Чтение онлайн

Агроном далі довго розповідав мені про фотосинтез, а я кивав йому головою тільки з ввічливості. Він у нас любить побалакати!

Ні, те, що відбувалося в метеориті, зовсім не було схоже на фотосинтез. Мені здалося, що камінь ріс не за рахунок води й вуглецю, а саме за рахунок засвоєння світла. Я вирішив перевірити це в експериментальний спосіб. Ідея досліду була напрочуд простою.

Я поклав камінь на порцелянову тарілку, накрив його скляною банкою, а краї залив воском. Для ще надійнішої герметизації я налив у тарілку поверх воску шар води. Камінь було ізольовано від зовнішнього середовища надійно. До нього не було доступу повітря.

Через скло банки я навів збільшувачем на поверхню метеорита сонячне проміння. Якби для росту каменя потрібні були вуглець і вода, як для росту рослин, то мій камінь анітрохи не виріс би в замкненому просторі.

Приладнати поруч із банкою збільшувальне скло й навести сонячне проміння було справою кількох хвилин. Минула година, і я одержав точну відповідь на питання, яке мене схвилювало. Камінь ріс у замкненому об’ємі!

На кілька днів я облишив свій камінь. Зрання до вечора сидів у районній бібліотеці і перечитав усе, що там було про будову речовини та про перетворення енергії з одного виду в інший.

Я уявив собі метеорит до його падіння на поверхню Землі. Він линув у космосі відкілясь з невідомих глибин у напрямку до Сонця. Промені зірок безперервно, кожну мить, кожну секунду освітлювали його поверхню, И він увесь час ріс, ріс протягом усього свого довгого польоту, безперервно вбираючи в себе матерію, що ринула до нього з усіх сторін Всесвіту. Кожна, навіть найдальша, зірочка простягала до нього свій тоненький, ледве відчутний промінь.

Що б зробилося з цим уламком далекої зірки, коли б він не впав на поверхню Землі, а пролетів би повз наше Сонце та летів собі далі? Напевно, через декілька мільйонів років це був би вже не шматочок речовини, а велетенська брила, завбільшки, можливо, як наша планета.

Тиск всередині цього громаддя безперервно зростав би. Врешті-решт цей гігант досяг би таких розмірів, що його чорна речовина стала б плавитися в центрі від того, що на неї тиснули б горішні шари. Створилися б нові хімічні сполуки, змінилися б електронні оболонки атомів, невідома зоряна речовина поступово перетворювалася б у звичні для нас сполуки. Можливо, минули б ще сотні тисячоліть, і планета розплавилася б уся — від центра до самої поверхні. Колосальна енергія, накопичена в речовині, прагнула б вивільнитись, вирватись назовні.

У Всесвіті спалахнула б нова зірка, а мільярди її уламків, що перетворюють світло в речовину, стали б основою для створення нових планет і зірок. Можливо, деякі з них полинули б до інших галактик і через багато мільйонів років запалали б там зірками.

А що ж далі? Поміркуйте самі. Адже Всесвіт існує безконечно і безконечно існуватиме. Що це означає? Тільки те, що зірки й галактики не існували б, коли б матерія не перетворювалася із світла в речовину.

Так, так, так! Саме такого висновку я дійшов. У розвиткові галактик обов’язково повинно відбуватися перетворення світла й інших електромагнітних випромінювань на речовину. Інакше просто не могла б існувати речовина.

Отже, я дійшов висновку, що у Всесвіті відбувається безперервний замкнений цикл перетворення матерії. Перше перетворення, перша половина циклу всім добре відома. Друга ж відбувалася в моєму метеориті.

Завдяки цьому циклові навіть найдальші галактики безперервно обмінюються матерією, що поширюється зі швидкістю, яка дорівнює швидкості світла. Цей обмін вічний. Звідси сама собою випливає матеріальна єдність Всесвіту.

Вранці я зіскочив з ліжка й підбіг до столу. Слабенькі промені сонця, як і раніше, освітлювали чорний камінь, що лежав на порцеляновій тарілці під скляною банкою. Придумана мною ізоляція була надійною. За всю ніч у банку не просмокталося ні краплі води.

Чорний уламок зірки з гілочками, що їх я виростив, лежав так само, як я залишив його ввечері. Ні, все це мені не приснилось. Я справді був володарем казкового багатства: на моєму столі під звичайнісінькою скляною банкою лежав шматочок речовини, який міг розростися до об’ємів нашої планети, спалахнути вогненною зорею, долетіти до ядра нашої Галактики й розповісти людям про безліч нерозгаданих таємниць світобудови.

Ні, не мені, простому трактористові, слід було володіти цим скарбом. Є вчені, котрі, дослідивши цей камінь, відкриють такі загадки, про існування яких я й підозри не маю. І я вирішив переслати камінь із детальним описом усього, що було з ним пов’язане, просто до Академії наук.

Мені захотілося лишити собі яку-небудь пам’ять про цю дивну зоряну речовину. Я взяв фотоапарат і зробив кілька знімків свого першого в житті наукового досліду — чорного каменя під скляною банкою, що стояла на тарілці, наповненій водою. Якомога обережніше я потяг за денце банку, притримуючи лівою рукою тарілку з водою. Віск відстав од неї. Утворилася щілина, в яку одразу ж ринула вода…

Те, що відбулося далі, я пам’ятатиму все життя. Тільки-но вода торкнулася каменя, почулося сильне шипіння, банка виповнилась чорним димом. Наступної миті шипіння перейшло в скрегіт і булькання, чорний дим важкими клубами вирвався з-під банки, швидко розповзаючись по всій кімнаті.

Я пожбурив банку геть і, задихаючись від їдкого диму, постарався вихопити свій чорний метеорит з води. Замість великого каменя я намацав на тарілці маленький розпечений шматочок, довкіл якого клекотіла вода. Я схопив його лівою рукою й затис у кулаці. Він обпікав мені руку, але я, зціпивши зуби,

Не розгинав пальців! Я зрозумів, що тримаю в руці маленький шматочок матерії, який дорожчий за всі самоцвіти. Треба було врятувати його будь-що!

Та марно! Камінь пропалив мені шкіру на руці. Від зіткнення з кров’ю він за одну мить перетворився на клуби чорного диму.

Цікаво Вам знати, що сталося далі? Нічого особливого.

Сусіди помітили, що з моєї кімнати валує чорний дим, подумали, що в мене пожежа, і примчали на допомогу. Мене відвезли в лікарню. Опік на лівій руці затягнувся навдивовижу швидко. За тиждень я знову міг повернутись на роботу.

Коли мої знайомі й сусіди просять розповісти, чому з моєї кімнати того ранку йшов чорний дим, я розповідаю їм усе те, що написав Вам”.

Так закінчувався цей лист. Я виразно уявив собі його автора — тракториста, до рук якого потрапив незвичайний камінь. Безперечно, він знав замало для того, щоб розгадати таємниці цієї дивної речовини. Та зате в ньому прокинувся справжній дослідник, який у простому горбику, що виріс під дією світла на поверхні каменя, уздрів долю всієї світобудови, вічність матерії, безперервний, всеохопливий коловорот життя, його першоджерела й циклічність.

Він не побоявся висунути нової сміливої гіпотези про походження й розвиток небесних тіл та систем за рахунок безперервного процесу перетворення світла в речовину й навпаки.

У міжзоряному просторі зустрічаються поодинокі атоми речовини. Можливо, саме на них, як на центрах кристалізації, й відбувається перетворення фотонів на речовину? Може, рік за роком, тисячоліття за тисячоліттями, мільярди літ підряд триває цей дивовижний процес. Із світла утворюються туманності, що потім згущуються, перетворюються на зорі, притягують до себе сусідні туманності, створюють з них планети й крутяться разом з ними у вічному танку, без якого немислима сама матерія.