Чтение онлайн

— Давай піднімемося, — сказав Дік. — Піднімемося вгору, понад хмари, як з Олегом.

— Баласту небагато, — повідомив Казик, — він може знадобитися.

— Тоді зроби більше полум’я, — порадила Мар’яна.

— Олег казав не дуже надувати, — сказав Казик. — Якщо куля лусне — ми, як камінь гепнемося вниз.

Казик відчув свою владу над старшими, він зрозумів, що нічого не боїться, що йому приємно, аж до лоскоту в грудях, підніматися у хмарах, або нестися над землею, а їм страшно, незвично.

— Піднімайся, — наказав Дік, який вловив прихований бунт.

Казик звів вузькими плечима і збільшив полум’я у пальнику.

Стало холодніше, кошик був мокрий, великі краплі стікали по

оболонці кулі і зривалися з нижнього обода.

Казику хотілося виразити урочисте відчуття польоту, але виразити його можна було лише в пісні. І якби він був один, він обов’язково заспівав би і навіть заспівав би зі словами, які він умів складати у вірші. Але він соромився робити це при свідках. Не посмів і зараз. Він беззвучно наспівував, стиснувши губи.

Діка охопив відчай безсилля. Хмари ніколи не закінчаться. Вони загубилися. І не треба було взагалі цього починати. Пішли б вони пішки, якось би перебралися через ріку. Нічого особливого. А тепер ні річки, ні селища не буде...

І раптом стало світліше, куля ввійшла у проміжок між хмарами — над головами був ще шар і їх майже несло до чорної величезної хмари, яка стіною стояла попереду, ніби вичікувала кулю, щоби зжерти її. У хмарі спалахували блискавки, і вона здавалася живою і гарячою.

— Як гарно! — вигукнув Казик. — Як зараз струсоне!

— Вниз! — наказав Дік. — Давай вниз, не розумієш, чи що!

— Шкода. — Казик протягнув руку до пальника, щоби зменшити полум’я. — Я такого ще ніколи не бачив. Знизу це не так цікаво.

— Мені нецікаво, — сказала Мар’яна.

Куля чомусь не знижувалася, а продовжувала летіти назустріч грозовій хмарі, і гуркіт, що долинав з неї, був майже безперервний, наче хтось вів велетенською палицею по паркану.

Дік відштовхнув Казика і різким рухом загасив пальник.

— Це тобі не забавка! — сказав він.

Пориви зустрічного вітру били по кулі, вона металася між хмарами і ніяк не могла спуститися.

— Не можна зовсім гасити! — закричав Казик. — Ви дурні!

— Замовкни! — наказав Дік. — Набрид.

Грубістю він приховував свій страх, бо навіть перед собою не хотів визнати, що може боятися.

Куля раптом затрусилася. Вона потрапила у повітряний вихор і ковзнула донизу.

— Запалюй! — крикнув Казик. — Невже ти не розумієш, що куля зараз охолоне.

— Встигнемо, — відповів Дік. — Спочатку треба спуститися униз.

— Не можна так відразу. Де запальничка?

Запальничка була у Діка, і він не давав її Казику, тому що вірив, що куля в безпеці. Йому хотілося одного — скоріше відійти від грозової хмари.

— Ти подивися, вона зменшується! — Казик показав рукою нагору, але тільки його очі бачили, що куля втрачає об’єм і швидкість її зниження росте.

— Візьми. — Дік все-таки захвилювався від наполегливого тону Казика і простягнув хлопцю запальничку.

Запальничка бахкала, тріскала і ніяк не хотіла запалюватися.

Було мокро, неприємно, усі вже змокли. Трут у запальничці теж відсирів. Якби Казик знав, що Дік погасить полум’я, він би заздалегідь сховав запальничку і тримав її сухою.

Довкола знову були хмари, знову потемніло, і гуркотіння, що долинало з грозової хмари, трохи стихло, залишилося там, нагорі, майже над головами.

— Добре, що встигли, — сказав Дік, виправдовуючись.

Краєм ока він знову і знову дивився, як Казик клацає кресалом.

— Давай, я спробую, — сказав Дік і вихопив запальничку із напружених пальців Казика. Запальничка не слухалася і його. Казик стояв поруч і дивився на іскорки, що вилітали із кременя. Вони здавалися холодними і маленькими.

— Вона зменшується! — прошепотіла Мар’яна злякано. Вона дивилася нагору і помітила, що мотузки сітки, якими була охоплена куля, все глибше врізаються у її оболонку.

Дік взяв запальничку в долоні і спробував протерти гніт.

Тепер всі зрозуміли, що куля падає все швидше.

— Може, закрити отвір? — запитала Мар’яна, але сторопіла — вона зрозуміла, що отвір внизу кулі їм нічим затулити.

— А твоя, твоя запальничка! — раптом закричав Казик. — У тебе ж повинна бути!

— Звичайно, — відповіла Мар’яна, — як же я не згадала. У мене є.

— Давай!

— А де вона?

— В гаманці на шиї, — підказав Казик.

Мар’яна швидко розв’язала лікувальний мішечок, який висів у неї на грудях, і дістала звідти запальничку.

Казик вихопив її, і відштовхнувши Діка, почав висікати вогонь.

Але пальник не запалювався.

— Відкрути його! — закричав Казик Дікові. — Ти ж його закрутив!

Кошик знову хитнуло, Дік втратив рівновагу і заледве встиг

схопитися за борт кошика.

Казик сам, ледве не поламавши коліщатко, відкрутив пальник і з насолодою вдихнув огидний запах газу, що виходив з трубки.

Запальничка, на щастя, не погасла, і в кінці трубки запалав фіолетовий вогник. Казик одразу додав вогню, і полум’я на секунду зникло, потім загорілося яскраво і впевнено.

Казик зазирнув в отвір кулі — тепле повітря пішло туди, у напівтемряву.

В цей момент вони вивалися вниз із хмар.

— Ми все ще пацаємо, — сказала Мар’яна тихо.

Вітер був слабкий, але поривчастий, куля поштовхами рухалася донизу.

— Пізно, — сказав Дік. — Тепер тримайтеся!

Він заспокоївся. Ліс був йому знайомий, а повірити в силу удару об дерева, уявити те, чого ніколи не відчував, він не міг. Йому здавалося, що ліс прийме їх і не вб’є.

— Мішки! — закричала Мар’яна, перериваючи зачаровану паузу очікування.