Чтение онлайн

Томас раптом закашлявся. Його зігнуло пополам. Він уперся долонями до кам’яної стіни, і Олег помітив, які жовті і тонкі пальці у Томаса. Дік з Мар’яною пішли вперед і зникли за поворотом.

— Давайте, я понесу мішок, — запропонував Олег.

— Ні, — заперечив Томас. — Зараз минеться... — Він тільки посміхнувся. — Здавалося б, я повинен керувати вами, бути прикладом для підлітків. А я тягнуся ледве-ледве... Знаєш, мені здалося, що після коньяку все минеться. Це смішно...

— А ви випийте ще, — сказав Олег.

— Не варто. У мене температура. Дійти би швидше до перевалу. Мені б у лікарню — спокій і процедури, а не сходження у гори.

Години через дві ущелина скінчилася. Потічок маленьким водоспадом спадав з невисокої скелі. Але вилізти на неї було непросто. Томас так стомився, що його довелося майже на руках піднімати нагору. Козу тягнули на мотузці, і перелякана тварина дивом нікого не покалічила, брикаючись копитами.

Було дивне відчуття: два дні вони підіймались вузьким, напівтемним міжгір’ям під шум потічка, і раптом опинилися у полоні простору. Такої краси Олег ще не бачив.

Засніжене величезне плоскогір’я розтягнулося на декілька кілометрів і впиралося у величну стіну гір. З іншого боку йшов нескінченний крутий схил, який переходив на широку долину з поодинокими кущиками і деревами, а далеко на горизонті уже виднілися ліси.

Там, за десятки кілометрів, було їхнє селище. Правда, його звідси не побачиш.

— Ось тут, — сказав Томас, який ніяк не міг віддихатися, — саме тут ми зрозуміли, що врятувалися. Ми йшли від гір, не йшли, а повзли, тягнули хворих, замерзаючи, ні у що вже не вірячи, і несподівано вийшли на край цього плоскогір’я. Воно, як бачите, ледь піднімається, і тому, поки ми не дійшли сюди, ми не знали, що є надія. Йшов сніг, мело... Хто ж був перший? Здається, Борис. Саме так, Борис. Він відірвався вперед і раптом зупинився. Я пам’ятаю, як він чомусь завмер, але я так втомився, що не зрозумів, чому він стоїть, як вкопаний. Коли я підійшов до нього, він плакав. Сльози на його обличчі замерзали просто на очах.

Томас трохи помовчав і продовжив:

— Видимість того дня була погана, але інколи снігова імла розсіювалася і ми бачили далеко внизу дерева. Отже, там було життя...

Дув вітер, на щастя, не сильний. Коза вистрибувала, радіючи простору. Подорожні стояли на сніговій перині.

— Тут немає дичини, — сказав Дік. Він звертався до Томаса, наче той був у чомусь винний.

— Дні через три-чотири, якщо все буде гаразд, дійдемо, — сказав Томас.

— А кажуть, що ви йшли два тижні.

— Ми йшли тринадцять днів. Була зима, багато хворих і поранених, а зараз ми у кращому становищі. Дивно, наче все це було вчора — ми стоїмо з Борисом і дивимося униз...

До вечора вдалося дійти до гір.

***

Вночі стало холодніше, лютував мороз. Дік з Олегом поклали Мар’яну і Томаса посередині. Томас так перемучився за день, що навіть ні з ким не сперечався. Він був гарячий, але ніяк не міг зігрітися, і коли починав заходитися сухим кашлем, Олег обіймав його, а Мар’яна давала напитися мікстури, яку приготувала власноруч. Мар’яна не спала, і щоби швидше минула ніч, вони пошепки гомоніли з Олегом. Дік, якому хотілося спати, крутився. Потім сказав:

— Завтра ми йдемо без зупинок, зрозуміло?

— Ну і що? — спитав Олег.

— Буду гнати всіх, як би вам не хотілося спати.

— Не бійся, — відказав Олег. — За нами затримки не буде.

— Я нікого не маю на увазі.

Олег не сперечався. Він розумів, що Дік має на увазі Томаса. Він думав, що Томас спить і не чує. Проте Томас почув і сказав:

— Мені здається, що в мене запалення легенів, пробачте, що так погано вийшло, друзі.

Вони розклали палатку у великій ніші, тут було тепліше, аніж на відкритому місці. Коза тупотіла поруч. Потім почала порпати землю.

— Що вона шукає? — прошепотіла Мар’яна.

— Равликів, — сказав Олег. — Я бачив, як вона знайшла равлика.

— Я думала, що їм тут холодно.

— Ми живемо, то й інші можуть.

— Нічого тут немає, — сказав Дік. — Спіть!

Закашлявся Томас. Мар’яна дала йому напитися. Було чути, як його зуби цокотять по горнятку.

— Тобі треба було повернутися, — сказав Дік.

— Пізно, — сказав Томас. — До селища мені не дійти.

— Дурень ти, Діку, — сказала Мар’яна, — закони забув.

— Я нічого не забув, — голосно заговорив Дік. — Я знаю, що ми повинні турбуватися про хворих. Я знаю, що таке обов'язок, не гірше за тебе. Але мені всі казали одне і те саме: якщо ми зараз не дійдемо до перевалу, якщо не принесемо залізо та інструменти, селище може загинути. Я не вірю, що селище загине. Це не я придумав. Ми добре живемо без усіляких вигадок. Я зі свого арбалета можу завалити ведмедя за сто кроків.

— Звісно, — сказав Олег. — У тебе залізні наконечники на стрілах. Якщо б Сергіїв їх не кував, як би ти завалив ведмедя?

— Я можу зробити наконечник з каменю. Тут справа не в матеріалі, а у вмінні. Тепер нас вигнали сюди, у гори...

— Тебе ніхто не гнав, ти сам пішов, — заперечив Олег.

— Сам. Але ви знаєте — ось-ось випаде сніг, і якщо ми і надалі йтимемо у такому темпі, назад не повернемося.

— А що ти пропонуєш? — запитав Олег.

Ні Томас, ні Мар’яна у суперечку не встрявали, але уважно слухали їх. Олегу здалося, що навіть коза притихла, слухаючи розмову.

— Я пропоную залишити тут Мар’яну з Томасом. Дати їм ковдри і їжу. А ми з тобою швидше дійдемо до перевалу.

Олег не відповів. Він розумів, що Томаса залишати не можна. Не можна забирати у Томаса мету. Це його вб’є. Але раптом Дік подумає, що він боїться йти далі вдвох?

— Ти злякався? — запитав Дік.

— Не за себе, — нарешті вимовив Олег. — Якщо Томас буде хворий, він не зможе захистити Мар’яну. А Мар’яна його. А якщо звірі? Чи є тут хижаки? Як вона відіб’ється?

— Мар’янко, впораєшся? — Дік не запитав, а ніби наказав, ніби мав право наказувати.

— Я дійду, — сказав Томас. — Я дійду, не хвилюйтеся, друзі. Мені дуже потрібно дійти... я йду туди уже шістнадцять років.

І голос Томаса був гарячий, різкий, наче повний сліз.

— Тоді спи, — сказав Дік, витримавши довгу паузу, в якій ніхто не погодився з ним, але ніхто і не переконав Діка.

А вранці суперечка припинилася сама собою. Через дуже просту причину. Коли Олег, прокинувшись першим, — голова боліла, ноги задерев’яніли, спина промерзла, — вибрався з ніші, він побачив на білій долині плоскогір’я ланцюжок заглиблень, у яких не відразу й вгадав сліди, наче хтось вдавлював у сніг великі діжки.