Чтение онлайн

Олег розбудив Діка, і вони обережно пройшли далі по сліду в той бік, куди вели заглиблення пазурів. Сліди закінчилися біля крутого схилу — цей звір міг підніматися по скелі.

— Який він? — пошепки спитав Олег.

— Ляже на дім — роздавить, — сказав Дік. — Ось би підстрелити!

— Надії мало, — заперечив Олег, — навіть твоїм арбалетом. Ти йому й шкіру не проб’єш.

— Спробую, — сказав Дік.

— Ви де були? — запитала Мар’яна, розпалюючи вогнище. — У Томаса впала температура. Добре, правда?

— Добре, — погодився Олег.

Вони розповіли про сліди, тому що Мар’яна однаково б їх побачила. Але вона не злякалася. Чи ж мало звірів тут ходять? Не всі вони злі та небезпечні. Просто звірі, заклопотані своїми справами.

— Сідайте, — сказала Мар’яна, — поснідаємо.

Томас виліз з-під палатки. Він був блідий і ослаблий. У руці тримав флягу. Сів поруч з Олегом, відкрутив корок і випив.

— Треба зігрітися, — сказав він тихо. — Колись лікарі радили хворим пити кагор.

Мар’яна дістала свій мішок.

З нього викотився гриб.

Мішок був розірваний, пожований. І порожній.

— А де гриби? — запитала Мар’яна у Томаса. Ніби він мав знати, де гриби.

Дік рвучко звівся.

— Де лежав мішок?

— Я так втомилася, — сказала Мар’яна. — Я думала, що поклала його під палатку, а він залишився назовні.

— Де ця скотина? — спитав Дік сердито.

— Ти чисто здурів! — закричала Мар’яна. — Може це не коза?

— А хто? Ти? Томас? Я? Що ми тепер жерти будемо?

— У нас ще м’ясо є, — сказала Мар’яна.

— Покажи. Може і його немає?

— Кози м’ясо не їдять, — відповіла Мар’яна.

Але Дік був правий. Від м’яса залишилося кілька шматочків.

— Я не жартую. — Дік підняв зі снігу арбалет. Коза, ніби зрозумівши загрозу, швидко заховалася за скелю.

— Ти не втечеш, скотино! — крикнув Дік.

— Зачекай, — сказав Олег. — Зачекай, якщо потрібно, ще встигнеш. Завжди встигнеш. Адже Мар’яна буде розводити їх. Це важливо для селища. Тоді у нас завжди буде м’ясо.

— Для селища важливо, аби тут ми не виздихали! — сказав Дік. — Без нас коза в селище не повернеться. Їй теж немає що жерти. Вона втече.

— Ні, Діку, будь ласка, — просила Мар’яна. — Адже у неї будуть кізоньки, розумієш?

— Тоді повертаємося назад, — вигукнув Дік. — Закінчився наш похід.

— Зачекай, — заперечив Томас. — Поки що вирішую я. Якщо ти хочеш, я дозволяю тобі повернутися. Ти дійдеш, це безсумнівно. А я піду далі. І ті, хто захоче.

— Я теж піду далі, — сказав Олег. — Ми не можемо чекати ще три роки. До наступного літа.

— Я також піду далі, — підтвердила Мар’яна. — І Дік піде. Він не злий, не думайте. Він хоче, щоб всім було краще.

— Не треба пояснювати, — відрізав Дік. — Але я її все одно уб’ю!

— На сьогодні їжа є, — не відступала Мар’яна.

— Було би непогано повернутися разом з козою. Ми можемо її навіть навантажити, — запропонував Томас.

Томас відпив ще трохи коньяку і похитав баклажкою. За звуком було зрозуміло, що від вогняної води майже нічого не залишилося.

— Ще один день, — сказав Дік, — і повертатися вже буде пізно. А тебе, Томасе, це стосується найбільше.

Мар’яна поралася біля вогнища, поспішаючи закип’ятити воду. В неї ще залишилися солодкі корінці, зо дві жменьки.

За дві години ходу Олег подумав, що все-таки Дік був правий. Вони йшли навмання сніговою пустелею. Шлях вів нагору, доводилося обходити скелі, видиратися через ущелини, переходити льодовики. Повітря було гостре, морозяне, і дихати було все важче й важче. Олег звик недоїдати, але ніколи не бував голодний, бо в селищі завжди були сякі-такі припаси. А тут голод навалився на Олега відразу, як тільки хлопець збагнув, що попереду дні та дні без їжі. Олег упіймав себе на думці, що дивиться на козу голодними очима. Мав потаємну надію, що тварина або поламає ногу, або впаде в ущелину.

І наче відчувши його думки, Томас сказав:

— Наше щастя, що м’ясо само іде. Нам би його не дотягнути.

— Стійте!

Це був голос Діка. Дік підійшов до кози з міцною плетеною мотузкою і накинув її на шию тварини. Коза покірно і тупо чекала, поки її прив’яжуть. Потім Дік дав вільний кінець мотузки Мар’яні і сказав:

— Веди. Я не хочу ризикувати.

Вдень вони зробили привал. Досить тривалий, бо всі дуже втомилися, а Томас йшов і похитувався, так що його хотілося підтримати. Обличчя його аж пашіло. Очі були напівзаплющені, але він уперто йшов і йшов вперед, до свого перевалу.

Години через дві після привалу Томас захвилювався.

— Зачекайте, — сказав він. — Аби не заблукати. Тут має бути табір. Я пам’ятаю цю скелю.

Томас сів на камінь, розгорнув тремтячими руками карту і почав водити по ній пальцем. Діку це нічого не говорило, він пішов уперед, сподіваючись підстрелити якусь здобич.

Карта була намальована чорнилами ще тоді, коли було чорнило — густа паста, яку заправляли в ручки. Ручки Олег бачив. Тільки вони не писали.

— Ми ось тут, — сказав Томас. — Вже більше половини дороги. Я й не розраховував, що можна так швидко йти.

— Погода хороша, — сказав Олег.

— Судячи з усього, ми тут ночували, — вів далі Томас. — Мусять бути якісь рештки привалу, а їх немає.

— Скільки років минуло, — сказав Олег.

— Так ось... — бурмотів Томас, — три скелі, ні, чотири. Ох, ледь не забув... — Він оглянувся до Олега. — Візьми це. Без цього на корабель ані ногою. Пам’ятаєш?

— Це... вимірювач радіації, так?

— Вимірювач радіації, ти ж знаєш, чому ми не могли залишатися? Там була страшенна радіація! А мороз ще й до всього.

— Може поспите? — спитав Олег. — А потім підемо...

— Ні, залишатися не можна. Це певна смерть. Я за вас відповідаю... Де ж табір, треба глибше копати... Ми їх поховали, але сили не було глибоко копати, розумієш, обов’язково треба глибше...

Олег підхопив Томаса, який почав сповзати з каменя.

Повернувся Дік, дивився, як Олег кутає Томаса в ковдру, а Мар’яна роздмухує багаття, щоби підігріти мікстуру. Дік мовчав, але здавалося, наче він нагадував: “Я ж попереджав”.

Олег сам відкрутив ковпачок фляги, понюхав коньяк — запах був гострий, швидше приємний, але пити не хотілося, це було не для пиття. Підніс обережно до запечених губів Томаса, який шепотів щось нерозбірливо. Той ковтнув і сказав чомусь: “Скооль”.