Чтение онлайн

Папір, навіть чистий аркуш, був дивним чином пов’язаний зі знаннями. Він і був створений, щоби зафіксувати знання. Папір був своєрідним виявом Бога.

Томас, заходячись інколи від кашлю, змушував Олега показувати по карті дорогу на перевал. Маршрут був знайомий, вони вже подумки проходили його з Вайткусом і Старим. Щоправда, в селищі зрозуміти суть шляху, відстань, холод було неможливо — у хатинці було затишно, горіли каганці, за стінкою шарудів дощик...

Дік приніс зайця. Цап чомусь злякався нерухомої тушки, втік до схилу і стояв там смертельно переляканий.

— Чує, бідака, що його чекає, — усміхнувся Дік. Він кинув зайця на каміння. — Давайте його зараз з’їмо. Буде йти веселіше. І для Томаса корисно. Правда, ще б краще напитися гарячої крові. Я завжди на полюванні отак роблю. Але ж ти, Томасе, ти не будеш?

Томас заперечливо похитав головою.

— Що робите? Карту знову вивчаєте? — спитав Дік.

— Томас просить повторювати на випадок, якщо з ним щось станеться, — пояснив Олег.

— Дурниці, — сказав Дік, присівши навпочіпки з ножем біля зайця. — Ти ще добре йдеш. А стане погано — повернемося.

Олег розумів, що Дік не хоче образити Томаса. Дік від самого початку вважав, що Томас може не дійти.

— Нічого, — сказав Томас, який ніяк не виказав, що йому неприємно слухати байдужий тон Діка, — краще підстрахуватися.

Коли вони пили чай — окріп з корінцями, — цап підійшов ближче, але не з того боку, куди Дік кинув шкурку зайця, а з іншого, неначе відгородився від шкурки багаттям і палаткою. Він важко сопів, і Мар’яна кинула йому кілька сушених грибів.

— Це вже зайве, — сказав Дік. — Гриби потрібні нам самим. Може статися, що ми нічого не знайдемо. Як підемо назад?

— Там, за перевалом, є їжа, — сказав Томас.

— Ми не знаємо напевно, а раптом вже немає, — заперечив Дік. — Нерозумно гинути від голоду. А в мороз краще багато їсти.

— У крайньому випадку, з’їмо цапа, — сказав Олег.

— Чому у крайньому? — здивувався Дік. — Ми його обов’язково з’їмо. І скоро. А то втече.

— І не думай, — сказала Мар’яна. — Не треба.

— Чому? — запитав Дік.

— Тому що цап хороший. Він повернеться з нами в селище.

І буде з нами жити. Нам час мати своїх приручених тварин.

— Я тобі таких цапиків тисячу приведу, — пообіцяв Дік.

— Неправда. Ти тільки хвалишся. Не приведеш. Їх не так багато в лісі. І якщо тварина не захоче, ти її ніяк не приволочеш.

— Візьму тебе з собою, ти вмієш з тваринами розмовляти, — сказав Дік і почав різати смаженого зайця на рівні шматки, всім порівну.

— Я не дам вбивати, — затялася Мар’яна. — У нього будуть маленькі кізки.

— У кого? — запитав Олег.

— У цапа, — відповіла Мар’яна. — Вірніше, у кози.

— То це коза? — запитав Томас.

— Так, це коза-мама, я знаю.

— Мар’яна має рацію, нехай коза живе, — сказав Томас. — Корисно думати про те, що буде завтра.

— І ще треба думати, аби не вмерти сьогодні, — сказав Дік.

— Козу будемо підгодовувати, — втішилася Мар’яна.

— І не думай, — заперечив Дік.

— Я свою порцію буду віддавати. — Мар’яна вперто дивилася на Діка, гостре підборіддя вперед. Дік схилив голову, розглядаючи дівчину, як невідому тваринку.

Томас піднявся перший і пішов складати палатку. Його лихоманило.

— Може повернешся? — запитав його Дік.

— Пізно, — відповів Томас. — Я піду.

— Подумай, — Мар’яна Діку сердито. — Як ти можеш таке говорити!? Томасу одному до селища не дійти.

— Олег з ним теж може повернутися.

Дік сказав так, аби залишити за собою останнє слово.

— Час вирушати, — сказав Томас. — Якщо сьогодні будемо йти добре, вийдемо до провалля. Минулого разу ми там загрузли. Сніг був до пояса. Завірюха.

Томас пішов попереду по широкому річищі потічка; напевно, коли бувала злива, він перетворювався у чималу ріку, а тепер лише ледь-ледь дзюркотів, відламуючи намерзлі за ніч крижинки біля берега.

Коза спочатку кинулася уперед, ніби вказувала дорогу, але скоро передумала і зупинилася. Дік пригрозив їй пальцем, і коза зітхнула — пішла за людьми. Інколи вона зупинялася і нудно мекала, наче вмовляла повернутися.

Трохи потепліло, сніг під ногами почав танути, було слизько. За день разів десять довелося переходити потічок, який звивався по долині, від схилу до схилу, і ноги у всіх замерзли.

***

Наступного дня долинка, по якій стікав потічок, поступово звужувалася, кам’яні темні стіни робилися стрімкішими, сходилися докупи, ховаючи потічок у вікову тінь. Шум його став похмурим, глухим, як у діжці. Було незатишно і страшно — ніхто з них, окрім Томаса, не був раніше в горах. Навіть Дік, завжди впевнений у собі, не забігав уперед, весь час поглядав нагору, ніби боявся, що на голову впаде камінь, і щохвилини питав Томаса:

— Ну, скоро вийдемо?

— До вечора вийдемо.

Томас, як і всі, зігрівся, навіть спітнів, майже не кашляв і йшов швидше, ніж вчора, тільки інколи хапався за бік.

— Ви упізнаєте місця? — запитала Мар’яна.

Вона йшла позаду і підганяла козу, якій ця подорож давно обридла. Тварина часто зупинялася, крутила головою, ніби просила Мар’яну відпустити її назад в ліс, на волю.

— Як тобі сказати? — відповів Томас. — Минулого разу ми сюди не дійшли. А коли йшли з перевалу п’ятнадцять років тому, тут був сніг, дні були короткі, і ми майже не розгледіли місцевість. Ми тоді повірили, вперше повірили, що все буде добре, але дуже втомилися. Шлях звідси до селища забрав більше тижня.

Дік, що йшов попереду, раптом заціпенів і підняв руку.

Всі зупинилися. Навіть коза, наче вона зрозуміла наказ.

Дік з арбалетом напоготові поволі вийшов наперед. Зігнувся.

— Подивіться! — крикнув він. — Вони справді тут йшли.

За великим каменем у потічку тьмяно виблискувала чудова річ. Вона була зроблена з білого металу і схожа на сплющену кулю з білим наростом зверху. Знахідка мала ремінець. Її можна було носити через плече.

Дік підняв річ і сказав:

— На неї, напевно, впав камінь.

— Ні, не камінь. Так треба, — сказав Томас, підходячи до Діка. Він узяв цю річ у свої руки. — Тут ми зупинялися. І хтось... Вайткус! Це фляга, баклажка Вайткуса. От він зрадіє, коли ми її принесемо!

— Це називається “фляга”? — запитала Мар’яна.

Томас помахав баклажкою в повітрі, і всі почули, що всередині є вода.

— Зручна річ, — зауважив Дік.

— Її не випадково робили плескатою, — пояснив Томас, обережно відкриваючи флягу, — щоби зручніше носити на боці.