Сагайдачний
Шрифт:
– Вибач, вашмосць, я про це нiчого не знав.
– У тому-то цiла бiда, що панове з Польщi не знаєте про Україну правди. Вас дурять, а ви дурите самих себе. Ви вважаєте нас, козакiв, за банду розбишак. А се справдiшнє християнське лицарство. От, може, вашмосцi й не вiдомо, що ми лиш що вернулися з морського походу на Варну. Ми Варну спалили, знищили Очакiвський флот, визволили шiсть тисяч християнських невольникiв та привели з собою. Мiж ними знайдете i ваших землякiв, та, певно, вiзьмете їх з собою, вертаючися. Поки що вони у нас гостюють. За таке дiло купа розбишак не вiзьметься, а хiба добре впорядковане вiйсько.
– Невже ж Варна ограблена! Господи! Велика Порта знову на нас помститься, i будемо мусили знову солено оплачуватися.
Сагайдачний поглянув згiрдно на шляхтича i каже:
– Ми, козацькi шизматики, помстили смерть вашого католицького короля Владислава Варненчика, що пiд Варною полiг лицарською смертю. Дарма! Не спромоглись на таку помсту польськi магнати, то мусила це зробити козацька голота…
– Вашмосцi жартувати хочеться, а мене дрожею проймає на сам спогад, що з сього може вийти… Зараз посиплються з Царгорода погрози на адресу Польщi, зараз пiдуть татарськi набiги на Покуття, Подiлля, Волинь. Який настане страх мiж шляхтою. Наш гетьман одганяється вiд сеї поганi, мов вiд вовкiв… i тепер моє посольство у Крим стрiне новi перепони i може увесь мiй труд пiти внiвець…
– Сього останнього вашмосцi найменше лякатись. З бакшишем в руцi потрапиш до самого хана, а через те, що Варна була б цiла, то вам одного золотого з окупу не опустять. Так само не пiдiб'ють в цiнi через те, що ми туркiв у Варнi погромили. А що вже до турецьких погроз, то не слiд лякатися погрози, а зараз помiрятися з поганцями.
– I пропасти…
– Хто? Польща? Така велика сильна держава? Як менi жаль вас, ляхiв, що ви так себе недооцiнюєте. Треба лише мати вiдвагу i хотiти. Польський король, на мою думку, завеликий пан, щоби ледачої Порти боятися, якщо ми, сiроманцi, її не боїмось.
– Ви зле робите. Його милiсть король заказує вам виразно пiд строгими карами ходити на море i невiрних зачiпати…
– А ми, розумiється, сього не слухаємо, ходимо у походи i будемо ходити… Приготов, вашмосць, своїх землякiв, що ми пiдемо аж на Царгород, а саме тому, щоб Польщi показати, що турки нам не страшнi. Може, се i панiв з Корони пiдбадьорить i осмiлить, i страшка вiд них вiджене.
– Чи, панове запорожцi, не уявляєте собi, як воно негарно не слухати приказiв свого пана?
– У нас, козакiв, є така думка, що то не його королiвська милiсть, наш пан, дає такi прикази, лише можновладна шляхта, до дiла лiнива, а до розкошi привикла. Дай Боже, щоб наш король став колись паном у своєму царствi та щоби його шляхта слухала, а не вiн її слухати мусив…
– Бачу, що вашмосць не є сам шляхтич, коли таку герезiю говориш… Ти би хотiв золоту вольнiсть шляхти знищити.
– Не в тiм дiло, чи я шляхтич або нi, а в тiм, що я соромивсь би по-шляхетськи жити. Золота шляхетська вольность, коли не буде завчасу приборкана королiвською волею, заведе Польщу в загибель. Таке моє святе переконання. Подумай, вашмосць, куди така держава зайде, де стiльки самовладних королiв, стiльки магнатiв, а вибраний король, пiдписавши расtа соnvеntа, залежить вiд їх ласки…
– У Польщi прецiнь є сейм…
– Теж шляхетський, i робить те, чого шляхта хоче, i з чим їй добре. Сейм, який можна кожної хвилi зiрвати, одним словом: vеtо, нiколи не вирiшить того, чого хоче бiльшiсть.
– На цiм ми не згодимось…
– Я це бачу, i тому говорiм про що друге, та говорiм щиро, не як вороги, стоячи на противних кiнцях, а як приятелi.
– Ви їдете в Крим, чи можу вас спитати, в котрий кут?
– Не роблю з цього тайни. Ми вибрались у Кафу, бо звiдтам прийшов до нас голос розпуки, щоб бранцiв рятувати, поки їх не вивезуть в Азiю або в Африку, звiдкiля вже вороття немає.
– Знаєте, панове, я мав би велику охоту поїхати з вами, коли б ви були згоднi взяти мене з собою. Заважати вам не буду, своїм коштом поїду, не раз можу вам в пригодi стати.
– Невже ж, вашмосць, не жартуєш? Я дуже радий буду з такого товариства…
Вiн подав Сагайдачному руку:
– Моє iм'я Януш Пшилуцький, гербу Ястрженбєц…
– Я називаюся Петро Конашевич, прозваний на Сiчi Сагайдачним. Зi мною поїде ще Марко Жмайло-Кульчицький, Iван Iскрицький, мiй чура Антошко та ще кiлька товаришiв. Та вашмосцi дозволите, що ми переодягнемося за шляхтичiв, i нiхто з вас не смiє того перед татарами зрадити, а то ми всi пропали би. Нас взяли б за козацьких шпигiв, а вас за таких, що шпигiв у Крим перевозите.
– I на це згода…
– Я знаю, що вашмосцi додержите слова, але вашiй службi я довiряти не можу, щоби мiж татарами не виговорився котрий. Тому, панове, зробимо так, що ваша служба остане i ждати буде на Сiчi аж до нашого повороту, а замiсть їх я виберу мiж нашими запорожцями людей певних, що i татарську мову знають, i цiлий Крим. Супроти них то вашi пахолки - телята. Розумiється, що мусите менi, вашмосцi, вiрити, бо без того нема дружби. До сього я вас не силую. Як так хочете, то добре, а iнакше я би не поїхав. Вашi милостi, розважте се добре, а вiдповiдь дасте менi опiсля. Ось вже наша Сiч-мати. Побачите наш побут i помiркуєте, чи можна нам вiрити. Тепер я вам скажу, чому я хочу зайти у Кафу в несвоїй шкурi. Знаєш, вашмосць, що ми у Криму частими гостями буваємо, але цiлою громадою, а одному нашому братовi зайти туди небезпечно… Я мушу мати певнiсть, що нiхто мене не зрадить i не виговориться.
Пшилуцький подумав хвилю i каже:
– Вiрю вашмосцi. Твої резони мене переконали. Приймаю твої умови - на те моя рука…
– Гей, хлопцi!
– крикнув Сагайдачний до своїх, що пустилися через рiчку вплав.
– А подайте нам кiлька суден сюди, щоб гостей перевезти.
Пiдплили байдаки, i туди посiдали ляхи враз зi своєю службою та позаводили коней.
Як перейшли ворота Сiчi, Сагайдачний повiв Пшилуцького до кошового.
Кошовий був радий гостям. Вислухавши, за чим у Крим їдуть, давав їм поради, куди повернутись, щоб дiло як слiд перевести.
– Та от, кошовий батьку, - говорить Сагайдачний, - я рiшився поїхати сам з тими панами у Кафу.
– Свербить в тебе шкура, чи голова тобi заважила? Ти лиш покажись мiж татарами, а живий звiдтам не пiдеш. Вiд останнього погрому татар над Iнгулом усi татари на нашого брата бiсом дивляться. А вiд набiгу на Варну то турки i татари тебе вже знають, i, як менi донесено, нема у них бiльшого шайтана над Сагайдака.
– Я там мушу бути, щоб гаразд роздивитися. Може, воно менi на що придасться, а щодо мого iмення, то хто зна, чи воно не переборщене. Звiдкiля вони мене можуть знати, коли я їм нiгде не пiдписувався? Але на те все я маю спосiб. Я, за згодою їхмосцiв, перевдягнуся за польського шляхтича i, значиться, що їду в посольствi викупити бранцiв. Беру з собою Жмайла, а щоби служба їхмостiв не виговорилась, то вона лишиться на Сiчi аж до нашого повороту, а ми вiзьмемо кiлькох наших запорожцiв до почту, переодягши їх за панських пахолкiв…
– Раджу взяти Iскру. То розумна голова, їхнi звичаї i мову знає…
На це всi пристали. Кошовий просив своїх гостей, щоб кiлька днiв на Сiчi вiдпочили, а то за той час усе приладиться.
– Так, може би, ми зложили в переховання тi грошi, якi веземо на окуп, тут, у сiчовiй скарбницi, - каже пан Пшилуцький, - так буде безпечнiше.
– Як вам ходить про безпеку, панове, то у нас на Сiчi усюди безпечно, так у канцелярiї, як i на майданi. У нас крадежi не може бути. На спробу покладiть на майданi гаманець з грiшми, а вiн вам певно не пропаде.