, але вона терпляче чекала, поки повернеться Мері.

— Маєш подарунок. То містер Крейвен тобі прислав, — оголосила Марта. — Там книжки і ще щось.

Мері із здивуванням подивилася на стіл, а тоді згадала, як містер Крейвен запитував, чи їй бува чогось не треба. Дівчинка нетерпляче відкрила скриньку і витягла звідтам кілька чудових книжок про сади і про квіти, з розкішними ілюстраціями. Такі, як у Коліна… Ще у скриньці знайшлися забавки і маленький письмовий набір — із золотими монограмами на кожному предметі, золотим пером та чорнильницею.

Усе воно було таке гарне, таке барвисте й веселе, що на серці в Мері потепліло. Вона зовсім не сподівалася, що містер Крейвен пам’ятатиме про їхню розмову…

— Знаєш, зараз напишу листа містеру Крейвену цим пером, — втішено мовила вона Марті. — Хочу йому подякувати. Тільки писатиму писаними літерами — вони в мене виходять ліпше, ніж друковані.

Якби дівчинка ото не посварилася з Коліном, то відразу побігла б хвалитися подарунками. Вони читали б уголос нові книжки про сад, бавилися б… А так… Мері знову згадала їхню сварку і насупилася.

Проте цілий вечір дівчинка ні про що більше не могла думати. Вона пригадала собі, як Колін признався їй, що найбільше боїться стати горбатим. Річ у тім, що він випадково підслухав розмову місіс Медлок з доглядальницею. Вона казала, що у його батька, містера Крейвена, спина викривилася якраз у десятирічному віці. Колін вбив собі це в голову і весь час потайки обмацував хребет. Хлопець нікому про це не розповідав, тільки їй.

«Ну так, він цілий день на мене чекав… Напевно, був ображений… і стомлений… і, мабуть, знову ні про що не думав, тільки про свої болячки…» — думала Мері, проходжуючись по кімнаті.

Врешті дівчинка зупинилася і замислено зупинила погляд на дверях.

— Певно, зранку таки піду… подивлюся, як він, — вагаючись вимовила вона. — Навіть… навіть якщо знов запустить в мене подушкою… все одно, треба піти.

Невдовзі Марта принесла вечерю. Мері швиденько повечеряла і пішла спати, бо за день добряче натомилася. Вже засинаючи пробурмотіла собі під ніс:

— Зранку ще трохи попрацюю з Дікеном, тоді прийду поснідаю, а тоді… тоді піду навідаю Коліна.

Але виспатися їй не вдалося. Серед ночі дівчинку розбудив пронизливий вереск — вона аж підстрибнула на ліжку. Що це? Хто це? Було чутно, як по коридору бігли слуги, як гупали двері. Мері протерла очі.

— Це Колін, — мовила вона до себе. — Певно, не міг спати, а тепер у нього істерика. Жах! Тепер розумію, про що говорила доглядальниця.

Дівчинка вже не дивувалася, що Коліну дозволяли робити все що завгодно — аби тільки не чути цих криків. Мері затулила вуха, бо їй аж мурашки поповзли по спині.

— Треба щось зробити, — бубоніла вона. — Це годі витримати. Може, піти до нього?

Але далі дівчинка подумала: якщо Колін уже раз її вигнав, то зараз, коли він довів себе до такого стану, тим більше не схоче з нею говорити. Але що робити? Цей вереск здатен будь-кого допровадити до шалу… Врешті Мері розсердилася — вона вже ладна була розірвати хлопця на шматки. Дівчинка зістрибнула з ліжка і тупнула ногою.

— Заткніть йому пельку! — крикнула вона, дивлячись на двері. — Зупиніть його! Інакше я його поб’ю!

Тут вона почула у коридорі чиїсь швидкі кроки. Двері відчинилися і до кімнати вбігла бліда доглядальниця. Зараз їй явно було не до сміху.

— Слухай, у нього істерика, — швидко вимовила вона. — Він так себе довів, що ніхто нічого не може вдіяти. Ходи, дитино, спробуй. Може, хоч тебе він послухає.

— Він вже раз вигнав мене. Не хочу! — відрізала Мері, знов тупнувши ногою.

Дивно, але тепер жінка усміхнулася.

— Знаєш, я вже було подумала, що ти злякалася і сховалася під ковдру, бо такого приступу в нього ще не було, — сказала вона. — Ото піди і добре його висвари — може, тоді прийде до тями. Іншого виходу не бачу. Ходи, дитино, скоренько.

Мері здивувалася, що така здорова жінка прийшла просити у неї допомоги. Але дівчинка сама вже не могла витримувати ці верески, тому швиденько накинула на себе халат і побігла, випередивши доглядальницю. Поки добігла до дверей, то набрала такої злости, що ладна була його не те що висварити, а добряче відлупцювати. Дівчинка увірвалася в кімнату і стала над ліжком. Колін навіть її не побачив: він нестямно вив і товк кулаками подушку, закотивши очі.

— Ану припини!!! Кому сказала!!! — з цілої сили крикнула вона просто йому над вухом. — Негайно припини! Ненавиджу тебе! Всі тебе ненавидять! От зараз підем усі звідси — а ти кричи, кричи, поки не луснеш!!!

Почувши таке, Колін від несподіванки аж підстрибнув і повернувся до неї. Вигляд у хлопця був просто жахливий: від плачу обличчя аж запухло, очі геть почервоніли, він хапав ротом повітря, бо вже ледве дихав. Але Мері була невблаганна.

— Слухай: якщо почую від тебе ще бодай один звук, то також закричу, та так, що тобі вуха позакладає. Зрозумів? — заявила вона, дивлячись йому у вічі.

Хлопець схлипував і лише лупав очима. Він був геть знесилений і весь тремтів.

— Я не можу! — прошепотів він, ковтаючи сльози. — Не можу… не можу!

— Можеш! — вигукнула Мері. — Припини цю істерику, врешті-решт! Ото твоя хвороба — істерика… істерика! — затупотіла ногами.

— У мене… у мене росте горб… я намацав! — ледве вимовив Колін і знову зайшовся плачем.

— Не міг ти нічого намацати! — сердито відтяла йому Мері. — Хай тобі грець, нічого в тебе нема! В тебе — істерика! Істерика, зрозумів?!

Дівчинці сподобалося це слово і вона увесь час його повторювала. Зрештою, вона бачила, що Колін прислухався і потроху вгамовувався.

— Підійдіть сюди, — звернулася вона до доглядальниці. — Підійдіть і покажіть мені його спину!

Доглядальниця, місіс Медлок і Марта стояли при дверях і не зводили з неї очей. Від переляку вони ледве ворушили губами. Доглядальниця виявилася найсміливішою і рушила вперед. Колін знову схлипнув.

— Не знаю, чи він дасть, — вагаючись, проказала вона.

Колін почув це і повернувся до неї спиною.

— П-покажіть їй! Н-нехай побачить! — вимовив жалісливо.

Жінка підняла сорочку хлопця і так тримала, а Мері схилилася і зосереджено взялася обстежувати його худеньку спину. Дівчинка обмацувала кожен хребець, та так поважно, ніби була тим знаменитим лікарем, якого ото викликали з Лондона на огляд пацієнта. Доглядальниця мимовільно усміхнулася і відвернула голову, щоб не побачив Колін. У кімнаті запанувала тиша, лише було чутно схвильоване сапання хлопця. Мері кілька разів промацала спину знизу догори — і врешті тріумфально заявила: