Чтение онлайн

— Уявляєш, Коліне? У мене на колінах лежало живе ягнятко!

Тут увійшла доглядальниця. Побачивши відчинене навстіж вікно, здивовано зупинилася. Зазвичай навіть у теплу пору їй доводилося сидіти тут у задусі: Колін так боявся застуди, що нізащо не дозволяв навіть кватирку відхилити, не те що ціле вікно.

— Вам не холодно, сер? — обережно запитала вона.

— Ні, — почула у відповідь. — Я дихаю свіжим повітрям. Це мене загартовує. Зараз переберуся на диван і поснідаю. І моя сестра буде снідати разом зі мною.

Ледве тамуючи посмішку, доглядальниця пішла розпорядитися, щоб накрили сніданок на двох.

Серед слуг тільки й розмов було, що про останні події у кімнаті сина господаря. Тому доглядальниця квапилася принести їм свіжі новини — мовляв, і вікно тепер у нього відчинене.

Люди не вірили власному щастю. Всіх так уже стомили були вибрики Коліна, що ніхто й не сподівався дати з ним якусь раду. А тут раптом все само собою змінилося.

— І хто би міг подумати, що та мала навчить Коліна порядку? Непоказна, та бистра, — дивувався кухар.

— Ая’, я все казав: тому хлопцеві тре’ доброї різки, а не пігулок, — добродушно прогув старий лакей. Він сам був чоловік сімейний і не міг дивитися, як усі догоджають примхам Коліна.

Колін перебрався на диван. Невдовзі доглядальниця принесла сніданок. Хлопець почекав, поки вона розставила усе на столику, а тоді розпорядився:

— Зараз до мене має прийти хлопець з лисеням, вороною, двома білками і ягням. Як тільки вони з’являться, їх треба негайно привести нагору до мене, — заявив він тоном раджі. — То щоб слуги не тримали звіряток внизу — це перше.

Доглядальниці стало смішно. Вона вдавано закашлялася, аби це приховати.

— Так, сер, — відповіла, опустивши очі.

— Друге, — він далі Колін. — Скажете Марті, аби привела їх сюди. Той хлопець — Мартин брат. Його звати Дікен, і він вміє приручати диких тварин.

— Сподіваюся, ті його звірі не кусаються, пане Коліне, — обережно вимовила доглядальниця.

— Я ж сказав вам: вони приручені, — серйозно заявив Колін. — А хіба приручені звірі кусають? Звісно, ні!

— В Індії я бачила приборкувачів змій, — підтримала його Мері. — То ось: вони навіть можуть запхати зміїну голову собі в рот.

— Брррр! — здригнулася жінка і швидко вийшла з кімнати.

Діти снідали при відчиненому вікні. Колін їв з неабияким апетитом. Мері весело дивилася на нього.

— Ти скоро погладшаєш, як я, — сказала вона. — В Індії мені ніколи не хотілося їсти зранку, а тепер вовка би з’їла.

— Нині мені все смакує, — відповів Колін. — Певно, тому, що подихав свіжим повітрям. Як думаєш, коли прийде Дікен?

Довго чекати не довелося. За якихось десять хвилин Мері підняла руку:

— Слухай! — вимовила. — Чуєш каркання?

Колін прислухався: справді, що може бути дивніше, ніж вороняче каркання у будинку?

— Ага, чую, — потвердив.

— Це Смолька, — пояснила Мері. — Слухай ще! Чи чуєш мекання… таке тоненьке?

— Оце так! — збуджено вигукнув Колін.

— Це ягнятко, — сказала йому Мері. — Вони йдуть сюди.

Хоча Дікен намагався ступати якомога легше, та його важкі черевики було чутно ще здалеку. Мері і Колін радісно перезирнулися і…

— Чи можна, сер? — спитала Марта, відкривши двері. — Дікен та його звіринець!

Дікен усміхався від вуха до вуха. В руках хлопець тримав маленьке ягнятко, а побіч трюхикало руде лисеня. Гострозубка сиділа на лівому плечі, Смолька на правому, а з кишені виглядала мордочка Вуханьки.

Колін повільно сперся на диван і прикипів очима до Дікена — так само, як коли вперше уздрів Мері. Хоча Колін стільки наслухався про Дікена, та однак ніяк не міг собі уявити, як той насправді виглядає. А тут іще лисеня, ворона, білки і ягня! Здавалося, що Дікен настільки злився зі своїми звірятами, що вони становлять одне ціле. Колін узагалі ніколи не спілкувався зі своїми ровесниками, а тут йому і просто мову відібрало.

А ось Дікен зовсім не розгубився. Він знав, що коли хочеш із кимсь подружитися, треба мати терпіння. Наприклад, коли на пустищі він уперше підходив до пташок чи звірят, то також доводилося чекати, поки вони звикнуть до нього і перестануть боятися. Отож хлопець просто підійшов до Коліна й обережно поклав йому на коліна ягнятко. Ягня одразу притулилося до хлопця і стало нетерпляче водити носом поміж складками теплого оксамитового халата, а тоді потерлося об нього своєю кучерявою голівкою. Колін широко відкрив очі і спитав здивовано:

— Що воно хоче?

— Воно просить їсти. Думає, що ти його мама, — усміхнувся Дікен. — Бачиш, я не годував його зранку. Хотів, аби ти зобачив.

Дікен став навколішки і дістав з кишені пляшку з молоком.

— Ходи до мене, маленький, — лагідно промовив хлопець, обережно повертаючи до себе голівку ягняти. — Зара’ ми тебе нагодуєм. Ходи сюди. О, на.

Ягнятко знайшло пипку і стало жадібно смоктати. Наситившись, воно так і заснуло на колінах у Коліна. Колін дивився на нього мов заворожений і боявся поворухнутися, аби не потривожити ягня.

Тоді Дікен розповів Коліну, як знайшов ягнятко серед дрокових заростей:

— Воно, бідне, вже ледве дихало від холоду і голоду, а тепер диви як відійшло!

Колін розпитував Дікена про пустище, про звірят, про квіти, а той терпляче все йому пояснював. Поки діти говорили, Смолька встигла кілька разів вилетіти крізь відчинене вікно і повернутися назад. Гострозубка і Вуханька тим часом досліджували дерево за вікном. Тільки лисенятко згорнулося калачиком побіля Дікена і не виходило з кімнати.

Потім Дікен показував свої книжки. Дікен знав геть усі квіти, які ростуть у потаємному саду.

— О, а тої назви я не знав, — мовив він, показуючи у книжці, де було написано «аквіледжія», — бо ми називаєм їх орлики. А ото — ротики. Вони є дикі і є садові. Ту’ намальовані садові, то вони більші, гарніші. В саду ростуть великими купками. Квітки у них бувають сині і білі. А пелюстки подібні на метеликів: як відцвітають, то летять за вітром.

— Я їх побачу? Побачу? — вигукнув Колін.