Чтение онлайн

–  Пан Конашевич має повну рацiю, - говорив один з викуплених, пан Строжелецький.
– То свята правда. Замiсть перепинювати в тiм святiм дiлi, їм би треба всiма силами пособляти, а тодi було б краще нам всiм жити.

–  Спасибi вашмосцi!
– каже Сагайдачний, простягаючи до нього руку.
– Такi слова чую перший раз вiд польського шляхтича.

–  Були такi, що погнiвались на смерть за мої резони. На погибель тим шляхетським ледарям, неробам, у котрих стiльки мудростi, що повний живiт i розкiшне життя, котрi лиш за тим дивляться, щоб з свого хлопа-пiдданця послiдню каплю кровi виссати, а все тiльки для своїх розкошiв i вигоди - а такi, як вашмосць, щоб на каменi родились. А тодi Польща, наша спiльна мати, стане могутньою державою, а ледачий турок перед нами дрижати буде.

Усi визволеннi були тої самої думки. Вони мали нагоду в часi своєї неволi придивитись усьому гаразд. Туркiв i татар вони ненавидiли вiд серця.

–  Вашмосць, ще усiх тих панiв в козацтво звербуєш… - каже, смiючись, пан Пшилуцький, - але жарт набiк, та ви, мосцi панове, не виговорiться часом, що вони запорожцi, бо татари пiрвали б у куски, i нам попри це дiсталось би…

–  Так довго мовчiть, поки поза Перекоп не переберемось, а там вже їх нiчого нам боятися, - докинув Сагайдачний.

Як тiльки визволенцям нагадали за Перекоп, то всi заявили бажання чимшвидше з Криму вибратись, де стiльки лиха натерпiлись, та ще й тепер не почували себе зовсiм безпечними. Тої самої думки були усi.

Сагайдачний пiшов до запорожцiв, подбав про все, чого їм було треба, i шепнув, щоб були назавтра раненько готовi в дорогу. Цю нiч треба було тут переночувати. Сагайдачний пiшов з Iскрою ще раз роздивитися по городу.

Та вони помiркували, що на них стали звертати своє око турецькi заптiї. Iскра взяв зараз Сагайдачного пiд руку i завернув у господу.

–  Ми вже пiд оком заптiїв. Вертаймо, а то як попадемо їм в руки, то це дорого буде нам коштувати.

Завчасно полягали спати, а раненько побудив Сагайдачний усiх. Розплатились, купили ще п'ятеро коней з сiдлами i поїхали. В городi було ще тихо i пусто, i нiхто за ними не дивився.

Вертали тою самою дорогою. Сагайдачний придивлявся пильно до околицi так, як першого разу.

В Перекопi треба було знову поклонитися мурзi. Вiн дуже зрадiв, побачивши знайомих, жалував їх горювання в неволi, а вже панну Анну то трохи не з'їв очима.

–  Всього того би не було, коли б Польща сих шайтанiв-козакiв знищила, бо вони у всьому винуватi. Вони зачiпають нас, татар, а ми вiдплачуємося за нашу кривду.

–  Ми постараємося розбити Сiч, - говорив врочисто Iскра, кладучи руку на серце.

–  Старайтеся, а ми вам поможемо, їх всiх переведемо у сирiвцях до Кафи, на базар… Вже, як ви вiд'їхали, прийшла сюди вiстка, що тi розбишаки нам на Очакiв напали i пограбили його, то зухвальство. Особливе говорили про якогось Сагайдачного. То має бути олицетворений шайтан… А щоб його огонь геджени спалив. От коли б я його пiймав в свої руки… Вiн i пiд Варною накоїв нам багато лиха…

–  Як вiн був пiд Варною, то там, певно, i загинув, коли вiйська падишаха козакiв розгромили, як ми це чули з уст вашої милостi. В такiм разi вiн не мiг бути пiд Очаковом, - каже Сагайдачний.

–  Вiн один мiг втекти i тепер помстився…

Поляки збентежилися, почувши таке, бо Сагайдачний був мiж ними. Всi мимоволi на нього оглянулися. Тодi Сагайдачний каже до Iскри:

–  Перекажи його милостi, що я Сагайдачного знаю лично i обiцяю доставити його живого. Лише поспитай, скiльки я за нього дiстану.

Iскра переповiв це мурзi, через що вiдразу затерлося збентеження у полякiв. Мурза дуже зрадiв:

–  Невже ж ти його знаєш?

–  Так, знаю добре, i вiн менi, певно, повiрить. Зайду його хитрощами, що i нестямиться, як поїде в Перекоп… На це даю моє лицарське слово… Лише я би рад знати, як високо, ваша милiсть, його цiнуєш.

–  За нього дам тисячу цехiнiв, - каже мурза.

–  Ваша милiсть, замало його цiнуєш. Але грошей я не вiзьму, а зроблю се для приязнi вашої милостi до мене. Вона менi бiльше варта, чим усi скарби Криму.

Сагайдачний поклав руку на серце i пiдвiв очi вгору. Це дуже подобалось мурзi. Вiн простягнув Сагайдачному руку. Мурза подумав собi, що коли б вiн справдi дiстав в свої руки того козацького шайтана i повiв його хановi, тодi вiн пiде в ласцi дуже високо…

–  За те, вашмосць, будь певний моєї ласки, i можеш хоч би щоднини їздити свобiдно з викупом у Крим за бранцями, а нiякої перепони тобi не буде.

Усiм хотiлось смiятися з такого жарту Сагайдачного.

На прощання не обiйшлось знову без бакшишу, а мурза подарував Сагайдачному коня.

Коли вже були за Перекопом, Пшилуцький каже:

–  Що собi, вашмосць, думав, обiцяючи таке тому засаленому мурзi?

–  Те що казав, так i думав. Я приведу самого себе до нього, як прийду сюди з козацтвом. Тодi сiпну його за ту миршаву борiдку i скажу: "Ось маєш живого Сагайдачного, пiзнай мене".

–  Невже ж справдi козаки задумують напасти на Крим?

–  А як вашмосцi здавалося? Хiба ж я товкся сюди i наражав на небезпеку своє життя для самої дитячої цiкавостi, для того, щоб дивитися на людське горе, щоб дати рiзати собi душу їхнiм плачем. Дивись, вашмосць, ось у мене цiла дорога в кишенi.

Сагайдачний вийняв папiр i показав нарис дороги, якою їхали, з намiченими мiсцевостями, горами, рiчками i нарис розположення Кафи та пристанi над морем.

–  Коли ж вашмосць це робив?

–  Тодi, як ви на мене не дивились. Дещо рисував з пам'ятi. Я навчивсь запам'ятовувати подробицi, котрi бачив.

Ляхи не могли з дива вийти. Панна Анна не могла вiд нього очей вiдвернути. Вона старалася все поруч з ним їхати i радо з ним розмовляла.

Старша її товаришка панi Дзюбiнська кiлька разiв упоминала їй, що це для панни непристойно так поуфало поводитись з чужим чоловiком та ще з козаком. Та це нiчого не помагало, панна лише плечима здвигала:

–  Але то лицар, якого я ще не бачила…

Усю дорогу ночували в степу. Час був дуже гарячий. Трава в степу висохла. Треба було осторожно з вогнем поводитися. Сагайдачний з Iскрою проводили тiй валцi. Вони вибирали на нiчлiг i постої мiсця над водою, де було доволi зеленої пашi.

Сагайдачний дiлив усiх на партiї, котрi мали вночi сторожити. Для жiнок розiп'яли шатро, всi iншi спали на травi на кожухах.

Саме переїздили околицi, де ногайцi випасали свої стада коней. Частенько стрiчали по кiлька татарських конюхiв, котрi боялися озброєних людей чiпати. Але вночi треба було пильнуватися i коней держати на припонах.