Чтение онлайн

Козаки назбирали сухої трави i розвели вогонь. Сагайдачний повидiлював сторожу на нiч, по двоє в одну чергу. Для жiнок розiп'яли шатро.

На другий день десь з полудня зблизились до одного днiпрового рукава, що перепливає дикi поля, i натрапили на козацьку редуту. Здалеку видно було на обрiї високий стовп, начеб з бузьковим гнiздом на вершку.

–  Слава Богу, - каже Сагайдачний, - ми вже мiж своїми.

–  Що це за стовп такий?
– питають шляхтичi.

–  Це козацька фiгура. Це стовп з драбиною, а на ньому бочка з смолою. Коли наближається небезпека вiд орди, то цю бочку запалюють, а з того хрещений народ знає, що небезпека близька. За цим знаком запалюють другий i третiй, i так народ або ховається, або втiкає, або стає до оборони.

–  А хто ж їх запалює?

–  Така фiгура стоїть посеред редути, котрої козаки пильнують, їх тут багато на Запорожжi. Ми зараз будемо в такiй редутi мiж своїми, i там ми переночуємо. Ми цiєї ночi добре проспимось, бо там вже буде кому нас сторожити i про їжу для нас подбають.

–  Я не знав, що у вас така гарна органiзацiя.

–  Приглядайся, вашмосць, до всього добре, уважно, та розкажи опiсля своїм землякам. Може, вашмосць знайдеш у Польщi послух, та на нас стануть iншим оком дивитись, як досi.

–  Буду старатися усiма силами все направити, де вам зроблено кривду наклепами. Дай Боже, щоб я зробив добрий початок. На кожний спосiб, я, пам'ятаючи на те, що козаки для мене зробили, буду для вас другом i приятелем, i нiколи вам того не забуду. Я довжний вам вдячнiсть. Не боюся, щоб наша дружба, зав'язана серед таких незвичайних обставин, коли-небудь розiрвалась.

Пшилуцький подав Сагайдачному руку.

Наблизились до редути. На стовпi бiля бочки сидiв сторожний козак i зорив по степу. Здалека видно було вал, а усерединi стирчала криша куреня, з якого справдi йшов прямою пасмугою вгору дим.

Переднi козаки з валки пiд'їхали i звiстили залогу, що йде до них валка, котру веде Сагайдачний, що якраз вертає з Криму з кiлькома ляхами. З ними є двi ляшки, що їх з татарської неволi викуплено.

Козаки в редутi знали Сагайдачного i були радi такому гостевi. Сагайдачний поки в'їхав у ворота, об'їхав редуту довкруги.

–  Здоровi були, панове товариство! Чи приймете подорожнiх з далекого свiту?

–  Радо приймаємо та у хату просимо.

–  Хто у вас ватажком?

–  Се я, Семен Бульба…

–  А, здоров, товаришу. Ти, либонь, iз чубiвцiв будеш?

–  Справдi, з чубiвцiв. Ми враз на Сiч мандрували…

–  Ну, коли так, то скажи, як тобi подобається оця редута i хто її ставив?

–  Вона менi зовсiм не подобається, а ставив її якийсь великий дурень.

–  От зараз пiзнати птицю по пiр'ю, та з якого гнiзда вона вийшла, - говорив урадуваний Сагайдачний, бо йому зараз видалась редута "пса варта".

–  Ти довго тут отамануєш?

–  Не бiльше двох недiль, як я прийшов сюди на змiну iз Сiчi. Не було часу нi змiнити, нi поправити…

–  Нема що змiняти, нi поправляти, а треба поставити редуту на iншому мiсцi. Вона округла, мов куряче гнiздо, цiла стоїть у долинi. Татари вiзьмуть її першим розмахом, а вали такi, що конем перескочиш. Треба пошукати кращого мiсця, ближче Днiпра, щоб можна було в разi потреби втекти на байдаки.

За куренем, де жили козаки, був окремий передiл на усячину. Там помiстили жiнок. Чоловiки всi спали в куренi.

Сагайдачного не брався сон. Вже було пiзно, а вiн ходив по валу, покурюючи свою люльку. Нiч була гарна. Небо вкрилось ясними зорями. Мiсяця не було. На землю насiла густа роса, мов дощ. Сагайдачний присiв на валу i задумався. В його головi засiла велика думка походу на Крим, геть аж у Кафу. Треба все передумати в подробицях. Козацтво за ним пiде певно, але це ще не все. Коли б так похiд не повiвся, то вiн, певно, наложить головою, а уся його слава пропаде. То таке смiле i велике дiло, що аж подумати страшно. А коли б це повелось, скiльки би то християнського народу визволилося з страшної неволi.

Коли так сидiв задуманий, не завважив, що хтось до нього тихо, мов дух, наближався. Якась стать пiдiйшла i стала над ним, а вiн ще її не завважав. То була панна Анна. Їй також не спалось i ждала тiльки, коли її товаришка засне. Зараз вийшла потихо, наставляючи в пiтьмi напроти себе руки на майдан. Вона прочувала, що Сагайдачний не спить i, певно, його десь тут на валу стрiне.

Вона доторкнулась легесенько його плеча.

–  Хто це?
– спитав Сагайдачний, начеб зi сну прокинувся.

–  Не пiзнаєш мене, пане Конашевичу?
– питала тихим вогким дрижачим голосом.

–  А, се ти, панночко? Чого ж не спиш, не вiдпочиваєш? Завтра прийдеться ще неабиякий шмат дороги переїхати…

–  Не спиться менi чогось. Думки роєм по головi лiтають, в нашiй комiрчинi чогось душно, та й вийшла погуляти на свiжому повiтрi серед такої чарiвної ночi.

–  Гарна нiч для таких, у кого нема на головi турботи. А кому треба про все думати i пам'ятати, то однаково йому, чи на свiтi соловейчики щебечуть, чи громи б'ють…

–  Я се, бачу, пане Конашевичу, i вiдчуваю, яка вiдповiдальнiсть на твоїй головi, якi турботи про себе i про других. Та годi так усе клопотатись. Треба дати волю самим думкам, вiдпочити i звернути їм до чогось кращого, гарнiшого, як та важка, томляча буденщина. Я се по собi знаю. Коли мене вирвали поганцi з-посеред домашнього вогнища вiд тата i мами, то менi здавалося, що краща була б для мене смерть. Я знала, що мене мiж турками жде, бо про те говорилося не раз вдома. Мене брала розпука. Та все ж я, щоб вiдiгнати вiд себе тi страшнi думки мимо мого страшного окруження, котре менi безвпинно мою гiрку долю нагадувало, перемогла себе на те все забути, i я присилувала себе думати про щось краще. Я вмовлювала в себе ту любу надiю, що Господь змилується надi мною, вислухає мої молитви i мене з неволi визволить. Воно так i сталося. I я дякую за це божiй матерi. I за те дякую, що здержала мою руку, коли я загадала моїм терпiнням зробити край. Таке покiнчення моїх мук оставила я на останок, i воно добре сталося.

–  А хто, панночко, твої батьки?

–  Мiй батько - подiльський магнат. Нас лише двоє рiднi було. Мiй старший вiд мене любий братчик полiг на моїх очах пiд час послiднього татарського набiгу, коли-то наше майно руйнували i грабили поганцi, як мене взяли. Я не знала дотепер, що з моєю матiнкою сталося, бо мого батенька на той час не було дома. Тепер я довiдалась, що маму скрив старий пасiчник Андрiй у льоху пiд пасiкою. Вони обоє живуть, а я тепер одиначка… - Вона стала нишком плакати.

–  Жаль менi тебе, панночко, що ти так щиро за братиком побиваєшся, та плачем його не воскресиш, так судилось…

–  Пане Конашевичу, - каже Анна, подумавши, - їдь з нами до мого батенька. Ти людина освiчена, не вiк тобi вiкувати серед тих простих людей, тобi мiж рiвними людьми мiсце. Мiй батенько, пiзнавши тебе, прийме з одвертими руками i до кар'єри допоможе.

–  I зробить мене, певно, сотником надворних козакiв, коли їх справдi має…

–  Грiх тобi, пане Конашевичу, таке говорити… Мiй батько виробить тобi на сеймi наше польське шляхетство. Коли я його о те попрошу, то, певно, не вiдмовить i… прийме тебе за зятя…